З Блаженнішим Любомиром можна було говорити про що завгодно

Ця "фільтрація" дозволяла мені спокійно ставитися до людей в рясах в той час, як багато моїх колег ніяковіли, не знали "як до нього звертатися", як себе поводити, де стати і куди подіти руки. Потрібно сказати, що самі священнослужителі досить охоче культивували ці комплекси. Чи для того, щоб вивищитись над довколишніми завдяки "особливим стосункам" з вищими силами, чи просто щоб убезпечити себе від неприємних запитань, які обов'язково поставить журналіст. Дати зрозуміти, що "питання нетактовне", що "зі священиком так/про це не можна" і т.д. було і залишається досить поширеною тактикою поведінки священнослужителя і з журналістами, і з загалом.

Не знімаю з себе і зі своїх колег відповідальності за невміння розмовляти з людьми — не тільки зі священиками, але й з людьми загалом. Як виправдання собі і колегам зазначу лише, що це не тільки (і не стільки) професійна проблема журналістів (і священиків). Невміння розмовляти один з одним, замішане на страху іншого, на невпевненості в собі і потребі відгородитися від співрозмовника чимось або навіть Кимось — загальна хвороба пострадянського суспільства. Це було особливо добре видно на тлі Блаженнішого Любомира, який на цю недугу зовсім не страждав. Точніше, страждав, але тільки через те, що хворими були люди довкола нього, хворе ціле суспільство, яке не може домовитися саме з собою. Тому що не вміє розмовляти. Тому що боїться.

Мій перший погляд, кинутий в бік Любомира Гузара, був абсолютно світським. Він видавався мені винятковою людиною з високою інтелектуальною і освітньою планкою, з високим рівнем загальної культури та неймовірними комунікативними навичками, з колосальною внутрішньою дисципліною і просто добрим серцем. Присутність Духа Святого я намагалася не помічати — щоб не заважала працювати, не затьмарила тверезий, раціональний погляд. Не завадила запитувати про те, про що "не прийнято говорити зі священиками" або запитувати так, як "зі священиками не розмовляють".

Я так поступала не тільки з ним. Але він, мабуть, єдиний не відчував від цього явної незручності. Навпаки, він приймав виклик і виходив на розмову з відкритим забралом — ніколи не шукав притулку в своєму сані, не прикривався містичним покровом церковної таємниці, не цурався "незручних" запитань. І виявлялося, що насправді таких запитань просто немає. З ним не потрібно було перекручувати мову і суть аби щось "пом'якшити", "алегоризувати", щоб не "збентежити", не "спокушати", загалом, щоб порушити якусь нібито присутню "за замовчуванням" поруч з кожним священиком "святість". Можливо, тому що він занадто добре знав, що коли маєш до справи зі Святістю, то кількома незграбними фразами її не зруйнувати.

Він ніколи її не виставляв на показ, цю святість, і не нав'язував. Він в ній був, але не використовував для миттєвої потреби. На відміну від дуже багатьох священнослужителів, він не робив зі "святості" брустверу між собою і співрозмовником, собою й проблемою, собою й живим життям, яке раз у раз набуває непривабливого вигляду. Навпаки, ця святість ставала для нього джерелом його легендарної безстрашності. Зазвичай метафорична фраза "якщо з нами Бог — кого ж нам боятися?" в його присутності виявлялася буквальною.

Можливо, на фоні загальної опінії про Гузара-пастиря, Гузара-людину молитви, Божого чоловіка, патріарха, духовного батька, морального авторитета я звучатиму дисонансом. Але що поробиш? Саме ім'я Гузара налаштовує на чесність. Я бачила в ньому, насамперед, співрозмовника. І вже з цієї іпостасі — попервах, цілком світської, переді мною розкривалася і розросталася людина молитви, Божий чоловік, пастир, лицар і навіть, в певному сенсі, чарівник. Людина, яка могла б стати прообразом героя авантюрного роману, героїчної саги, анекдоту, фентезійного епосу, житія святого або дитячої пісеньки.

Гузар для мене назавжди залишиться синонімом до слова "говорити". Тому що з ним я розмовляла більше, ніж з будь-яким іншим героєм моїх публікацій. Тому що коли виникало традиційне журналістське запитання "з ким би про це поговорити" першим в переліку, який висвітлюється автоматично, було його ім'я. Про що б не йшлося. Тому що продовжую з ним розмовляти і тепер — і навряд чи вже позбудуся цієї звички.

Зараз я напишу страшну банальність: з Блаженнішим можна було говорити про що завгодно. Буквально про що завгодно — про сірники, бутерброди, Непорочне зачаття, польоти на Місяць, на загальні теми, "про життя, Всесвіт і все решту". Я кажу, що це "банальність", хоча це, насправді, зовсім не банально — ви багато знаєте людей, з якими дійсно можна було говорити про все на світі? Не просто "говорити" але говорити захоплено, зі смаком, і користю, і яким-небудь несподіваним відкриттям у фіналі? Мені б хотілося докопатись до дивної алгебри наших з ним бесід, щоб зрозуміти, як він це робив. Як він підбирав потрібні слова, як вибудовував інтонацію, як розумів, в який момент можна бути категоричним і навіть різким, а коли закруглити розмову жартом або життєвим спостереженням.

Мені пощастило з професією — у мене було безліч співрозмовників. Зокрема цікавих, розумних, оригінальних, блискучих, захопливих та сповнених інтриги. Серед них Любомир Гузар — інтелектуал такого рівня, якого в наших краях було важко зустріти не тільки в церкві, але й в університеті. Я завжди шукала розумних співрозмовників і, напевно, в цьому є іронія долі, що знайшла втілений ідеал інтелектуального спілкування не в академічному середовищі, а в церковнослужителеві. Коли-небудь я проаналізую це і зрозумію, чому так сталося. Тут і зараз я скажу тільки те, що говорю рідко, бо це не в моєму стилі: цей талант Блаженнішого мав містичну природу. Та "святість", яку я виключала з поля зору, щоб "не заважала працювати", сиділа прямо переді мною і відповідала на мої запитання.

Я помічала це — раптом, посеред розмови, коли ловила себе на тому, що замість того, щоб наступати, підштовхувати бесіду в потрібне русло, я сиджу з відкритим ротом і киваю головою після кожного слова, неначе китайський бовван. Або ж раптово гостро відчуваю себе персонажем якогось класичного сюжету — лицарем, який грає в шахи зі смертю; дівчинкою, яка йде через темний ліс і на кожному третьому кроці кидає на землю гладкі білі камінці; або ж сонною господинею, яка посеред ночі відчиняє двері виснаженим подорожнім — чоловікові й жінці з немовлям на руках. Коли я говорю про Гузара як чарівника, я маю на увазі це його вміння, яке інколи мало не лякало, — під час розмови чи то занурити співрозмовника в його власні містичні глибини, чи то, навпаки, оголити для нього сокровенну, сакральну суть тих щоденних подій, про які йдеться.

Його слова ніколи не були "просто словами" або порожнім дзвоном, покликаним заповнити паузу, заглушити щось неприємне або незручне, відвернути, відвести очі, заповнити простір комунікації білим шумом. Спілкування з ним було розкішшю розуміти все буквально — без алегорій, символічних нашарувань і химерних метафор. З усіх алегоричних жанрів він часто вдавався тільки до лаконічної мови притчі. У цьому міститься пряме посилання до рядків Євангелія про Бога-Слово: Бога, як і Слово, не потрібно розуміти ні символічно, ні метафорично, ні як-небудь ще алегорично. Тільки буквально. З простотою і відвагою античних філософів, які запевняли, що "А є А".

Так кожна розмова з ним попри мою власну волю, наміри і навіть увагу виявлялася спільною молитвою. Він з головою занурював мене в святість, яку я, як мені здавалося, хірургічно точно відрізала і видалила за межі розмови. Образ Гузара-молільника далекий від ідеалу стовпника, який сидить один на один зі святістю і вдосконалюється в молитві. Його молитва завжди затягував в себе співрозмовника, перетворюючи його в співмолільника.

Мені шкода в цьому зізнаватися, але Любомир Гузар залишається людиною, якої ми не знаємо. Він викликав у нас цікавість, захоплення, здивування і ми знаходили в ньому щось, чого потребували в кожному конкретному випадку. Це взагалі велике щастя, коли можеш знайти в іншій людині те, що тобі потрібно. Але в цьому випадку ми ризикуємо втратити за окремими рисами цілу людину, так і не зрозуміти, звідки в ньому бралося те, що було для нас так важливо. Як і звідки народжувалися ті риси, думки, ідеї, які ми охоче вихоплювали прожектором своєї уваги. Ми мало не напам'ять знаємо, що Гузар говорив про владу, про Україну, про Церкву, про історію або про трудову міграцію. Але, на відміну від нього, ми ніколи не розуміли слова буквально, і не вважали слово дією. Навпаки, говоріння про щось для нас підмінює дію, знімає з нас обов'язок ще й зробити щось. Наше слово рідко означає саме те, що називає, і, можливо, тому воно нічого не змінює ні в світі, ні в нас — не виявляється ні наказом, ні молитвою.

Наше ставлення до Гузара було начебто "прагматичним" оскільки ми знаходили й виловлювали з його особистості те, що нам було потрібне. Але при цьому воно не було "прикладним", оскільки ми рідко використовували ці "знахідки" на практиці. Ми не брали до уваги те, що перед нами — людина-дія, і використовувати якісь його слова, заклики і міркування можна тільки в прямому сенсі і прямою дією. Обдарувавши Гузара статусом "морального авторитета", ми начебто визнали його право говорити нам правильні і потрібні речі. Ми знайшли людину, з якою ми були готові погоджуватися. Але ми поки що так і не знайшли в собі мужності зрозуміти його буквально.

Катерина Щоткіна

risu.org.ua