«Війна йде і на психологічному, й духовному рівні», – християнський психолог

В ефірі цієї програми – християнський психолог Ольга Чмель-Колеснікова.

Йдеться, зокрема, про речі, яких неможливо уникнути, – ворога, агресора потрібно вбивати, на війні по-інакшому не можна. При цьому після повернення у багатьох воїнів, особливо у непрофесійних військових, з'являється почуття провини за це – як глибока психологічна і екзистенційна травма. Найгірше, що саме у цю болючу точку намагається вдарити пропаганда агресора, яка транслюється у медіа і яку ретранслює не лише певна частина населення нашої країни, а й політики і представники владної верхівки.

Як ми, громадяни України, можемо протистояти цій внутрішній і зовнішній інформаційній диверсії? Перш за все, говорити – і воїнам особисто, і у доступних медіа та соціальних мережах, що вони – захисники. Не ми почали цю війну, і маємо право на захист. Своїх родин, своєї землі, своєї країни – всього, що є нашим. Як донести до воїна, що він не має тієї провини, за яку, можливо, сам себе засуджує?

«Коли хлопці повертаються, часто відбувається певна дисоціація, ніби роздвоєння на «я – захисник» і «я – мирна людина». І ці дві особистості в одній людині інколи не можуть примиритися. Цивільним людям, які не бачили війни, складно чи й неможливо зрозуміти, що і як відчуває солдат на передовій, що відбувається з його душею і психікою. Це зовсім інші процеси, ніж ті, що маємо у мирному житті, – каже психолог. – Так, військових тренують, щоб довести певні речі до автоматизму, щоб не виникало певних запитань чи емоцій, коли потрібно виконувати наказ. Проте, кажуть, снайпери запам'ятовують усіх, на кого дивилися у приціл… Людина часто карається і не може себе пробачити за те, що не є її виною… Це також стосується загибелі побратимів: ті, що залишилися живими, часто караються, що не прикрили, не врятували, не вберегли…»

Таким людям потрібна і психологічна, й духовна допомога і підтримка. Психолог вислухає і допоможе у тому, чим воїн не може поділитися з близькими, але й не може носити в собі цю емоцію, яку витримати неможливо. Душпастир допоможе дійти до іншого погляду, іншої «оптики» на глибокі питання, які носить в собі така людина після пережитого. Це питання духовного ставлення до смерті – і своєї, й іншого, питання про смерть, яка є лише дверима, переходом до іншого життя.

«Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх…» – написано в Євангелії від від св. Івана, 15:13. Наші захисники жертвують собою заради нас – там, на війні. Тому тут, у мирному житті, яке вони для нас виборюють, захистити і підтримати їх повинні ми. Говорити їм про це, не стидатися дякувати, молитися за них. Війна йде, зокрема і в першу чергу, й на духовному рівні, і Церква молиться за наших захисників і їх сім'ї.

Окреме питання – відчуття воїном сенсу того, що він робить, і заради чого. Тому такими дорогими для військових є малюнки дітей – своїх чи ні, якісь дрібнички, зроблені дитячими руками.

 «Так, воїни часто носять їх при собі і кажуть, що «завдяки цій листівці чи іграшці я залишився живим», – каже психолог. – Це справді оберіг, те, що дає відчуття емоційної близькості і сенсу – заради чого вони перебувають у цій темряві. На передовій такі речі важать дуже багато, як і фотографії дорогих людей, спогади, відчуття, що за них моляться і чекають. Важливо мати такий острівець внутрішньої безпеки і світла, який підтримує впевненість і віру, і не залежить від зовнішніх обставин…»

Ще одна болюча тема і проблема, яка постає перед родиною воїна – прийняття всього, що відбувається із чоловіком/батьком/сином, який став чи вирішив стати воїном. Йдеться, зокрема, про початок – як прийняти це рішення рідної людини?

«Загальна, хоча і по-людськи зрозуміла, помилка рідних у таких випадках, – замість підтримки не пускати, ридати, шкодувати себе, по суті, даючи волю своєму егоїзму. Тому перша порада: не влаштовувати сцени «все, кінець життя», тому що це – не так, – каже психолог. – Якщо родина приймає вибір чоловіка і благословляє його на дорогу воїна, і рідні, і сам боєць по-інакшому переживатимуть і цей перший етап, і всі подальші…»

Психолог каже: є певні етапи прийняття непростих рішень і ситуацій, на які ми впливу не маємо. Спочатку це шок, неприйняття («ні, такого не може бути»), далі – вагання, і врешті – прийняття ситуації такою, якою вона є, адаптація і пошук рішень, як діяти і що з цим всім робити.

«Треба знати про ці етапи й не роздмухувати відчуття біди, внутрішні сили будуть потрібні на інше, – каже Ольга. – У кожної людини є свій ресурс, щоб переживати такі моменти. Для віруючих таким ресурсом і допомогою є молитва і віра, що все – у Божих руках. І Бог буде провадити цю сім'ю…Від самого початку треба розуміти: служить не один боєць – служить вся родина. Воїн переживає одні випробування, родина – інші, часто не менш складні…»

І одне із найважчих випробувань – якщо воїн потрапив у полон чи зник безвісти.

«Це найважча ситуація – невідомості, невизначеності і неможливості прийняття… – говорить Ольга. – Ситуація, коли треба молитися і сподіватися до останнього. І коли таким важливим є духовний погляд на все це, який дає молитва і який дасть силу молитися і вірити – там, де не може допомогти людина, може втрутитися і допомогти Бог…Важливо шукати сили в собі й інших людях, не залишатися зі своєю бідою сам на сам, допомагати іншим…»

 http://reradio.com.ua