УГКЦ в Казахстані: «Церква продовжує бути тут маленькою Україною»

«Живе ТБ» продовжує розповіді про найвизначніші парафії УГКЦ у світі. Цього разу вашій увазі пропонується фільм про парафію УГКЦ Покрови Пресвятої Богородиці в Караганді (Казахстан).

Греко-католики в Казахстані – це колишні політичні в’язні радянських часів, спецпереселенці в основному з Західної України та їхні нащадки. У кожній біографії цих людей йдеться про скалічені долі, нелюдські умови виживання і велику віру, яку люди зберегли завдяки Українській Греко-Католицькій Церкві.

– У моєму житті, – розповідає о. Василь Говера, апостольський адміністратор для греко-католиків у Казахстані та Середній Азії, – як і в житті багатьох українців, Караганда завжди асоціювалася з не зовсім приємним речами – тюрма, депортація. Туди засилали людей, де вони страждали…

У Казахстані існувало 23 концентраційні табори. Через Карлаг – один із таборів – пройшло понад мільйон людей.

– Площа, яку займали Карагандинські табори за величиною порівнюють з територією Франції, – каже Андрій Дребезгов, керівник екскурсійного відділу Музею пам'яті жертв політичних репресій, с. Долінка.

– Я засуджений до 25 років за ворожість до радянської влади, за так званий український буржуазний націоналізм, – ділиться Іван Карпінський, колишній в'язень Кенгіру. – Кенгір – це був особливий концтабір. Там було 75% української молоді студенти, священники і малолітні діти від 12 до 14 років. Ми рили котловани, будували. Ставлення до нас було нестерпне.

У концтаборах люди працювали як каторжники. Жінки працювали разом з чоловіками. Тобто виконували тяжку фізичну працю.

– У нас були номери на грудях, колінах, а заду був великий номер як на автомобілі, – веде далі Іван Карпінський.

Пан Карпінський свій номер досі пам'ятає: СЗЗ990.

– Я не можу його забути.

– Умови утримання, – додає Андрій Дребезгов, – були настільки поганими, що ув’язнені просто замерзали уві сні.

Пані Ганна Фединчук була засуджена за свій зв'язок з УПА.

Менше ніж десять років нікому не давали.

Отець Василь Говера:

– У таборах опинялися всі, у тому числі вагітні жінки. І вже в таборі народжували дітей.

Тільки в Карлазі було народжено 162 українських немовляти.

– Депортація – це страшна трагедія. Мій батько теж був депортований зі своєю сім'єю у 47 році. Ми говоримо лише про "Захід"  – одну з акцій депортації. Протягом лише кількох днів було депортовано понад 77 тисяч людей.

Це були в основному родини, які були хоч якось пов'язані з боротьбою УПА проти радянської влади.

– Моя сестра була в підпіллі, – ділиться Іван Бойко, спецпереселенець, – у Бандерах, як казали. Через неї мене і вивезли з татом.

Емілія Костюк, спецпереселенка розповідає:

– Прийшли два москалиска і кажуть: прийшли вас вивозити. Я кажу: я нікуди не йду, дивіться я хвора. А вони мені кажуть: нічого швидше подохнеш. Один взяв мене за коси, другий – за ноги і стягли мене з печі.

Для цієї акції було задіяно 44 тисячі вагонів. Це були вагони для перевезення худоби, тобто зрозуміло, що вони не були пристосовані для людей.

– Пам'ятаю, ми з татом коло дверей їхали на лежачи. Були голодні і холодні. Усе позамерзало. Я була заснула, а моя голова примерзла до вагона. Навіть не знаю, як я вижила, – пригадує пані Емілія.

Отець Василь:

– Людей привезли в голий степ. Навіть дерев не було, аби збудувати якусь хату. Людей вивантажили і сказали: робіть собі, що хочете.

Володимир Окунь, син спецпереселенців:

– І жінки та старі копали прямо собі на місці землянки. Копали мисками, ложками. У першу зиму загинула мамина молодша сестра. Мама розповідала, що в їхньому ешелоні не було родини, де б за зиму хтось не помер.

Землянки накривали землею і мощеною глиною, щоби не протікала. Зимою були такі бурани, що замітали землянки понад два метри над дахом. Треба було не тільки двері відкопувати, а й комин. Двері в землянці завжди відкривалися всередину. 

– Мій дід сніг спершу запускав усередину, аби зробити тунель, а потім вже виносив з хати сніг. Інакше вийти не можна було, – пригадує пан Володимир.

Параскевія Костюк пригадує:

– Води зимою не було. Ми мусили топити сніг, щоби митися і варити їсти. 

Іван Бойко:

– Я ходив голодний, вошивий, дрантивий з татом і жебрали попід хати. Пробачте мені.

Володимир Окунь:

– Мій батько хотів одного – колись удосталь наїстися хліба. Спецпереселенці – це були люди без прав. Кожен українець, якого сюди прислали, потрапляв на шахту або на будову. Нашим було важко ще й з тих міркувань, що проти них була пропаганда – бандерівці, політичні. Тому галичани старалися селитися окремо і компактно. Але там вирувало українське життя.

В українців була єдина мрія – повернутися в Україну.

Отець Василь Говера:

– Існували такі розписки, в яких люди зобов'язувалися ніколи не повертатися в Західну Україну. 

Іван Карпінський:

–  Можна було повернутися десь в Східну України чи на Південь, тільки не в Західну. А інакше саджали по новому.

Радянську ідеологію ці українці так і не полюбили.

Параскевія Костюк:

– Піонерський галстук мій тато заставляв мене знімати ще коло фіртки.

Іван Бойко:

– Слава Богу, мені так Бог поміг, що я не був ні піонером, ні комсомольцем. Я не продав свою рідну кров.

Параскевія Костюк:

– Українці одні одних дуже підтримували, збиралися, співали пісень. Пам'ятаю, коли ми будували до землянки ще одну кімнату, то нам усі допомагали. Я досі пам'ятаю ту любов один до одного. Люди ділилися останнім чим могли. Зараз таку любов дуже рідко зустрінеш.

Володимир Окунь: 

– Я ніколи не чув, аби мій батько казав: там в Україні. Він завжди казав: дома.

Параскевія Костюк

– У нас завжди в хаті були образи. І кожної неділі ми молилися Службу Божу по хатах. Слава Богу, ніхто не доніс був.

Володимир Окунь:

– Вважалося за честь прийняти Службу Божу в себе в хаті.

Священники вдень, як і всі інші, працювали, а вночі або рано вранці молилися з людьми. Це було підпілля.

Тут не було свободи і можливості будувати церкви, але люди хотіли молитися і їхні землянки були їм за храми.

Володимир Окунь:

– Церква була як український національний клуб, де люди збиралися, щоби поспілкуватися. Це був такий симбіоз – люди підтримували Церкву, а Церква укріпляла людей. Вона помогла українцям бути українцями.

Історія УГКЦ в Казахстані починається з 55 року в підпіллі і продовжувалася аж до легалізації до 90-их років. У 93 році парафію офіційно зареєстровано.

– Помалу відходять політичні в'язні та спецпереселенці, – каже о.Василь Говера, – залишаються їхні нащадки. Проте процес асиміляції бере своє. Хоча ми намагаємося тримати парафію живою. Маємо катехизацію для дітей і літні табори. І вертеп щороку організовуємо. Для багатьох людей тут Церква продовжує бути маленькою Україною.

Параскевія Костюк:

– Віру в Бога і любов до України мама мені передала з материнським молоком. Ми тут з усіма: казахами, чеченцями дружимо, але своє є своє...

 

Департамент інформації УГКЦ