Андрей Шептицький як символ Київської Церкви

Він очолював її мало не сорок чотири роки. Розпочав на початку минулого століття, коли, здавалося, все було зрозуміло. Рівно за десять років перед тим його попередник, митрополит Сильвестр Сембратович, провів Львівський синод. Там визначили шлях розвитку греко-католиків на майбутнє та оцінили її минуле. Здавалося, ще сто років потому вже нічого не зміниться. Австро-Угорщина була мов непорушна скеля, боротьба між українцями, поляками та москвофілами теж не мала кінця. Після Сембратовича митрополитом став старенький Юліан Сас-Куїловський. Але пробув ним заледве рік.

І тут з’явився Андрей Шептицький. З давнього графського роду, сполонізованого та латинізованого. Новий митрополит відразу викликав здивування всіх тодішніх партій, як усередині Церкви, так і всієї Галичини. До молодого василіанина – Шептицькому було заледве 35 років – поставилися з недовірою. Боялися латинізації Церкви та полонізації кліру.

Натомість митрополит Андрей одразу заходився змінювати церковне життя, як літургійне, так і соціальне.

Він утворює Греко-Католицьку Церкву в Російській імперії. Дбає за підросійські українські землі. Чомусь у нас рідко згадують про те, що перша після багатьох років переслідувань після Берестя унійна церква в Києві з’явилася саме за Шептицького. Церкву Святого Серця Христового на Новопавлівській, 10 збудували 1917 року, офіційно – для галицьких солдатів Першої світової, які залишилися в Києві. Знищили її щойно 1935 року. Шептицький намагався зробити ближчою Церкву для всіх українців – саме тому був змушений працювати і в Російській імперії. Залучав до УГКЦ східноукраїнську молодь. В основі своїй саме для цього і була створена Російська Греко-Католицька Церква. Звісно, навернути Росію митрополитові хотілося. Але насамперед ішлося про те, щоб повернути до дідівської віри саме українські землі. Тоді ж митрополит створює і Чин отців студитів – хоче бути ближчим до східної традиції.

Церква Святого Серця Христового в Києві,
відкрита з благословення Андрея Шептицького, 1917 рік

Контроверсійне «повернення» Шептицького до цієї традиції та обмеження латинських практик у Церкві мало, зокрема, цю мету. А, може, це й була головна мета. Навернення Сходу, відновлення єдності в єдиній Церкві – наскрізна тема багатьох послань митрополита. Для цього потрібно було стати зрозумілими Сходу, повернутися до київської традиції, не загубивши власних надбань. Повернення Унії на Дніпро мав бути вінцем його зусиль. В цьому, можливо, найбільше, гідне подиву, значення цієї колосальної постаті для нашої Церкви. Не в політичному вимірі. Не у східному обряді. І навіть не в порятунку бідних, переслідуваних та нужденних, - бо це обов’язок кожного християнина. А саме в усвідомленні місії Києва. Митрополит Андрей марив Києвом, вважав, що перебування осідку Церкви у Львові – тимчасове, що колись прийде час і вона повернеться на ці терени. До нього, може, жоден львівський митрополит не мислив такими категоріями. Та й як було мислити, коли ще від часів блаженної пам’яті митрополита Йосафата Булгака Церкву на підросійських теренах методично знищували, «щоб і духу не було». У 1917 році Шептицький навіть призначає екзарха для греко-католиків Великої України з осідком у Києві – отця Михайла Цегельського. Постать теж досі недооцінена і майже зовсім не відома в нашій Церкві.

Шептицький наполегливо працює і з чинами. Саме за його керівництва у східному обряді з’являються отці редемптористи і навіть отці бенедиктинці. Щоправда, останні чомусь досі не вкорінилися в Україні.

Після Першої світової війни, змушеного відчуження від своєї пастви, блукань Росією на вигнанні митрополит повертається до Львова. За якихсь двадцять років Австро-Угорщину знищено, а кілька спроб відновлення української державності більшовики топлять у крові. Західна Україна опиняється у складі Польщі. І навіть тут Шептицький не здається. Створює Львівську богословську академію, яка має стати першим університетом для католиків східного обряду в Україні, Богословське наукове товариство та Український католицький інститут церковного з’єднання. Останньому дає ім’я видатного київського унійного митрополита Велямина Рутського. Що ще раз підкреслює єдність бачення Церкви в Україні. Робить усе можливе для того, щоб відновити Церкву в колисці Унії – на волинських землях, адже більша їхня частина теж опинилась у складі Польщі. Перед самою Другою світовою війною призначає екзархом для Волині єпископа Миколая Чарнецького, який помер мученицькою смертю після довгого заслання в мордовських таборах.

За три роки до смерті у великодньому казанні митрополит уже відкрито звертається до всіх українців: «Цим пасхальним привітом передаю вам найкращі святочні побажання – вам, що мене слухаєте в цю ніч Христового Воскресення, – передусім вам, вірним архиєпархії, і вам, браття у далекій Україні над Дніпром. Нехай воскреслий Христос, що живе між нами, що між нами є і буде, – нехай освячує вас, нехай очищує від всякої, від найменшої плями гріха, нехай потішає в усіх смутках і нехай у тому пасхальному часі дасть вам бодай у маленькій вірі відчути радість Воскресення, радість життя благодаті та тої надії, що її Христос лишив апостолам і усім вірним християнам».

Лише за шістдесят один рік після смерті слуги Божого здійсниться його мрія – УГКЦ повернеться до Києва. Андрей Шептицький став для нас усіх символом єдності й незнищенності Церкви в Україні, таким самим як священномученик Йосафат Кунцевич, що прийняв смерть заради єдності Христової Церкви. Саме тому ми не маємо забувати його слів і остаточно довершити справу, яку він нам усім заповідав.

Ігор Луб’янов,
спеціально для Департаменту інформації УГКЦ