Проповідь Блаженнішого Святослава під час Літургії у п’яті роковини смерті глави УГКЦ Любомира Гузара

Покажи мені твою людину, і я покажу тобі мого Бога.
Святитель Теофілакт Антіохійський

Всесвітліші, преподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Христос воскрес!

Ми сьогодні зібралися тут, у нашому Патріаршому соборі в Києві, щоб у молитві перед Божим обличчям згадати нашого духовного батька, великого українця, патріота, будівничого Церкви, народу та держави – Блаженнішого Любомира. Якраз у цей час, о вісімнадцятій годині тридцять хвилин, у променях вечірнього травневого сонця п’ять років тому його світла душа повернулася до дому Небесного Отця. П’ять років… Багато і мало. З одного боку, ми самі собі дивуємося, як можна було зуміли прожити п’ять років без Блаженнішого Любомира. Проте, з іншого боку, відчуваємо, що з плином часу його постать стає щоразу яскравішою. Як неможливо побачити розміру високої гори, стоячи біля неї дуже близько, треба відійти на певну відстань, так і з цим церковним мужем: віддаляючись у часі від того моменту, коли ми втішалися його особистою присутністю, починаємо краще бачити всю велич його багатогранної особи, зауважувати щось таке, чого, можливо, досі не бачили, не усвідомлювали, а може, й не розуміли.

Слова святителя Теофілакта Антіохійського з другого століття: «Покажи мені твою людину, і я покажу тобі мого Бога», можливо, найкраще сьогодні нам представлять духовний образ Блаженнішого Любомира. Бо ми всі пам’ятаємо про нього як про того, хто хотів бути людиною. У нього це не було предметом пошуку самого себе, ні. Він хотів бути людиною, щоб показати людині нашого часу того Бога, якого проповідував, якому служив, якому присвятив своє життя як монах Студійського уставу, як ієромонах, як єпископ і як Глава Церкви.

Він хотів бути людяним, щоб показати, що людина без Бога стає нелюдяною, що, віддаляються від Творця, вона втрачає своє справжнє обличчя, тому що в глибині кожен носить образ Божий. Ми лише тоді живемо вповні людським життям, коли є богоносними, духоносними особами. І саме це віддзеркалює багатогранність особистості Любомира Гузара.

Ми сьогодні чули євангельські слова: «Бо я прийшов учинити не свою волю, а волю Того, хто послав Мене». Неможливо бачити людину Любомира без християнина Любомира, без духовного батька, глибоко віруючої Божої особи. Ми гордимося тим, що можемо показати Україні та світові Блаженнішого Любомира як нашу людину, щоб сучасне людство віднайшло свого живого та істинного Бога!

Багато з нас пригадує той момент, коли п’ять років тому, у свято Зіслання Святого Духа, його бездиханне, але духоносне тіло спочивало тут, у Патріаршому соборі. Якраз тоді, коли ми читали коліноприклонні молитви і прикликали третю Божу особу, Духа Святого, на Церкву, цей Дух Святий вказував нам на нього як на свою чисту посудину, у якій Він спочив.

«Покажи мені твою людину, і я покажу тобі мого Бога». Ця фраза розкриває ще одну глибоку дійсність. Дехто має спокусу вивчати постать Любомира Гузара окремо від його святої Церкви. Проте ми можемо збагнути, ким був Любомир, лише вглядаючись у те, якою була наша Церква його часу, що його народила і виховала, та від імені якої він промовляв. Водночас, коли хтось колись буде досліджувати, якою була Греко-Католицька Церква на початку третього тисячоліття, ми скажемо: подивися на постать Блаженнішого Любомира. Бо це йому Господь Бог доручив відбудувати ту Церкву-мученицю, яка воскресла після десятиліть жорстоких переслідувань. Це він почав відбудовувати її єпархії, митрополії, патріарші структури. Це він повернув осідок Глави Церкви до Києва. Саме в його постаті ми можемо бачити обличчя, думку, служіння Греко-Католицької Церкви своєму народові на початку третього тисячоліття.

Вглядаючись у нього, ми певною мірою впізнаємо і самих себе. А глибоко задумуючись над собою, над тим, якими ми є сьогодні, якими хочемо бути, – бачимо в серці нашої Церкви цей лагідний, усміхнений, людяний погляд і обличчя Блаженнішого Любомира. Ми сьогодні відчуваємо своїм святим обов’язком не просто зберегти ту спадщину, яку він нам залишив, а й повсякчасно робити її живою, життєдайною в наш час в особистому житті.

Сьогодні є гарна нагода привітати одну спільноту, яка народилася із відходом до вічності Блаженного Любомира. Це спільнота молодих людей, які себе так і назвали – «Покоління Любомира», і підготували урочисту академію для вшанування його пам’яті. Вітаю вас, члени цієї молодіжної спільноти, із першим п’ятиріччям і дякую вам за те, що, слухаючи слово Любомира, ви його втілювали, втілюєте і будете втілювати у своєму молодому житті. Пригадую, як Блаженніший Любомир святкував своє сімдесятип’ятиріччя тут, у Києві, в оперному театрі. Тоді він сказав таку фразу: «Хтось може подумати, що я став диваком на старість, але я хочу не з вами святкувати свій день народження, а з українською молоддю». Повторив це, коли святкував своє вісімдесятиріччя. І коли на вісімдесят п’ятому році життя владика відходив у вічність, молодь за ним найбільше сумувала і плакала. Саме молоді люди сьогодні підхоплюють ті думки, ідеї, які він втілював у своєму житті, які проповідував і якими жив.

Маю за честь оголосити про народження ще однієї спільноти. Для того щоб належним чином збирати, зберігати, вивчати, розвивати багатство спадщини Любомира Гузара в нашій Церкві, ми створюємо Фонд пам’яті Блаженнішого Любомира. Тут присутні люди, які виконуватимуть завдання, пов’язані з діяльністю цього фонду. Дякую вам за те, що відчуваєте життєдайність його думки, праці, навіть його мрій. Ми нарахували вісім різних напрямків, вимірів життя і діяльності владики Любомира. Однак відчуваємо, що це ще далеко не все. Що глибше ми його пізнаватимемо, то більше відкриватимемо нові грані цього діаманту, який Господь Бог залишив як скарб для нашої Церкви і нашого народу.

Але особливою рисою цього моменту п’ятирічної давнини було те, що Блаженніший Любомир відійшов у вічність в опінії святості. Пригадую, кияни годинами стояли в черзі тут, на подвір’ї нашого собору, щоб підійти і торкнутися його домовини. Тоді зародилася ініціатива: у притворі ми поклали книгу спогадів і просили людей записати свої переживання, враження від особи Блаженнішого Любомира. Тепер це унікальне джерело для наукової роботи, яке допомагає зрозуміти, ким був Любомир для Києва, для України, коли відходив у вічність. Але на цьому моменті нічого не закінчилося. Сьогодні у криптах нашого собору, де спочиває Блаженніший Любомир, на столику, лежить така книга. Ми вже маємо кільканадцять томів, у яких люди залишили Любомирові свої прохання і подяки за вислухані молитви. Він продовжує жити, служити в лоні Української Церкви рідному народові.

Скажу про одну з нещодавніх подій, яка мене вразила чи не найбільше. Вона відбулася якраз тоді, коли були найтяжчі часи російської облоги Києва, коли багато людей із столиці виїжджало, а в криптах нашого собору мешкало до пів тисячі осіб. Одна старша пані сказала мені таку фразу: «Якби навіть всі втекли з Києва, Любомир лишиться з нами». Ця жінка відчувала, що в криптах нашого Патріаршого собору вона є поруч із ним, а він є серед свого переляканого, стражденного Божого люду.

Тому ми, стоячи перед Божим престолом, просимо Блаженнішого Любомира, який стоїть, ми знаємо про це, перед Божим престолом на небі: Любомире, молися за Україну! Молися за той народ, для якого ти жив і служив! Молися за тих людей, задля яких ти хотів бути людиною, щоб вони побачили твого Бога, у якого ти вірив, якого ти проповідував! Молися за українське військо, за Українську Державу! Молися за майбутнє твоїх дітей!

Вічная йому пам’ять! Амінь.

Христос воскрес!

+ СВЯТОСЛАВ