Священнослужитель із підпілля о. Володимир Палчинський: «Завжди пам’ятати, що над нами – Бог»

Коли говорити про вихід УГКЦ із підпілля, то йдеться про те, що у місті Золочеві ще у 1989 році на подвір’ї під хрестом, біля напівзруйнованої монастирської святині, – храму Вознесіння Господнього було відправлено першу Службу Божу. Того дня, 11 червня, Богослужіння очолили священнослужителі Чину Святого Василія Великого: оо. Володимир Палчинський та Віталій Дудкевич. А через тридцять років, знову на Зелені свята, отець Володимир разом із іншими священнослужителями, які душпастирювали і в часи заборони, розпочали цикл заходів із нагоди відзначення 30-річчя виходу з підпілля української Церкви.

Знаючи про значимий особистий вклад отця Володимира у відродження і розбудову українських святинь, та маючи часті нагоди співпрацювати з теперішнім служителем монастиря Царя Христа, що у місті Івано-Франківську, ми запросили одного із прикладних служителів Церкви до розмови.

– Отче Володимире, старше покоління золочів’ян дуже добре пам’ятає Вас і розповідає як про відданого і ревного священнослужителя, а серед них –десятки й сотні тих, кого Ви вінчали та хрестили, благословляючи на добрі наміри. Тепер, коли Ви вже розминули свій дев’ятий десяток літ земної дороги, цікаво почути як починалось Ваше пізнання Бога?

– У нашій родині дуже релігійною була мама. Коли нас переселили з Польщі у село Родатичі Городоцького району Львівської області, то ми почали ходити до церкви, яку переобладнали з колишнього костелу. У цій церкві не було іконостасу. Натомість стояло дві ікони: Серця Христового і Серця Матері Божої, а вгорі – хрест Руси-України. Ми добре знались ще із Польщі зі священиком Моравським, який не підписав переходу у православну Церкву, він нам і розповів про православні символи. З того часу наша сім’я і ще десять родин перестали ходити у православну церкву, а тодішній священик городоцької церкви почав розповідати всім і навіть на проповідях оголошувати, що у селі появились баптисти. Ми ж у своєму середовищі зробили постанову: не пити, не курити і не говорити поганих слів. А ще – разом молились. Згодом почали спілкуватись із священнослужителями, які на той час уже повернулись із тюрми.

Коли у 1958 році мене призвали в армію, то до нас, додому, приїхав отець Моравський і відправив Службу Божу та згодом поїхав зі мною на львівський вокзал. З його благословенням я й пішов служити. Тоді хлопці, які йшли в армію разом зі мною, питали, що то за дідусь супроводжував мене. Я мовчав, але думок про священство ще тоді не виникало. Казав: у мене є брат, який дуже хоче бути священиком, то хай так і буде. Згодом так і сталось.

Прослужив рік під тодішнім Ленінградом, потім – у Тюмені. Після повернення та закінчення вечірньої школи, хотів вступати у політехнічний на інженера-будівельника, бо відчував, що то моя професія. Але нашу родину вже «знали» у КДБ. Коли служив у армії – конфіскували з дому релігійну літературу. Партійники відкрито сказали: якщо не співпрацюватимеш із нами, то забудь про вищу освіту. Я ж, звичайно, відмовився і пішов працювати. То, певно, і було тим поштовхом, який спонукав обрати дорогу священства. Тепер собі думаю, що нема зле, щоб не вийшло на добре. І ще: виходить, що саме КДБ мені посприяло.

– Таємні літургії, небезпека бути викритим, висланим чи засудженим до страти, щодня невідомість… І серед священнослужителів були ті, які не витримували, були, які «продавались». Повернімось у той час: чи пам’ятаєте день свого свячення, чи не виникали у ті часи сумніви, чи не шкодували, що обрали тернисту дорогу?

– У січні цього року розпочався 47 рік, як мене висвятили на священника. То було в Івано-Франківську, у квартирі, де проживали сестри Василіянки. Тайну Священства отримав із рук блаженного священномученика Івана Слезюка, а присутніми на свяченнях були нині покійний владика Софрон Дмитерко та о. Василь Мендрунь. Звичайно, що все було організовано і виконано таємно. Навіть батьки про це довідались згодом.

І тоді, і у нинішній час можу сказати, що ні за чим не шкодував, і вже не пошкодую. Але випадки і труднощі були різні, були ризиковані, а були й смішні. Проте завжди і всюди вело Боже Провидіння.

Прикро було, коли звільнили з Львівського музею етнографії, у якому працював реставратором. Правда, я то відчував наперед, бо вже мав розмову з парторгом. Питав, чому не одружуюсь, чи взяв би за жінку росіянку і чи дав би їй своє прізвище. І ще: що робитиму зі своєю дружиною. Пам’ятаю, як відповів: моя жінка – моя справа. Тоді йому аж мову відняло.

Або у Малехові Жовківського району прийшов до мене перший секретар і каже: «Ви хрестите дітей, то розказуйте, де, кого і коли хрестили?». Я – йому: «А де я хрестив?». Він: «Ти кажи». Я ж, будучи добре підготовленим: «Ви ж сказали, що хрещу, тож скажіть і де!». Також змовк. А все тому, що нас у той час о. Єронім Тимчук, професор, який навчався в Інсбруку, та викладав ще до війни, до того ж, був двічі судженим, уже підпільно навчав філософії і психології. То була дуже добра і сильна наука для священників, бо мова жестів, вміння оперувати відповідними словами у потрібний час рятували багатьох. Він часто повторював: «Як ви то схопите, то дасте собі раду скрізь».

А щодо ризиків, то і від міліції втікали, часто нас вивозили польовими дорогами. Якось у селі Жуличі Золочівського району одразу після відправи на празнику мене оточили з наміром побити. Схожий випадок трапився у селі Пеняки Бродівського району. Проте свої хлопці майже винесли на руках і вивезли. Хоча, і тут без допитів не обійшлось.

Одного разу було дуже багато праці: і хрещення, і шлюб, і ще щось. Повернувся додому через три дні. Мама ходить по подвір’ю і плаче. Каже: «Сину, ти мене до гробу заганяєш…».

Коли говорити про жертовні втрати, то, як свідчать дослідження вже покійного о. Дам’яна Богуна, 53 василіанських священнослужителі та 19 братів були суджені і сиділи у тюрмах; загинуло у тюрмах десять отців, четверо братів та один єпископ – Йосафат Конциловський, якого 27 червня 2001 року Святійший отець Іван Павло ІІ у Львові проголосив блаженним.

– У книзі священнослужителя Василіанського чину о. Климентія Стасіва «Чернеча офіра Христові й Вітчизні» йдеться про вашу ревну працю щодо легалізації Українських греко-католицьких церков на Золочівщині, цікаво довідатись і про інші місця, як і тих осіб, яких благословляли на подружнє життя та хрестили?

– Крім міста Золочева, на Золочівщині василіанські священнослужителі обслуговували ще близько тридцяти сіл. А ще у Львівській області ченці обслуговували Яворівщину – 13 сіл, Жовківщину – 18 сіл, які маю записаними, а також душпастирювали на Сокальщині і Бродівщині.

Пригадується, як під милість Божу просили нас приїхати і вірні із Тернопільщини. І тоді о. Іван Майкович, який на той час служив зі мною у Золочеві, поїхав без жодних заперечень.

Добре пам’ятається і Мукачеве на Закарпатті, де ми допомагали ствердитись у вірі сестрам, проводили з ними реколекції. Ті сестри живуть і до днів сьогоднішніх, усе пам’ятають та не перестають дякувати, що спровадили їх на добру дорогу.

Василіанських священнослужителів прагнули бачити і у Києві. Ми і там бували. Особливо захоплювались нашим «Вісником», який також видавався підпільно.

Щодо кількості шлюбів та хрещень, то у часи підпілля, щоб убезпечти себе і вірних, ми не вели жодних записів і не давали жодних посвідок. Правда, я добре пам’ятаю свій перший шлюб. То було у селі Вороняки Золочівського району. Наступний був у Підгородньому.

Та першою таки була церква Вознесіння Господнього у Золочеві. Тут вартує наголосити на вкладі колишньої і вже покійної вчительки Анни Проць, яка допомагала готувати всі необхідні документи, та добре налагодженій співпраці із тодішнім першим секретарем райкому партіїБогданом Рудником. Церкву нам віддали буквально за тиждень після звернення. Уповноважений у справах релігій у Львівській області Юрій Решетило, коли підписував документи, наголосив, що все відбулось так швидко завдяки тому, що у Золочеві панує міжконфесійна згода. І то була правда.

У Золочеві я мав змогу працювати із дружніми і відданими людьми. Коли відновлювали церкву і будували монастир, обіцяючи заплатити, кажу, – на завтра треба десять чоловіків. У відповідь чую: «Будемо! Яка оплата? Ми маємо пенсію». І так було завжди: треба, то будемо.

Якось прийшов до Богдана Рудника з інших питань і принагідно зізнався, що хочу зорганізувати спільну Хресну дорогу. Він того ж дня і погодився, мовивши: «Організовуйте. Я підтримаю і допоможу чим зможу». І перша екуменічна дорога пройшла у Золочеві у 1994 році.

Пригадую й те, як чи не все місто разом із священнослужителями, вийшло на межу Золочева зустрічати копію ікони Зарваницької Божої Матері. Люди, вірні з різних церков, говорили поміж себе: «Коли священнослужителі годяться, то чому ми маємо сваритись чи щось ділити…».

Саме завдяки добре налагодженій співпраці та відданості людей у Золочеві у 1994 році в монастирському будинку запрацювала Василіанська семінарія (Василіанський інститут філософсько-богословських студій). А у 1996 році, під час вшанування пам’яті мученика Йосафата Кунцевича у Римі, Святійший отець Папа Римський Іван Павло ІІ, вітаючи Василіан, підійшов до мене, то я йому і розповів про нашу працю у семінарії. Оточуючі згодом питали мене про що ми так довго із ним розмовляли.

Коли брати початки праці в Іван-Франківську, куди мене перевели у 1997 році, то тут було значно важче. Пригадую, як доводилось сперечатись із представниками двадцятки. Кажу мені треба накрити монастир, а голова заперечує, не погоджуються і представники громади. То я вибрав стратегію переконування кожного із двадцятки. І справа налагодилась.

На цей час Василіанський монастир Царя Христа та церква відомі і закордоном. Якось архієпископ і митрополит Львівський УГКЦ Ігор Возьняк, побував у нас і все оглянувши, висловився: «Та у вас все зроблено на надто високому рівні». А наших п’ять хорів славляться такою потужністю, що їм аплодували стоячи і в Києві, і в Польщі, і в Словаччині, куди ми вже їздили з виступами.

– Завжди тішуся, маючи приємність із Вами спілкуватись, та водночас нагоду подякувати за майже батьківське щире спілкування, а ще –надпотужний заряд енергії. А зараз Ваша нагода порадити й іншим, як жити у наш геть зматеріалізований час, щоб бути щасливим і в такому поважному віці?

– Найперше і найголовніше: завжди, де б ми не були і щоб не робили, маємо пам’ятати, що над нами – Бог. І кожен крок – із Його волі. І незалежно, чи ти священник, чи художник, чи простий робітник, маєш бути відданим своїй справі, тоді й отримуватимеш належне і будеш задоволеним, і будеш щасливим. Коли ж не любитимеш обраного, то марно сподіватись на якість праці.

Для прикладу, візьмемо художників, які як і всі творчі люди, дещо – диваки. Але, чим сильніший художник, тим більший він дивак. Можу сказати, що й священники у певній мірі є фанатами обраного. Єдина різниця, що священник у жодному разі не має бути заробітчанином, має думати, як спасти і свою душу, і душі своєї пастви.

Галина Мельник