"Уся діяльність митрополита Андрея Шептицького – це примноження суспільного добра", – о. Богдан Прах

Коли я вперше відвідав музей Олекси Новаківського, це було приблизно в 1988 році, отримав наочний доказ, що якби не жертовність митрополита Андрея Шептицького, то сучасна українська культура була б не повноцінною. Багато талантів не мали б змогли себе проявити. Андрей Шептицький мав великий дар – бачити Божу іскру, відкривати таланти, навертати людей до Бога.

Митрополит Шептицький бачив у людях дари Святого Духа, він їх ніколи не використовував, не маніпулював ними... Напевно, цим він відрізнявся від наших сучасників, які хочуть збагатитися на чужому таланті

Світ постійно балансує на межі виживання. В цій боротьбі цінності дуже швидко комерціалізуються, а значить — знецінюються. Митрополит Шептицький бачив у людях дари Святого Духа, він їх ніколи не використовував, не маніпулював ними, а в силу своїх можливостей розвивав ці таланти. Напевно, цим він відрізнявся від наших сучасників, які хочуть збагатитися на чужому таланті. Митрополит Андрей купував приміщення, організовував експедиції по віддалених галицьких селах, – бо дбав не про свою користь, а про розвиток української культури і освіти в народі.

Мені здається, що митрополит дивився на земні речі з погляду Божих законів, Царства Божого, неземного майбутнього. Думаю, що він показав нам приклад, як ми повинні реагувати на виклики сьогодення.

Сьогодні багатьох дивує підхід митрополита до своїх справ. Здається, що в нього не було навіть думки, що щось можна робити для себе. Уся його діяльність — це примноження суспільного добра, виховання в українців любові до краси. Завдяки його наполегливості маємо національний музей у Львові, десятки збірок ікон практично з усіх закутків України.

Думав не тільки про польсько-українське, а і про українсько-українське примирення

Багато людей питає себе: чому він це робив? Схиляюся до думки, що після закінчення Першої світової війни Андрей Шептицький дійшов розуміння, що тільки Греко-Католицька Церква є тією силою, яка захищає українців, а він, відповідно, найвищий авторитет, який може полегшити долю свого народу. Підтвердженням служить факт, що митрополит організовував зустрічі з декількома діячами країн Антанти, відстоював автономію Галичини, мав поїздки до США, Франції, за що, фактично, був інтернований польською владою і не міг повернутися до Львова.

Захист митрополитом православних церков на Холмщині свідчить, що він діяв не як релігійний (адже в давнину ці церкви належали греко-католицьким парафіям), а швидше, як політичний діяч, який захищає інтереси всього українського народу. Думав не тільки про польсько-українське, а і про українсько-українське примирення.

Митрополит Андрей добре знав і розумів реальність, в якій жив. Розумів, що українці не пробачать полякам підпалу своїх церков, будуть мститися і вбивати, чинити інші політичні злочини, а він, як добрий пастир, не міг допустити, щоб його діти проливали кров.

Сподіваюся, що до закінчення цього року, який наша Церква проголосила Роком митрополита Андрея Шептицького, Святий Престол зачислить його до числа блаженних.

о. Богдан Прах,
ректор УКУ