Почесне звання Doctor Honoris Causa УКУ отримав науковець Володимир Пилипович

П'ятниця, 16 липня 2021, 12:48

Володимирові Пилиповичу присвоїли почесне звання Doctor Honoris Causa УКУ. Вручення нагороди відбулося 11 липня у Перемишлі (Польща) за участі ректора УКУ о. Богдана Праха.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Відзначаючи вагомий внесок Володимира Пилиповича в дослідження української історії і культури, зокрема культурної спадщини Перемишля і Перемиської землі, значення якого виходить далеко за межі цього славного міста і поширюється на весь український світ, Вчена рада УКУ 23 грудня 2020 р. одноголосно прийняла рішення відзначити науковий доробок Володимира Пилиповича і вшанувати його автора титулом Почесного доктора Українського католицького університету.

Володимир Пилипович понад 20 років співпрацює з Інститутом літургійних наук (тепер – Інститут церковної музики УКУ), а також доклався до реалізації низки наукових проєктів університету. За тісної співпраці видавництва УКУ з Володимиром Пилиповичем, який, до речі, за фахом будівельник, вийшло у світ 17 видань. Варто додати, що доктор-номінат дістав формацію українця, дослідника й інтелектуала в дуже непростих умовах і доволі своєрідних «університетах».

«Якось про нього написали в пресі, титулувавши скороченням мгр. (магістр – ред.). Пан Володимир дотепно і самоіронічно розшифрував це скорочення на свій лад: мгр. – муляр-грекокатолик! І цей муляр греко-католик за понад три десятки років натхненних пошуків, досліджень і знахідок набув усіх компетентностей, необхідних сучасному науковцю. Йому властиві вміння згенерувати ідею та сформулювати актуальну наукову проблему; здатність знайти кошти і підшукати необхідних фахівців для її вирішення; вишуканий смак у реалізації кожної деталі проєкту, турбота, щоб кожен значний осередок українознавства, включаючи бібліотеки та дослідні інституції, а також ключові дослідники відповідної проблематики, були забезпечені примірником кожного нового видання», – відзначив у своїй лявдації декан Гуманітарного факультету УКУ Андрій Ясіновський.

Урочистості з присвоєння звання почесного доктора розпочались із Архиєрейської Божественної Літургії у соборі святого Івана Хрестителя, яку очолив митрополит Перемисько-Варшавський УГКЦ Євген Попович. Відтак клейноди від Українського католицького університету науковцеві вручив ректор о. Богдан Прах.

«УКУ у своїх рішеннях щодо присвоєння почесних нагород завжди акцентує на фундаментальних місійних цінностях таких як служіння, відкритість, здатність свідчити. Ті, хто отримали від нас звання почесного доктора, були не лише сильними в науці, а й свідчили своїм життям правдиві цінності, даючи гідний приклад іншим. Таким є і Володимир Пилипович, який маючи безліч доріг перед собою, вибрав найскладнішу – наукову. Він вирізняється надзвичайною скромністю і працьовитістю, зокрема в архівах. На статті пана Володимира посилаються авторитетні науковці. Ця людина є репрезентантом нашого університету в польському середовищі, яка гідна пошани», – зазначив ректор УКУ о. Богдан Прах.

Святкування продовжилось у Консисторії Перемисько-Варшавської Архиєпархії, де номінанта привітав митрополит Перемисько-Варшавський УГКЦ Євген Попович. Також до вітальних слів доєднались колеги Володимира Пилиповича з УКУ: доктор мистецтвознавства, директор Інституту церковної музики Філософсько-богословського факультету Юрій Ясіновський та професор історії Гуманітарного факультету Ярослав Грицак.

На завершення доктор Володимир Пилипович подякував колегам Українського католицького університету за довіру та визнання, а також поділився своїми останніми напрацюваннями, які невдовзі вийдуть друком.

Нагадаємо, що раніше звання почесний доктор – Doctor honoris causa – Українського католицького університету отримали:

Владика Юліан Вороновський, єпископ Самбірсько-Дрогобицький.
Професорка Марта Богачевська-Хом’як, історикиня, громадська діячка.
Отець Іван Музичка, доктор богослов’я, заслужений ректор Українського католицького університету імені св. Климента Папи у Римі, визначний діяч руху «За Патріархат».
Професор Михайло Василик, економіст, історик, соціолог. Доктор економічних наук Українського вільного університету (Німеччина).
Отець д-р. Роберт Тафт, богослов і літургіст, дослідник східно-християнських літургійних обрядів і традицій.
Джордж Вайґель, філософ, біограф Івана Павла ІІ, автор відомих книг «Свідок надії» та «Кінець і початок», які розгортають багатопланову картину життя святого.
Професорка Наталя Яковенко, докторка історичних наук.
Віра Андрушків, громадська діячка, Віце-президентка із зовнішніх зв’язків Фундації «Україна – США».
Зеня Кушпета, засновниця Центру «Емаус».

Довідка:

Володимир Пилипович народився 17 грудня 1950 р. в с. Заброст Великий у Північній Польщі, «на Прусах» у родині Івана та Катерини Пилиповичів. Згодом батьки переїхали до Вроцлава й оселилися у південно-східній околиці Брохув, де знаходиться один з найбільших у Польщі залізничних вузлів. Там Володмир ходив до школи, а згодом навчався у професійному училищі, здобувши фах будівельника. Одружився з Любомирою Співак, яка закінчила український ліцей в Лігниці й успішно вчителювала в Перемишлі, в українській школі ім. М. Шашкевича. Дружина Любомира, від якої навчився доброї української мови, cтала першим «університетом» Володимира Пилиповича.

У часи бурхливих подій, економічного спаду й матеріальних негараздів у 1980-х п. Володимир часто виїжджав на заробітки до Інгольштадта, що в Баварії. У вільний час бував у Мюнхені, де познайомився з відомим українським видавцем і книгарем Олексою Вінтоняком. Бував також і в Українському Вільному університеті. У Мюнхені, перед ним відкрився світ діаспорної наукової літератури з українознавства. Чимало видань Володимир Пилипович привіз до Перемишля і не лише для власної потреби; невдовзі, в 1990-х, він десятками привіз їх до України, де ці книги раніше були заборонені, а тепер стали заповняти полиці офіційних і приватних бібліотек. Вдумливе знайомство з книгами, та, зрештою, й особиста причетність до їхнього «повернення» до України, стали другим неформальним «університетом» Володимира Пилиповича і заклали фундамент його розкішної особистої книгозбірні і виробили життєву потребу постійного занурення в інтелектуальну літературу.

У кінці 1980-х і особливо у 1990-і п. Володимир зав’язує кореспонденцію і особисті знайомства з різними науковцями-україністами в Польщі, Україні та в діаспорі, що сформувало коло його наукових зацікавлень, яке постійно розширювалося. Серед кореспондентів і співрозмовників п. Володимира — історики Ярослав Ісаєвич, Ярослав Грицак, Станіслав Стемпєнь; лінгвісти Олекса Горбач, Михайло Лесів, Олег Купчинський, Міхаель Мозер; літературознавці Степан Козак, Леонід Ушкалов, Ростислав Радишевський, Богдана Криса, Микола Сулима, Ярослав Грицковян; літератори Валерій Шевчук, Тадей Карабович, Юрій Гаврилюк; музикологи і композитори Василь Витвицький, Юрій Ясіновський, Роман Стельмащук; дослідник українського звукозапису Степан Максим’юк та багато інших. Ретельне і вдумливе листування, частково вже опубліковане (наприклад, з В. Ушкаловим) стало третім «університетом» і довершило формацію Володимира Пилиповича як інтелектуала й дослідника.

Свою видавничу діяльність він у середині 90-х років як редактор, перекладач та автор книжкових оглядів у Південно-Східному науковому інституті в Перемишлі під керівництвом д-ра Станіслава Стемпєня. Саме там з’явилася перша підготовлена ним книжка вибраних праць перемиського владики Інокентія Винницького, постать і богословський доробок якого надалі залишаються в полі видавничих зацікавлень В. Пилиповича (2007 р. вийшло підготоване ним до друку факсимільне перевидання «Катихисісу» єпископа Інокентія Винницького).

Під кінець 90-х років ХХ ст. оформилися головні зацікавлення Володимира Пилиповича, сфокусовані на галицькому відродженні початку й середини ХІХ ст. у його перемисько-надсянській іпостасі. Важливим елементом цих зацікавлень є історія музики, свідченням чого стали публікації двох докторських дисертацій — Бориса Кудрика та Василя Витвицького, написаних 1934 р., які стосуються саме початків української музики в Галичині, з Перемишлем у центрі як важливим музичним осередком того часу.

В дослідницькому і видавничому доробку Володимира Пилиповича особливе місце зайняв вклад інтелектуалів з Перемишля і Надсяння у галицьке національно-культурне відродження початку XIX століття з його політичним вивершенням в добу «Весни народів» 1848 р. Іще 2001 року Пилипович ініціював видавничу серію «Перемиська бібліотека» Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі.

Першими з’явилися книги: [Том І] Лірвак з-над Сяну. Перемиські друки середини XIX століття (Перемишль 2001) з передруками вибраних поезій, прозових творів, драм, наукових, богословських і публіцистичних праць, опублікованих перемиською друкарнею в 30-60-х рр., і Том II. Дух і ревність. Владика Снігурський та інші перемишляни (Перемишль-Львів 2002), де передруковано і опубліковано з рукописів документи перемишльських владик — Михайла Левицького, Івана Снігурського, Григорія Яхимовича і Томи Полянського, вибрану публіцистику, автобіографії, спогади і листування перемиських діячів церкви і культури того часу. Ці два видання відкривають підсерію, умовно названу «бідермаєрівською», оскільки естетичні основи цих текстів і віддзеркалена в них ідеологія вписуються в норми австрійського бідермаєру.

Продовженням цієї підсерії став об’ємний том «Готель „Під Провидінням“», де зібрано всі збережені до нашого часу театральні п’єси Івана Озаркевича, Івана Вітошинського, Івана Наумовича, Юстина Желехівського та Миколи Устияновича і музичні твори Михайла Вербицького, презентовані на сцені перемиського театру. До бідермаєрівської підсерії зараховується також збірник «За віру, нарід і права», де опубліковано з рукописів документи Руських рад з Перемишля, Ярослава, Сянока. Любачева та інших місцевостей Надсяння, які збереглися в архіві Головної Руської Ради у Львові. Том XV — Метоrіа перемишлян. Єпископ Іван Снігурський в літературі перемиського бідермаєру (Перемишль 2009) — подає рукописні і друковані тексти перемишлян із середини 20-х — початку 50-х рр. XIX століття, присвячені владиці Іванові Снігурському.

Українське барокко на перемиському ґрунті презентує антологія епітафій перемиських владик «Брама святого Івана», де вперше повно опубліковано портрети й епітафії середини ХVІІІ ст., автором яких міг бути відомий перемиський художник о. Микола Тереїнський.

Модерну підсерію відкрив великий том вибраних українознавчих праць Євгена Грицака, провідного українського інтелектуала міжвоєнного Перемишля. Далі з’явився том зібраних історичних праць єпископа Григорія Лакоти, присвячених історії Перемиської єпархії, які, хоч вони були опубліковані в 30-х роках ХХ ст., проте є мало відомі сучасним істориком.

Для видавничої серії «Богословська спадщина Перемиської єпархії», яку з ініціативи В. Пилиповича почала видавати Архиєпархіальна бібліотека ім. єп. Константина Чеховича в Перемишлі, він підготував збірник послань та інших праць єпископа Йосафата Коциловського (перший том серії) і подібний збірник праць єпископа Григорія Лакоти (другий її том).

Разом з Олександром Маслеєм В. Пилипович підготував для Об’єднання лемків у Польщі збірник вибраної публіцистики двотижневика «Наш Лемко» та збірник записів лемківського весілля ХІХ–ХХ ст..

У польському перекладі В. Пилиповича (спільно зі Станіславом Стемпєнем) вийшла праця В’ячеслава Липинського «Релігія і Церква в історії України». Для цього видання підготував теж бібліографію праць В. Липинського. Другою книжкою був польський переклад спогадів Осипа Назарука. Зацікавлення богословською спадщиною св. Петра Могили призвело до появи першого польського перекладу вибраних фрагментів із Требника Київського митрополита, що вийшов друком в Ольштині зі вступною статтею Марка Мельника.

Володимир Пилипович є також автором фонографічного проєкту «Сян», яким передбачено видання звукозаписів музики композиторів Надсяння. Першою платівкою цього проєкту, яка була записана 2005 р. перемишльськими виконавцями Ольгою Попович (сопрано) та Лєшеком Сушицьким (гітара), є диск із вокальною лірикою та гітарними творами Михайла Вербицького.

Спільно з проф. Михайлом Лесівим підготував до друку праці Марії Пшепюрської-Овчаренко про надсянський говір, що вийшли як черговий том «Перемиської бібліотеки». Для альманаху «Український літературний провулок» Тадея Карабовича (виходить у Любліні) підготував листи еміграційного поета й літературознавця Ігоря Качуровського.

У заснованій В. Пилиповичем у 2017 році й запланованій для факсимільних перевидань видавничій серії «На Владичому», вийшов збірник Який хосен з критики? Полеміка галичан на сторінках німецької преси 1843–1846 рр. (Перемишль 2018), в якому поміщено німецькомовні оригінали й українські переклади низки статей і праць Йосифа Левицького, Йосифа Лозинського, Якова Головацького. Єрнея Конітара та інших.

Видання «Нація над усе!» (Перемишль 2019) містить підбірку матеріалів із часописів, які видавалися 170 років тому на Галичині. Це, зокрема, тексти польсько-української полеміки Теодора Леонтовича, Йосифа Лозинського, Каспера Ценглевича, Йосифа Левицького з 1848 року навколо «руського» питання й приналежності української мови.

В останні роки було видано кілька цінних пам’яток церковної музики Надсяння – Ірмолой 1838 року, переписаний Михайлом Левицьким у Перемишлі, «Партесна музика Перемиської єпархії» та два посібники для навчання церковної музик. Звукозаписні зацікавленні ввійшли до окремого збірника його власних статей «Зелене Око і чорний кружОк. Галицькі музичні miscellaneа», назва якого відбиває колись актуальну обстановку прослуховування музики на радіолі з зеленою лампочкою та чорним диском платівки.

З його легкої руки побачили світ декілька дуже цінних праць та збірників статей відомих філологів — вже згаданої Марії Пшеп’юрської-Овчаренко, Софії Рабій-Карпинської, Івана Зілинського, Євгена Грицака, Михайла Лесева, Ярослава Грицков’яна. А в ділянці церковної історії — матеріали і документи, а також праці перемиських владик Івана Снігурського, Іннокентія Винницького, Григорія Лакоти.

У 2020 р. вийшли дві його монографії «Прочитане і прослухане: Бібліографічні та дискографічні дослідження і матеріали», «Надсянський «ліс речей». Статті і матеріали» та остання книжка (принаймні відома мені) — «Естрадна група «Трембіта» : з історії культурного руху українців у повоєнній Польщі» про український музичне життя у Вроцлаві.

Десь за лаштунками готується чергове видання — «Літургія» Алоїза Нанке, диригента греко-католицького собору в Перемишлі і директора тутешньої дяко-учительської школи, текст якої нещодавно віднайдено у Львові.

Більшість книжкових видань п. Володимира Пилиповича вийшли в рамках серій з елегантними і колоритними назвами:

– згадана «Перемиська бібліотека» – 20 томів

– Екслібрис Товариства «Український народний дім» у Перемишлі — 10 томів

– Пам’ятки сакральної музики Перемиської єпархії — 3 видання, готується 4-е

– «На Владичому» — 3 томи

– Фонографічний проєкт «Сян» — 2 едиції

Книжкові видання Пилиповича відзначаються добре продуманими концепціями й мистецьки опрацьованим поліграфічним оформленням. До видання долучалися члени родини — син Денис виступив співупорядником і співавтором передмов у кількох виданнях, донька Наталя виконала вишуканий дизайн обкладинок деяких книг.

Наукові ініціативи й інтенції п. Володимира часто мають і практичний вимір суспільного служіння. Так, розшуки матеріалів і публікації з історії заснування Дяко-учительського інституту в Перемишлі 1817 року створило передумови для відновлення його діяльності у квітні 2007 року за підтримки владики Івана Мартиняка. І цей навчальний заклад під назвою Регентський Інститут успішно функціонує до сьогодні.

Крім наукової і наукової діяльності Володимир Пилипович виявив себе як громадський діяч в українській спільноті Перемишля. У 1980-их був активним діячем Українського суспільно-культурного товариства у Польщі (гурток Перемишль). Останнім часом є співробітником Перемисько-Варшавської Архиєпархії, працюючи як співредактор «Перемиських Архиєпархіальних Відомостей».