Інтерв’ю зі с. Стефанією Коваленко, настоятелькою новоосвяченого монастиря сестер служебниць в Одесі

Коротко про с. Стефанію Коваленко, настоятельку монастиря сестер служебниць в Одесі:

• у служінні дякує Богові за те, що Він дає їй силу щодня сповняти Його волю;
• вважає, що без спільноти практично неможливо добре сповнити будь-яке служіння, адже одному дуже важко щось зробити;
• плекає у своєму серці вдячність усім добрим людям, які зустрічалися на її шляху та від яких багато повчилася, особливо, дітям, яким проводила катехизацію, і їхнім батькам;
• переконана, що при зустрічах можна пізнати інших людей, їхні інтереси, плани, характери; можна також навчитися від них відчитувати Божу волю в кожній хвилині власного життя.

– Сестро Стефаніє, розкажіть, будь ласка, коли сестри служебниці прийшли на служіння до Одеси? Як це відбулося?

– До Одеси нас запросив владика Михайло Бубній 21 липня 2016 року. Посвячення нашого дому майже збіглося з днем приходу. Наша тогочасна провінційна настоятелька сестра Боніфатія Дяків спілкувалася тоді із владикою і йшлося про те, що нашим основним завданням мала стати праця в курії Одеського екзархату. Сестра Боніфатія на це погодилася, і відтак двоє сестер служебниць були відправлені до Одеси – я і Володимира Зозуляк.

Прибувши сюди, ми почали працювати в курії. Однак владика Михайло як голова Патріаршої комісії у справах монашества завжди заохочував нас і до праці з дітьми при парафії. Так ми, сестри-монахині, могли звершувати і своє апостольське служіння.

Сьогодні, крім праці в курії та з дітьми і молоддю при парафії, займаємося прибиранням храму, адже обов’язок дбати про красу Божого храму записаний у конституції нашого згромадження.

– Як виглядає ваша спільнота сьогодні?

– На сьогодні тут, в Одесі, перебуває троє сестер: я, Климентія Пиріг і Герарда Браголя.

– Сестро, ви коротко згадали про види вашої діяльності на Одещині, а от що, на вашу особисту думку, є найбільшим здобутком у служінні сестер служебниць тут, у причорноморському краю?

– Найбільшим здобутком для нас, вважаю, саму можливість працювати з людськими душами. Розумієте, тут, на південних теренах, потрібне, найперше, свідчення – особисте свідчення християнина. Ситуація тут така, що можна побачити людину, яка, хоч і називає себе християнином, проте мало обізнана із християнським вченням. Це дає можливість говорити з нею про основи: ким є Бог насправді, що таке християнство, яким має бути християнин. Люди на цих теренах відкриті до простого і безпосереднього спілкування. Саме тому вважаю, що за ці чотири роки ми здобули чудову нагоду свідчити християнську віру своєю поставою, без зайвих слів, приймаючи жителів цього південного регіону такими, якими вони є, і не осуджуючи їх за те, що вони ще чогось не знають, не розуміють, чи є ще далекими від Бога.

«Люди на цих теренах відкриті до простого і безпосереднього спілкування».

– Ви кажете, що люди тут, на південних теренах України, прості й надають перевагу безпосередньому спілкуванню. Нещодавно Отець і Глава нашої Церкви заявив, що завданням сестер служебниць на цих теренах буде навчити сучасну людину вірити в Бога. Ви, сестро Стефаніє, тут не перший рік і вже, мабуть, відчуваєте, чи, крім відкритості на просту і відверту розмову, люди відкриті на те, щоби вчитися вірити в Бога?

– Так, я думаю, відкриті. Тому що кожна людина у своєму серці, у душі прагне Бога й хоче Його пізнати. Але як тут, на Півдні, так і на Сході нашої країни люди не мали можливості глибинно пізнавати Бога, зокрема через спілкування із богопосвяченими людьми. Тому, коли я зустрічаюся із тутешніми жителями та розповідаю їм про власний досвід зустрічі з Богом, то вони відкриваються, налагоджують контакти, приходять до нашої Церкви і, як часто бувало, залишаються у ній. Чимало осіб так стали нашими парафіянами. Отож, люди відкриті, але варто потрудитися над тим, щоб підібрати правильний спосіб, за допомогою якого можна було би привести їх до Бога. Насаджувати їм віру чи починати розмову із правил-обмежень – неправильний шлях. Потрібно спершу приділити їм увагу, прийняти їх такими, якими вони є, і тоді вже поступово розказувати про практичні речі християнського життя.

Спочатку потрібно євангелізувати, а вже потім дбати про їхній зріст у вірі, тобто катехизацію. Бо коли навчити лише катехизмової частини, то їх цим не притягнеш. Ці люди ще не в силі виконати до кінця всі ці правила. Спочатку потрібно нормальне людське відношення, а вже потім поступово говорити про християнські цінності й те, як ними практично жити. Бо, можливо, десь у свідомості вони мають Заповіді Божі, можуть знати й деякі катехизмові частини, але практичного життя ними вони не бачили.

У них немає збереженої традиції, як на Заході України. Це мене дуже дивувало, коли я сюди прийшла. Різдва як такого тут не святкують. Люди не знають колядок, не інсценізують вертепів. Святкування Різдва для них не є таким важливим, як інших свят. Важливіше того свята, під час якого можна щось посвятити, наприклад, на Великдень – паску, на Йордан – воду. Тому тут потрібно показати, як організовується Святвечір, пояснити справжній сенс Різдва. Пояснити потрібно і значення Великодня, адже його сенс полягає не лише в посвяченні пасок.

– Зрозуміло. Сестро, в Одеській катедрі я мав нагоди бачити, як мінімум, дві фотографії, на яких поруч із сестрами служебницями були діти. На одній – у святковому вбранні біля катедри в Одесі, на іншій – гурт дітей десь на природі. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цю вашу працю.

– На цей час ми зі сестрою Герардою Браголею працюємо з дітьми на парафії Святого Андрія Первозванного в Одесі. У нас повністю організована недільна школа. Сестра Герарда має групи дошкільнят, молоді й дітей, яких готує до першої Сповіді й урочистого Святого Причастя. Я маю групу старших підлітків. У цій праці нам також допомагає одна мирянка – п. Олена Пенязєва, яка зараз закінчує навчання в Катехитичному інституті у Львові. Вона веде молодшу підліткову групу.

«На цей час ми зі сестрою Герардою Браголею працюємо із дітьми на парафії Святого Андрія Первозванного в Одесі. У нас повністю організована недільна школа».

Щоліта для дітей із нашої катехитичної школи ми організовуємо відпочинковий табір. Намагаємося виїхати приблизно на тиждень десь на море із відповідною програмою, спеціально підібраною тематикою, зі щоденною Святою Літургією. Звісно, є час і на розваги та ігри.

Крім цього, протягом року організовуємо вертепи. Пробували робити їх як з молодшими, так і зі старшими. Ходили колядувати до родин наших дітей.

У часі Великого посту організовуємо з дітьми і Хресні дороги як у храмі, так і по місту. А на Великдень – гаївки.

Крім цього, на парафії проводимо різні акції. Наприклад, на свято Миколая готуємо з дітьми подарунки, які потім продаємо, а за виручені кошти купуємо подарунки для дітей із малозабезпечених сімей.

Раніше ми проводили катехизацію також у місті Южному, але тепер там є свої катехити. Цього року сестра Герарда ініціювала там проведення триденних виїзних реколекцій.

– Про спілкування всередині згромадження. Чи спілкуєтеся зі сестрами з інших обителей? Можливо, вони вам якось допомагають?

– Звісно, спілкування з іншими спільнотами завжди є. Адже сестри, коли кудись їдуть, завжди цікавляться спільнотою на місці, особливо, коли відправляються на, як ми кажемо, місійні терени – Схід України, Казахстан тощо. Також час до часу сестри телефонують і запитують, як ми тут поживаємо. Ми, коли щось цікаве відбувається на нашому місці служіння, надсилаємо інформацію на головний сайт.

– Хотів би запитати, сестро, про реорганізацію монашого служіння в УГКЦ, про яке згадав владика Михайло після освячення вашого чернечого дому в Одесі. Як він зазначив, це була його ініціатива, на яку найпершими відгукнулися сестри служебниці. Блаженніший Святослав назвав це рішення мудрим. У цьому контексті було згадано і про сестру Христину Сиротинську. Хто це?

– Поясню. Владика Михайло у 2017 році на Асамблеї вищих настоятелів УГКЦ попросив, щоб монастирі добре проаналізували своє життя і діяльність. Наприклад, у нашому монастирі, крім української провінції, є ще канадська, американська, бразильська. У деяких із них уже багато років дуже мало покликань, наприклад, в американській та канадській. Однак вони мають великі будівлі. Як нема покликань, немає, відповідно, і великого розвитку. Але вони можуть допомогти тим провінціям, де їх більше, а отже, і більше перспектив для розвитку.

Коли ж у нашої провінційної настоятельки виникло питання щодо купівлі будинку в Одесі, де можна було осісти (чотири роки ми жили при курії), то відгукнулися сестри саме з канадської провінції, настоятелькою якої є, власне, сестра Христина Сиротинська. Сестри в Канаді продали свій будинок і виручені кошти відправили в Україну для купівлі будинку в Одесі. Бо, знову ж таки, тут більша потреба й більше можливостей для розвитку церковного життя.

«Сестри у Канаді продали свій будинок і виручені кошти відправили в Україну для купівлі будинку в Одесі. Бо тут більша потреба й більше можливостей для розвитку церковного життя».

Владика Михайло неодноразово говорив про те, щоб не боятися йти на місійні терени. Я також хотіла б, щоб духовні особи – монахи, монахині, молоді священники, які закінчують семінарії, – не боялися йти на ці терени, адже тут існує велика потреба, і люди відкриті на те, щоб пізнати Бога. Вони прагнуть Бога. Нема лише кому їм показати, як до Нього прийти. Навіть не зважаючи на те, що нинішнє суспільство не сприяє тому, щоби людина шукала Бога, вона все ж таки у глибині своєї душі це робить. Якщо людина знайде особу, яка їй покаже шлях до Нього, то піде за нею. А як такої особи не буде, то звідки знатиме дорогу?!

«Якщо людина знайде особу, яка їй покаже шлях до Бога, то піде за нею. А як такої особи не буде, то звідки знатиме дорогу?!»

Звісно, тут не так, як на Заході України. Немає стільки людей, дітей. Я, наприклад, коли сюди прийшла, починала працювати із п’ятьма дітьми – від 4-х до 14-ти років. Уявіть собі: перед тобою різновікова категорія дітей, яким потрібно провести урок та приділити увагу і тому хлопчику, якому 4 роки, і тій дівчині, яка у 8-му класі. На Західній Україні діти поділені на вікові категорії: дошкільнята, ті, що готуються до першої Сповіді, підлітки, молодь. Тут набагато важче, адже потрібно шукати підхід до кожного особисто. Треба відчути специфіку катехизації, специфіку праці, як із дорослими, так із молоддю та дітьми. Потрібні харизматичні люди, яких відправляють на місії з єпархій, питаючи їхньої згоди: чи взагалі хоче людина йти на таке служіння?! Адже не кожен зможе. Це факт. Потрібно бути відкритим на дію Святого Духа, треба бути харизматиком.

– Дякую, сестро. Остання серія запитань стосуватиметься посвячення вашого монастиря в Одесі. Розкажіть, які почуття супроводжували особисто Вас, коли приїхав Глава Церкви, щоб освятити ваш перший на південних територіях України чернечий дім?

– Звичайно, це – велика подія. Коли Глава Церкви приїжджає посвячувати дім, думаю, це високий рівень. Ми готувалися до цього, переживали. Але коли Блаженніший приїхав, зустріли його з короваєм та квітами, то він усміхнувся – і стало так легко на душі, спокійно, ми відчули Божий провід над нами.

«Коли Блаженніший приїхав, ми зустріли його з короваєм та квітами, він посміхнувся – і стало так легко на душі, спокійно, ми відчули Божий провід над нами».

– А як ви знайшли саме цей будинок?

– Знаєте, ми довго шукали. Майже рік цікавилися квартирами, але жодна не підійшла. А потім натрапили на цей невеличкий будинок. Вирішили поселитися серед людей, які були би просто з нами разом, дивилися б, як ми живемо, приходили б до нас помолитися.

Цікаво, що самі сусіди запитували: «Коли ви вже приїдете? А чи буде у вас там місце, щоб молитися?». Ми казали: «Так, у нас буде каплиця. Ми вас обов’язково запросимо». Тобто люди розуміють, наскільки можуть зрозуміти, що монастир – це не просто якась хатина, у якій хтось житиме, а це – помешкання богопосвячених осіб, які живуть Богом і хочуть іншим людям допомогти знайти Його, приймаючи їх такими, якими вони є.

– Це корінні одесити запитували?

– Так. Ми також були приємно враженні таким сприйняттям. Поруч із нами живуть, переважно, старші, а сам двір, як рукавичка, вміщає багато людей. Ми були вражені тим, що місцеві мешканці радо нас прийняли. Не відштовхнули, не дивилися з підозрою, а навпаки – цікавилися: «Ну, коли ви вже прийдете? Коли будемо тут із вами разом молитися?»

«Ми були вражені тим, що місцеві мешканці радо нас прийняли. Не відштовхнули, не дивилися з підозрою, а навпаки – цікавилися: «Ну, коли ви вже прийдете? Коли будемо тут із вами разом молитися?»

–        А чому каплицю освятили на честь Стрітення Господнього?

Цей дім ми знайшли саме в день Стрітення Господнього. Тому на честь цього свята його і назвали. В УГКЦ свято Стрітення Господнього є також днем богопосвячених осіб, тому, як бачимо, сам Бог про нас подбав і винагородив за довгі шукання приміщення під монастир. Надіємося, що Господь і надалі нас супроводжуватиме й допомагатиме у служінні всім людям.

«Цей дім ми знайшли саме в день Стрітення Господнього. Тому вважаємо, що це Бог про нас подбав і винагородив за довгі шукання приміщення під монастир».

На перспективу ми хотіли б також приймати в нашому монастирському домі дівчат із малозабезпечених сімей, які проживатимуть в Одесі. Маємо подібний у Львові. Але поки заснування такого центру, окремого будинку, в Одесі – далека перспектива. Наразі запрошуватимемо дівчат на зустрічі, щоби вони могли знайти тут, у нас, духовний затишок, адже у своїх місцях проживання у нашому місті – гуртожитках чи квартирах – можуть цього не мати.

– Сестро, наприкінець інтерв’ю дозвольте запитати: чи почуваєтеся Ви вже в Одесі як вдома?

– Особисто за себе можу сказати, що так. Коли їду кудись з Одеси, то їду як з дому, коли повертаюся, то повертаюся як додому. Я вже не перший рік тут.

– Дякую за інтерв’ю. Можливо, від себе хочете ще щось додати, чимось поділитися із вірними нашої Церкви?

– Дякую за таку можливість. Хочу сказати таке. На Півдні України немає багато наших храмів. Навіть катедральний храм Одеського екзархату – це поки що переоблаштоване приміщення із колишнього житлового будинку, яке служить як велика каплиця. Зараз уже майже на завершенні перший повноцінний архітектурно храм в Одесі, але коли я приїхала, то мені якраз цього і бракувало. Коли повернулася на Західну Україну, де була перед цим, то говорила людям: «Цінуйте те, що ви маєте такі красиві храми! Дбайте про них! Дякуйте за них Богові щодня, бо маєте великий скарб!». Тому і зараз моє побажання усім, хто читатиме це інтерв’ю: цінуйте храми, які ми, як Церква, маємо, і дбайте про їхню красу!

Розмовляв о. Тарас Жеплінський,
Фото Пресслужби Одеського екзархату УГКЦ