Любомир Гузар – людина з янголом на плечі

Цей текст мав його відкривати. Ми довго не публікували розмову, але вирішили більше не чекати. 

«Пригадуєте, що Василь Стус писав своєму синові? "Бажаю, аби голуби сідали тобі на плечі". От Гузару вони точно сідають…», – розповідає Мирослав Маринович.

Правозахисник і проректор Українського католицького університету добре знає Блаженійшого Любомира ще з непростих 90-х років. Він із тих товаришів, які, згадуючи про Гузара, можуть сказати: «Я з ним пив пиво».

«Справді пив. Прямо на заправці по дорозі з Відня до Львова. І при цьому Гузар не створював відчуття незручності для інших», – каже Маринович.

Поводився абсолютно природньо. Зрештою, як завжди.

І в цій простій, цілком буденній для більшості людей ситуації увесь Гузар – справжній, щирий і відвертий.

Великий, який вміє бути малим.

«Я пам'ятаю перший Собор УГКЦ ще в 1996 році, – веде далі Мирослав Маринович. – Тоді виникла суперечка на досить підвищених тонах. Гузар розвернув ікону до залу і попросив пару хвилин спокійно посидіти, помолитись. Більше такого градусу дискусії на Соборі не було».

При Гузарові замовкають навіть політики й олігархи. Перший президент Києво-Могилянської академії В'ячеслав Брюховецький відмічає, що бачив таке не раз.

«Його розважливість, впевненість у тому, що він говорить, і власних сумнівах – а він таки сумнівається і переконаний у необхідності цього – діє магічно на людей. Замовкають навіть дуже відомі люди – і не говорять дурниць», – розповідає В. Брюховецький.

Він теж знає Любомира Гузара багато років, хоч і не є прихожанином УГКЦ. Каже, що якби не Блаженіший, то не вступив би до «Ініціативи першого грудня».

«Я не дуже хотів бути в якихось таких групах і ніколи б не погодився, якби Гузар не сказав, наскільки це важливо. Я не міг відмовити, бо глибоко поважаю цю людину», – каже він.

Хоч формального лідера у групі й нема, є неформальний – Гузар.

«Нас всіх називають моральними авторитетами, а я кажу, краще б я був кримінальним авторитетом – гроші б тоді були для академії», – сміється В. Брюховецький, а потім вже серйозно додає: «Але найбільшим авторитетом є Гузар».

Він майже нічого не бачить ціле десятиліття, а останні кілька років просить голосно говорити біля нього. Але при цьому розуміє все, що відбувається, – краще, ніж володарі стовідсоткового зору та слуху.

Він не кричить і не наказує. Але веде за собою тисячі людей дорогою любові й поваги до іншого. Проповідує любов навіть тоді, коли здається, що єдина зброя – злість і агресія.

«Не можна будувати країну на ненависті», – не втомлюється повторювати він.

Навіть коли інші нас ненавидять? Так.

Навіть коли відкидають нашу допомогу і вважають дурниками? Так.

Отець Ігор Яців пригадує, що коли ще в 90-х роках вступив до семінарії, його й інших не вчили генерувати агресивні меседжі у відповідь на всілякі закиди на зразок: «та ви – перешкода діалогу Західного і Східного престолів» чи «ти не святійший».

«Ми у відповідь не кидали: "Погляньте на себе, ви самі є перешкодою", хоча іноді агресивна відповідь ніби аж напрошувалась. Блаженійший Любомир все це злагіднював», – каже о. Ігор і наводить як доказ офіційні листи кардинала до Львівської міськради з проханням посприяти із виділенням землі православним, щоб ті могли збудувати більший храм.

У Любомира Гузара не було цієї ненависті до противника: він завжди казав, що хай людина буде не греко-католиком, а добрим православним – і цього достатньо, аби вона прямувала до спасіння.

З ЛЮБОВ'Ю

Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 р. у Львові. Його батьки – Ярослав та Ростислава з роду Демчуків – були дуже набожними. Любов до Бога маленькому Любомирові привили саме вони. Сім'я раділа, коли Любомир, ще у шкільні часи, сказав, що хоче стати священиком.

Освіту Любомир почав здобувати у Львові – тут закінчив народну школу та перший клас гімназії.

Безхмарне дитинство перестало таким бути у вересні 1939 р. Тоді німці почали бомбити Львів. Мати звеліла дітям швидко спускатися до підвалу. Як пригадував потім Гузар: «Я – дитина війни. Я бачив, як багаті люди в одну мить втрачали все».

Далі були нічні дослухання до звуків вантажівок, що проїжджали, і ранкові розмови батьків про те, кого цієї ночі розстріляли. НКВС змінялось гестапо, далі знову повертались радянські спецслужби.

У 1944 р. сім'я була вимушена емігрувати до Австрії – Ярослав Гузар потрапив у списки НКВС на заслання до Сибіру. Похапцем зібравши речі, сім'я виїхала вночі до Зальцбурга.

«То була добра нагода побачити світ», – так коментуватиме згодом Любомир ту нічну втечу. Він взагалі не акцентує на своїх поневіряннях, просто каже: «Я жив спокійним життям».

Він саме так і сприймав свій шлях – як служіння, в якому модератором є Бог. А відтак все, що відбувається, – в Його руках і стається з Його волі.

У Зальцбурзі Любомир продовжив навчання – у гімназії, яку заснували емігранти-професори. Як пригадував Гузар, це була дуже проста школа, зі звичайними лавками, навіть зошит чи хороший олівець було складно знайти.

Ще в Зальцбурзі Любомир написав листа до малої духовної семінарії у Стемфорді. Її керівник відповів хлопцеві, щоб той звернувся до нього по прибуттю до США.

Переїзд до США припав на 1949 р. – тоді Америка на Канада дозволили емігрантам приїздити в їхню країну, навіть не маючи роботи. Єдиною вимогою було запрошення від когось, хто живе у США. Такого листа родині Гузарів надав колишній однокласник Ярослава – і сім'я вирушила за океан.

Любомир вступив до малої духовної семінарії (St. Basil College Seminary) у Стемфорді, де здобував середню освіту.

З 1958-го впродовж 11 років він – вчитель і префект у Стемфордській духовній семінарії святого Василія. За рік до цього він отримав ліценціат богослов'я та був висвячений на священика у Стемфордській єпархії.

Якось батьки взяли його із собою до оселі «Союзівка» Українського народного союзу в Еленвілі. Там було багато українців, які потребували недільної Служби Божої. Співдиректором «Союзівки» був знайомий батька Гузара. Він запропонував: «Може би, твій син тут попрацював?».

Любомир погодився.

З того часу впродовж трьох років Любомир у п'ятницю виїжджав із семінарії до «Союзівки» і в понеділок повертався назад.

У 1966 р. там, в «Союзівці», постала парафія, якою теж опікувався молодий Гузар.

У жовтні 1969-го Любомир поїхав до Рима. Після закінчення богословських студій і здобуття ступеню «доктор богослов'я» вступив до місцевого монастиря. Перший рік провів як гість, а наступного став «новиком» – молодим монахом монастиря Св. Теодора Студита в муніципалітеті Ґроттаферрата.

У цей час патріархом УГКЦ був Йосип Сліпий, який відбув 18 років заслання в радянських таборах, а з 1963 р. оселився у Римі.

Патріарх Йосип пильно стежив за тим, що діється в Україні. Він боявся, що в якийсь момент КДБ може знищити всіх українських єпископів. Тому навіть у підпіллі їхнє існування було дуже важливим.

2 квітня 1977 р. він закликав до себе кількох священнослужителів і запропонував їм стати «запасними» єпископами. Верховний Архиєпископ Йосип Сліпий зробив це потайки, без згоди Папи Римського (за правилами, кандидати на висвячення в єпископи мусять мати згоду на це від Папи).

Але Йосип Сліпий не намагався його отримати, кажучи, що «Ватикан – це бюрократія. Там мало що можна втримати в таємниці». Йому було важливо, щоб наявність «запасних єпископів» була саме таємною.

Однак один із нововисвячених єпископів, Степан Чміль, захворів і помер. Під час похорону Йосип Сліпий почав вживати "архиєрей". Відтак таємниця розкрилась і зчинився великий скандал.

Обов'язкового підтвердження єпископства Гузарові довелось чекати 19 років. Увесь цей час Блаженійший не діяв як єпископ і не побивався через це.

Згодом новий Папа Римський Іван Павло ІІ зрозумів мотив Йосипа Сліпого й підтвердив висвячення Любомира Гузара на єпископа.

«Я абсолютно не мав ніякої охоти бути єпископом. Але я тоді собі сказав, що я став монахом. А в чернецтві послух є дуже важливою частиною життя. Блаженійший щось таке пропонує – як можна не прийняти?!..», – розповідав потім Гузар.

У 1978 р. патріарх Йосип призначає єпископа Гузара архімандритом монастиря Студійського уставу в Кастель-Гандольфо поблизу Рима, а також відповідальним за Студитські монастирі за межами України.

До України Любомир Гузар повернувся разом з усією монастирською спільнотою в 1993 р.

– Ви пригадуєте перші враження, коли потрапили до України? – голосно запитуємо Любомира, сидячи зовсім поряд.

Владика з таким звичним усім привітним поглядом очей розповідає про 90-й рік. Тоді він їхав як турист з Італії і перетинав територію України.

– Потяг зупинився на границі, і я побачив, як дев'ять жінок несуть залізну шину, на якій їдуть поїзди. Це тяжка річ, а її несуть дев'ять жінок. Натомість один чоловік стоїть з папіроскою в устах і щось їм наказує. А ті бідні жінки несуть ту залізяку. Я собі подумав: «От, маєте рівноправство жінок».

Любомир Гузар не дуже охоче пригадує часи життя поза межами України. Каже, що це була не економічна еміграція, як-от зараз, а вимушена – люди були змушені вивозити свої сім'ї закордон, аби не опинитись у стінах НКВС-КДБ.

«Після перемоги над гітлерівським фашизмом емігранти сподівались, що Америка й альянти виступлять проти Радянського Союзу», – веде далі Гузар. У перші роки на Великдень чи Різдво всі вітали одне одного словами: «Дай Боже на другий рік зустрітися у Львові, в Києві чи ще де».

Але з кожним роком надії, що таке станеться, танули. Аби зберегтись, сім'ї говорили вдома винятково українською мовою. Нині ж поліглот Гузар, який вільно володіє англійською, італійською, німецькою, польською, чемно просить повторити запитання українською, а не російською.

«Я 46 років жив поза Україною. Там було добре, спокійно. Але на чужині ви завжди в якийсь спосіб залишаєтеся громадянином другого класу. Цілком інакше пройтися вулицею чи вулицями міст, сіл в Україні, чим десь там жити в Нью-Йорку чи Римі», – каже він про причини повернення в Україну.

Хоча насправді тут йдеться радше про призначення – саме Гузар був покликаний очолити Церкву, коли йшлося про її розбудову у вільній Україні, стверджує його прес-секретар Ігор Яців.

Увесь життєвий шлях ніби готував Гузара для цього – знання мов, широкий світогляд і досвід того, як живе світ поза межами радянських рамок.

«Коли потрібно було відстоювати позиції Церкви, її провідником був Андрій Шептицький, коли треба було за Церкву терпіти – був патріарх Йосип Сліпий, який провів у таборах 18 років. Коли потрібно було відроджувати цю Церкву в діаспорі – був покликаний Мирослав Любачівський. Коли треба було розбудовувати Церкву у вільній Україні, був покликаний Любомир Гузар. Щоразу очільник Церкви мав саме такі риси, навички, які найкраще відповідали потребам часу», – пояснює о. Яців.

У 1996 р. Гузара обрали помічником Глави УГКЦ Мирослава-Івана Любачівскього, бо стан здоров'я останнього був поганим.

Коли 14 грудня 2001 р. кардинал Любачівський помер, Синод обрав Любомира Гузара Верховним Архиєпископом Львівським та Главою Української Греко-Католицької Церкви.

Спершу осідком УГКЦ був Львів, але Гузар прийняв рішення, що загальноукраїнська Церква має мати свій центр у Києві. Відтак 21 серпня 2005 р. переніс свій осідок до столиці. До цього він часто їздив потягом між столицею та Львовом, залишався ночувати у знайомих.

Раніше соціологічні дослідження показували, що рейтинг довіри до Блаженнішого значно вищий від кількість тих, хто називає себе вірянином УГКЦ.

Така динаміка зберігається й зараз: Любомир Гузар очолює рейтинги тих, чиї слова впливають на життя інших, при цьому, не обов'язково вірян Греко-Католицької Церкви..

Він ніколи не йшов на поступки власній совісті.

До прикладу, Гузар переконаний, що найважливіше для Церкви – бути Церквою якраз у тому первісному значенні – проповідуванні Євангелія та служінні тих, хто потребує. Нагромаджуючи багатства, вона перестає бути Церквою, а перетворюється на міністерство.

У перші роки незалежності траплялось так, що Церкву пробували «приборкати». Під час акції «Україна без Кучми» від Держкомрелігії прийшов лист на ім'я головуючого у Всеукраїнській Раді Церков (ВРЦ). У листі йшлося про те, що «вся влада від Бога, протестувати проти неї не можна, не виходьте на вулиці».

Справа в тому, що вже тоді ВРЦ була потужною організацією, яка об'єднувала найбільші релігійні організації країни – від православних і католиків до мусульман і юдеїв. Відтак її вплив був чималий.

«Усі кинулись підписувати того листа, і лише Гузар відмовився це робити. Це був переломний момент. Відтоді ВРЦ стала самодостатньою і самостійною, а Церква почала сприйматись не як щось, куди можна скинути документ, а як партнер», – пригадує о. Ігор Яців.

Любомир Гузар керував УГКЦ понад дев'ять років. У 2011-му Папа Бенедикт XVI прийняв його відставку з поста керівника Греко-Католицької Церкви в Україні.

На прес-конференції Гузар пояснив своє рішення тим, що його здоров'я не дозволяє виконувати ті завдання, які зараз стоять перед Церквою. Однак він не сидітиме, склавши руки. «Я ще не вимурував піч, де міг би посидіти як старий чоловік», – пожартував він перед журналістами.

Справді, 1 грудня 2011 р. Гузар активно взявся за створення «Ініціативи першого грудня», яка об'єднала відомих інтелектуалів і моральних авторитетів нації.

Досі Гузар бере в ній активну участь, майже не пропускаючи засідань групи. Живе доволі тихим життям у с. Княжичі під Києвом.

Не любить публічні прийняття, не призначає багато зустрічей, лише для молоді робить винятки. Надихає вона його і вселяє оптимізм, так би мовити, вищого рівня – що Україна нарешті відбудеться.

Нині ж розмови з Блаженійшим про житейський досвід погано клеяться – Любомир мислить категоріями вічності, його тексти можна сміливо розбирати на цитати і навіть вибивати на камені.

ПРО СТРАХ І ЛЮБОВ

– Ми розуміємо, як зупинити зовнішнього ворога, Росію, але нам треба бути агресивними. Де та межа, коли агресія буде небезпечна всередині України? Як вчитися жити в мирі й захищати Україну?

– Поняття агресії – це реакція на щось. Не ми є агресорами – ми обороняємося. І це наша сила в цей момент.

Бо люди кажуть: «Чекайте, якщо ми не будемо боронитися, то загинемо». Ми сьогодні в дуже делікатній ситуації. Ми ще не є внутрішньо згуртовані, щоб могти сказати: «Ага, нам нічого не станеться». Тим більше, що довгі роки нас роз'єднували.

І сьогодні ще ми свідомі того, що Росія робить дуже ефективні заходи, щоб нас розколювати, розсварювати, щоб ми не довіряли один одному. Щоб ті, хто у Львові, казали: «Що нам Донбас?». І навпаки, щоб у Донбасі казали: «Нащо нам Львів?».

Цей процес делікатний, він забере якийсь час.

Але мені здається, що ми крок за кроком поволі починаємо розуміти, що ми збережемо себе тільки спільними силами.

Друга річ: ми тепер почали – я говорю про Церкви, – наполягати на тому, що не можна будувати свою ідентичність, ненавидячи когось: агресора, ворога.

Ми не є собою, тому що когось ненавидимо. Ми мусимо бути собою, перш за все, люблячи один одного, створюючи всередині нашої спільноти, нашого народу це мирне наставлення.

Мир означає любити один одного. Мир – то не є відсутність боротьби.

– Як любити тих зрадників на Сході та у Криму, які нас ненавидять?

– То нелегка справа. Але ненависть треба замінювати любов'ю. Це – наше велике завдання і його можливо здійснити. Ви знаєте, приїжджають люди з Донбасу в центральні та західні області й кажуть: «О, та ті люди нас не з'їдають, вони нас не ріжуть, та то нормальні люди, такі, як ми».

Мусимо шукати те, що буде нас об'єднувати.

– Часто кажуть, що коли ми до мешканців Сходу йдемо шляхом, віддаючи і роблячи щось добре, вони думають, що ми дурні, які не можуть себе захистити.

– Будувати треба на позитивних цінностях. Нехай собі думають, що ми дурачки, що ми допомагаємо, бо нічого іншого робити не вміємо. З часом це минеться.

– Ви сказали, що нам зі Сходом треба говорити через любов. Можете пригадати якісь історії з вашого життя або які ви спостерігали, коли любов вирішувала складні ситуації і проблеми?

– Я відразу не можу собі щось пригадати, якоїсь такої конкретної ситуації.

Наприклад, в житті родинному – так, де люди, скажімо, загналися, а пізніше передумали, подали один одному руку, перепросили один одного і почали йти спільними силами далі.

Любов – це бажання робити добро ближньому. То не тільки почуття. Це – бажання робити іншому добро.

І на тому також ґрунтується мир. Не можна будувати мир без любові. Як я не бажаю іншій людині добра, не люблю її, то як я можу будувати з нею мир? Миру не буде.

– Зараз ми, наприклад, подаємо Сходу руку, але вони нас не чують.

– То трагедія. Тому немає миру. Мир мусить бути двостороннім. Як і любов – завжди двостороння справа.

Треба терпеливо старатися людей переконувати, що ми їх любимо, що бажаємо їм добра не тому, щоб мені було добре, а щоб їм було добре.

– Людей сковує страх щось зробити, щоб потім не отримати за це покарання, або це буде провал. Ви кажете, що треба робити, робити й робити. Як боротися з цим страхом?

– У 1941 році Японія напала на Америку. Тоді президентом Америки був Рузвельт. Він не мав права декларувати війну, мусив мати підтримку Конгресу. І він звернувся до нього з промовою.

У тій промові він сказав дуже цікаве речення: «Те, чого ми мусимо найбільше боятися, – то страх».

Те ж, що і в нас. Ми мусимо перестати боятися, жити у страху. Це залишок радянської ментальності. Чим контролювали народ? Страхом. Мовляв, поїдеш на Сибір, підеш до в'язниці. Усе те було побудовано на страху.

А тепер маємо не дати себе опанувати страхові. Це – велике завдання.

– Як Ви особисто боролися зі страхом, і коли Вам було справді страшно?

– Богу дякувати, не можу сказати, щоб я був колись у такій трагічній ситуації. Нині я вже старий чоловік, то вже маю мало страхів.

Я тут не можу багато говорити з власного досвіду, бо не мав таких критичних моментів. Але я собі так уявляю те, що чув від інших, мав нагоду побачити.

Знаєте, що треба усвідомити? Як каже наша приповідка: «У страху великі очі».

То означає, що ми маємо тенденцію перебільшувати небезпеку і більше страшитися, ніж треба. Словом, мені здається, треба застановлятися: чи направду є причина боятися, чи є підстава для страху?

– Вам у житті натхнення щось робити давала віра в Бога. Що іншим людям може давати натхнення?

– Віра в Бога – це не є щось виняткове, тільки бажати. Як бачете людину, якій потрібно щось, то ви любите людину, хочете зробити їй добро.

Пам'ятаєте, яка Божа найважливіша заповідь? Любити Бога і любити ближнього, як самого себе. Чому ми не любимо ближніх? Бо не любимо себе.

Що означає любити себе? Це  – розуміти свою власну гідність.

Хто я є? Божа дитина. Як я, так і кожний інший одержав дар життя, покликання, таланти. Отже, коли я усвідомлюю, хто я є, то собі кажу: «Якщо я такий, то і він також такий. Чим він інший від мене?».

Як я є Божа дитина, так і він чи вона є Божими дітьми. І я хочу, що як Бог мене сотворив і мені дав всі ті речі, то так само дав іншому. Кожному, хто живе, дав дар життя. Немає іншого джерела, як від Бога. І як я одержав, то так само хтось одержав.

А якщо я одержав, то чому? Бо Бог мене любить. А як він одержав, то означає, що Бог і його любить. Бо інакше би він не існував.

І в тому полягає любов до ближнього. Щоб любити ближніх, треба любити себе.

ПРО ІСТОРИЧНИЙ ШАНС

– Що змінилося у країні, в людях за ці 25 років?

– Мабуть, краще замість «що змінилося» сказати «що змінялося». На мою думку, замало змінювалося.

Основні прикмети суспільного життя, на жаль, залишалися такими ж – практичний матеріалізм. Люди хотіли ставати багатими, а хто вже був дуже багатим, хотів керувати всім.

Люди не мали ініціативи щось робити самі, а радше чекали, що хтось щось для них зробить і дасть. Мене дуже вражав такий підхід до справи.

Під час другого Майдану народ раптом почав думати для себе, діяти для себе, не чекаючи, що влада щось зробить. Відчули, що влада їх зрадила.

Але сьогодні ми ще не повністю позбулися тієї ментальності, що «влада має нам все подбати». То комуністичне, що партія, влада і держава вам все дадуть, а ви тільки будьте покірними громадянами.

Я досить часто спілкуюся з молодими людьми, і моє враження таке: вони починають прозрівати, розуміти, що вони мусять працювати, що нічого не прийде само собою.

– Чи вважаєте Ви, що зараз в Україні такий момент істини, така історична розвилка в тому, чи буде країна далі, чи не буде?

– Я бачу сьогоднішню ситуацію дуже оптимістично. Чому? Ми пережили сотні років різної окупації. Але найгіршою була Радянського Союзу: тоді дуже послідовно намагалися створити на місці християнської людини – радянську. Їм не вдалося знищити нас, але завдали глибоких ран.

У 90-х роках ми стали незалежною державою, але все ще дуже-дуже перебували під впливом радянського режиму.

Я би сказав, лише другий Майдан став для нас зворотним пунктом – ми ступили на шлях незалежності.

Я не кажу, що ми вже осягнули все, а радше, що ми на порозі великих змін на краще.

– За 200 років окупації було багато моментів, коли українці мали історичний шанс, але вони його втрачали. Чому зараз Ви оптиміст? І як не втратити цей шанс?

– Можливість стратити є завжди. Згадайте визвольні змагання: держава проіснувала кілька років, але не втрималась.

Як мені бачиться, сталося поважне потрясіння, якого не бувало перед тим. Цим разом мені здається, що в нас шанс дуже великий.

Гузар. Вибрані цитати

Моє велике бажання – бути людиною. Багато зустрічаю осіб, але мало серед них людей у повному значенні того слова. Зустрівшись з такою людиною, ви відходите від неї кращі.

Ніхто не змушений робити зла. Ми завжди можемо навіть у найгірших обставинах робити добро.

Справжня остаточна перемога стане можливою, якщо ми всі в повному значенні цього слова будемо поводитись як належить людям. Всі інші перемоги є лише частковими або уявними і ніколи не приносять справжнього миру.

Любов – це бажати ближньому добра і бути готовим цю свою зичливість, свій позитивний намір окупити навіть якоюсь жертвою, так би мовити, якоюсь незручністю чи трудністю для себе.

Християнин – це не ангел, а людина, яка вірить і змагається.

Бути настоятелем – це не тільки почесть. Це колосальна відповідальність. Чому? Бо людина – навіть дуже освічена – потребує певного проводу.

Використання Церкви у виборчих перегонах – це двосічний меч. Коли Церква піддається спокусі пристати до якогось кандидата, то завжди програє. Йдеться не тільки про нашу країну, а про весь світ. І добре, що програє, – бо це вчить.

Не можна забувати, що ми всі колись були молодими і про нас також старші казали, що ми нічого не варті, бо не такі, як вони. Якраз навпаки – молоді люди назагал є ідеалістами, бажають кращого. Тільки часто ми залишаємо їм такий світ, в якому нелегко жити.

 Демократія – це пошана до гідності людей.

Еліта – це люди, які відзначаються життєвою мудрістю. Мудрість полягає не тільки в знаннях, бо хтось може мати великі знання, а не бути мудрим. Мудрість – це здатність побачити дійсність в її контексті, цілісно.

Любов до України – це прекрасний слоган. Можна говорити палкі слова про любов до України: це ні до чого не зобов'язує. А любити треба українців, жителів цієї країни – це є любов до України.

Патріотизм, який вчить ненавидіти будь-кого, не є християнською чеснотою. Треба любити своє, бути готовим навіть віддати за це своє життя, але не робити цього коштом іншої людини.

Те, що я люблю своїх батька і матів, бабусю і дідуся, сина і дочку, братів і сестер, не означає, що я можу ненавидіти сусіда. Любов до родини не звільняє мене від пошани до мого ближнього, а радше навпаки, змушує мене замислитись, що він має свою родину, такий, як і я, і йому треба віддати належне. Не можна любити своїх, кривдячи чужих. У цьому полягає справжня християнська любов.

Людям, які не виховані в демократії, дуже подобаються короткі, швидкі і навіть насильні розв'язки.

У світі було б набагато менше зла, якби всі, хто має владу, розуміли, що в їхніх руках прекрасний спосіб служити іншим людям.

Не гроші є злом, а їх ужиток. Мало хто вміє бути багатим. Часто багатство людину не тільки спокушує, а й значною мірою руйнує.

Багатство не є лихом, а небезпекою. Той, хто вміє дати собі раду з тою небезпекою, може робити великі і добрі діла.

Я, дитина війни, бачив на власні очі, як дуже багаті люди за одну мить ставали злидарями. Це дуже сильна наука.

Щоб бути підприємцем, треба мати відвагу. Адже це ризикована справа. Та й загалом, аби робити щось добре, треба мати внутрішню духовну силу, щоб у випадку непевності – витримати, не дати себе підкорити.

На мою думку, не треба бути генієм, аби довести, що українці і росіяни – різні народи.

Справжній відпочинок дає людині можливість відновити сили, щоб вона могла добре працювати. Бо безперестанку працювати – означає нищити здоров'я, а нищити здоров'я – гріх.

Людина дістає певні дари, і вона повинна мати сміливість бути собою.

Свобода – це можливість робити добро.

Люди відвикають мислити – це фундаментальна проблемою. Проблема завжди в людині, а не в Інтернеті.

Якщо між людьми існує суперництво – це не означає, що між ними не може бути любові та пошани.

Галина Титиш, Павло Шеремет, УП
life.pravda.com.ua