«Найпотужніший засіб для збереження сімейних цінностей – свідчення любові»,- владика Борис (Ґудзяк)

Короткий екскурс в історію Інституту родини та подружнього життя здійснив його засновник та перший директор Юрій Підлісний.

«То був липень 1998 року, відбувався Патріарший Собор УГКЦ присвячений мирянам. В цьому році шестеро колег, серед яких був і я, повернулися з навчання з Ліхтенштейну, і шукали місце праці. Під час Собору, в перерві між засіданнями, до мене підійшло двоє: Владика Борис Ґудзяк та о. д-р Михайло Димид. І кажуть, ми вирішили засновувати два Інститути: Інститут екуменічних студій та Інститут родини. Що думаєш?» – пригадує Юрій Підлісний.

Вже через кілька місяців, а саме 6 жовтня Юрій Підлісний роздумував над концепцією та напрямками діяльності Інституту родини та подружнього життя. Перше, видання, яке побачило світ за сприяння працівників – «Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю». Серед діяльності Інституту: навчальні курси, наукові конференції та семінари, вишколи по школах, тренінги по природному плануванні родини та студентський рух «За життя». Тепер Інститут родини та подружнього життя очолює Олеся Кука, яка продовжує діяльність засновника та шукає нові підходи для популяризації сімейних цінностей серед молоді.

Святкування 20-річчя Інституту продовжується і розмову про актуальність теми сім’ї та новітні акценти у душпастирстві родини ведемо з владикою Борисом Ґудзяком, президентом Українського католицького університету, єпископом єпархії святого Володимира Великого у Парижі.

Одна із причин, чому це питання для мене таке важливе, це та динаміка, яка відбулася за мого свідомого життя. Я виростав в дещо казковому світі. Син батьків, які втікали від бомб, син батька, батьки якого поховали восьмеро дітей. Мій батько єдина дитина, яка пережила цей трагічний період життя. Сім’я матері також скалічена воєнними подіями. Я виростав в той час, коли емігранти могли за 10 років стати власниками особняка, коли середній клас отримував таку зарплату, з якою мав доступ до всього необхідного. Я виростав тоді, коли традиційна сім’я була публічно потужною, а подружжя – стабільними.

Відбулось чимало змін, які поставили не лише теоретично під знаком питання традиційну християнську сім’ю, але як показують статистичні дані в Україні, вона стала меншістю. Не йдеться про те, щоб зберігати якусь статистику чи змагатися за неї, а питання в тому, що це все означає? Чого, насправді, потребує людина? 

Цього літа відійшла у вічність моя мама, і я вкотре замислююсь над тим, що моє благополуччя, мир та духовний спокій,  –  те, чим я завдячую своїй сім’ї.

Тут є аналогії з історією християнства. Християнський рух був міноритарним, він плив проти течії. Історики все частіше доходять висновку, що один із чинників так званого успіху християнства, це свідчення любові. В них не було жодної зброї, вони просто ділились любов’ю. Це свідчення здобувало щораз більше прихильників. Я не думаю, що й сьогодні ми маємо більш потужний засіб, аніж це свідчення. І щиро сподіваюсь, що сім’ї будуть мати відвагу і певність, що їхнє щоденне життя, дисципліни доброго подружжя та родини будуть промовляти, переконувати. 

Наявність бабусів та дідусів є великим багатством для сім’ї. Суспільства, які маргіналізують для пізніших поколінь бабусів і дідусів – щось тратять. 

Я переконаний, що у багатьох питаннях, зокрема, пов’язаних з травмами, трагедіями та викликами сімей, не буде великого прогресу, якщо ми не дамо собі ради із феноменом страху і недовіри. 

Священича сім’я має ті ж самі виклики, що і кожна сім’я. Немає стін акваріума, в якому можна ізолюватись від проблем та викликів суспільства. Проте є одна особливість. Священик хоче присвятити своє життя служінню Богові, дружина і діти потребують чоловіка та батька. І на цій осі є велике питання рівноваги. Відтак кожна сім’я має знайти баланс, аби разом бути сильнішими.

Слова Владики промовили до кожного серця, про що свідчать бурхливі обговорення в залі. В когось з’явилось ще більше питань, а хтось, навпаки, отримав відповідь, як діяти далі. В другій частині святкування члени дорадчої Ради Інституту взялись роздумувати над тим, що означає бути християнською сім

о. Юрій Коласа, Генеральний вікарій для католиків візантійського обряду в Австрії

На сьогодні, сім’я та подружжя не зазнає, а вже зазнали великої руйнації. Так звана ідеологія релятивізму настільки швидко, вихором, пройшла по західному суспільству, що ми не встигли усвідомити того, що руйнування вже відбулося.

До нашої парафії в Австрії звернулась мама. ЇЇ десятирічна дочка прийшла до неї і каже: «Я ще не знаю, як складеться моє життя, та я вже прийняла рішення, що одружуся з жінкою». Співжиття на віру взагалі стало нормою серед католицьких родин. Ми мусили навіть адаптувати наші методи викладання підготовки до подружнього життя. У Відні можна стикнутися з тим, що коли ви переходите дорогу і загоряється зелене світло, світиться картинка із двома чоловіками чи жінками. Я кажу, що це дуже підлий підхід. Бо дорослі звертають увагу лише на світло, а діти – на зображення.

Все ж таки, попри це все ми маємо надію. Ми як християни не можемо дозволити собі сказати, що ми програли цю битву. Ми як християнська сім’я, подружжя не можемо сказати, що програли цю ситуацію. Чому? Бо ми маємо досвід християнського свідчення.

Один із членів комісії родини в Австрії сказав, що він дуже чітко бачить образ сім’ї. В нього таке враження, що він дивиться на планету з космосу і бачить її в темному світлі. Але є поодинокі маленькі ліхтарики, які яскраво сяють – це і є християнські родини. Попри те, що ідеологія релятивізму охопила землю темрявою, тут миготить світло надії. Отож, те що нам залишилося, – автентичне свідчення правдивої християнської родини.

о. Богдан Прах, ректор Українського Католицького Університету

Неодмінно настане час, коли люди зрозуміють, що те, що пропонується є абсолютно несумісним із здоровим глуздом. Але такі міркування мають будуватись на чомусь дуже глибокому. Бо надмір емоцій призведе до того, що відбудеться спалах, який швидко вщухне.

Ще однією фундаментальною основою відродження цінностей сім’ї є питання віри. Маємо свідчити про живого Христа, тоді все відродиться, адже без віри ніщо не зможе відновитись.

Наталія Климовська, проректор УКУ із розвитку та комунікацій

Свідчити. Служити. Спілкуватися. – це гасло УКУ і є найкращим вказівником щодо того, як маємо діяти. Вважаю, що лише приклад доброї сім’ї може бути порятунком. А що таке добра сім’я? Передовсім це місце, де є любов. З любові проростає довіра і так будуються відкриті і щирі стосунки. Добру християнську сім’ю мені також допомагає формувати спільна молитва, адже вона єднає нас та робить сильнішими.

Юрій Підлісний, засновник Інституту родини та подружнього життя та перший його директор

Коли ви бачите атаку на родину, як ось, приклад, із зеленим світлом на світлофорі в Відні, то маєте розуміти, що за тим стоять конкретні люди і з конкретними цілями: зруйнувати уявлення про традиційну сім’ю.

Я хочу розповісти про одну оптимістичну річ. Колись Європа, яка стала християнською, була оточена хмарою. Спочатку під натиском мусульман впала Свята Земля, потім починала падати Римська імперія. І вже були ісламські війська під Парижем. Але почалася Реконкіста, відвоювання християнами Піренейського півострова, хрестові підходи. Їх очернюють, асоціюють з пограбуваннями, але хтозна, якби не ці походи, що було б із нашим світом. Невідомо, що буде далі. Але, щоб відбулась Реконкіста мали бути люди, які спершу пережили внутрішні хрестові походи.

В нас також може бути ось такий внутрішній хрестовий похід, ось це свідчення. І в цьому є оптимізм. Мають бути люди, які зможуть бути сіллю. Будьмо сіллю цієї землі!

Святкування 20-річчя завершилось, а боротьба із викликами продовжується. Адже саме від таких структур, як Інститут родини та подружнього життя УКУ, залежить, яке розуміння сім’ї залишиться майбутнім поколінням.

Уляна Іванишин