Про самооцінку говорили у «Психологічній порадні»

Чому самооцінка і самоцінність людини інколи є навіть не різними, а кардинально протилежними речами, і де шукати справжньої, а не уявної рівноваги, у «Психологічній порадні» говорила психолог Центру ментального здоров’я Шпиталю Шептицького Іванна Циб.

Нинішній суспільний тренд – успішність, яку пов’язують з високою самооцінкою і впевненістю в собі. Море тренінгів, книжок, блогів тощо працює і тезу «впевнений в собі - ergo успішний і щасливий». Проте чи так це насправді?

«Що таке самооцінка загалом? – каже Іванна. – Здається, все просто – це те, як ми самі себе оцінюємо. Але – відносно чого, за якими критеріями? Соціум виставляє певні критерії й вимоги, у які ми вписуємося і намагаємося їм відповідати чи ні – щодо соціального статусу, фізичного вигляду, способу і стилю життя тощо. Правда в тому, що критерії самооцінки в соціумі часто змінюються, і  це змушує постійно до них підлаштовуватися, наздоганяти ці тренди і ніби бігати по колу. Якщо копнути трошки глибше, постає важливе питання: наскільки наша самооцінка є справді нашою, а не чиєюсь? Бо часто трапляється, що сприймаємо себе через призму, як нас оцінювали тато чи мама, і тоді йдеться вже не про самооцінку, а про мама-оцінку чи тато-оцінку…»

Самоцінність же не вимагає оцінки. Це – про те, як ми ставимося до себе – наскільки любимо чи не любимо себе, наскільки приймаємо себе, довіряємо собі. Власне, самоцінність є тим стрижнем, на якому формується наша особистість як така.

Якщо порівняти і зіставити поняття самооцінки і самоцінності, то побачимо таке: у самооцінці головне дієслово – «робити», отже, оцінюємо себе за виконаною роботою і ролями - як працівника, керівника, маму/тата, чоловіка/дружину, сина/доньку тощо. У самоцінності головне слово – «бути», первинним є саме бути, таким, яким ти є.

«Головна проблема, що люди часто оцінюють себе лише за словом «робити», і це формує багато внутрішніх конфліктів і незадоволення собою, - каже психолог. – Це, як і багато іншого, закладається в дитинстві. Є три джерела, які формують нашу самоцінність: як до нас ставилися наші батьки, як вони ставилися одне до одного і як нас виховували – головним чином, власним прикладом. Якщо дитина відчуває підтримку, отримує схвалення і визнання, прийняття її особливостей, вона виростатиме з розумінням – «я – важливий», «я – цінний», «мене люблять», причому люблять не за те і не тому, що я приношу добрі оцінки зі школи, а тому, що я – є, безумовно, і хоч би що було, у мене немає сумніву в цій любові…»    

І навпаки – якщо дитина отримує багато критики, є несприйняття її індивідуальних особливостей, постійне порівняння з іншими,  знецінення її досягнень, почуттів і потреб, якщо в сім’ї є фізичне чи моральне насильство – відчуття самоцінності буквально знищується, забивається. І тоді людина виростає і живе з відчуттям, яке формує і відповідну самооцінку - «я якийсь не такий», «зі мною щось не так».

У транзакційному аналізі (аналізі спілкування – напрямку, який розробив американський психолог і психотерапевт Ерік Берн, основні положення цієї теорії викладені в його книжці «Ігри, у які грають люди») виділяються чотири життєві позиції і відповідні життєві сценарії, які формують ці позиції. Сам Берн визначав життєвий сценарій чи «несвідомий життєвий план» так: «План життя складається в дитинстві, закріплюється батьками, виправдовується ходом подій і досягає піку на виборі шляху». Ці чотири сценарії напряму пов’язані і з поняттями і самооцінки, і самоцінності.

Я – ОК і ти – ОК

Це позиція «я – цінний, важливий, зі мною все гаразд», і ти, той, хто в контакті зі мною, також. У глобальнішому форматі «ти» – це світ загалом. З таким сприйняттям людина не потребує доводити щось комусь, бігати з умовною лінійкою, вимірюючи себе чи інших і постійно вишукуючи, що і хто «не ОК».

Я – ОК, а ти – не ОК.

Це позиція агресора і нападника, людини із завищеною самооцінкою, яка часом може пригнічувати інших, самостверджуватися через інших.

«Якщо копнути глибше, може з'ясуватися, що за цим – людина, яка зовсім не відчуває себе важливою і цінною, – каже Іванна. – Тому – приниження інших, свідоме чи ні, щоб почуватися чи виглядати кращим, щоб втримати цю самооцінку. Найбільший страх у такому випадку – що інші можуть побачити й розпізнати це справжнє ставлення до себе. І тому – як у тому мультику: «щоб усі боялись, щоб не насміхались»

Наступні два сценарії говорять самі за себе:

Я – не ОК, ти – ОК.

Я – не ОК, ти – не ОК.

«Те, що називається самоцінністю, присутнє лише у першому сценарії, усі інші – самооцінки, за яких людина не відчуває своєї цінності. У другому випадку – намагається це приховати, зневажаючи інших і світ, у третьому – самоагресія і зневага до себе, «я не такий, я – найгірший», у четвертому – депресія, коли погано все і немає ресурсу ні на що…»

Проблема виховання, зокрема в нашому суспільстві, у тому, що дія чи її результат прирівнюється до самої людини, ототожнюється з тим, хто вона. Приніс погану оцінку – ти поганий. Тобто змалечку дитину вчать не відділяти себе від зробленого, оцінювати щось когось (передусім себе) не в координатах «бути», а за критеріями «зробити». А це означає, що за будь-якої невдачі, невідповідності очікуванням батьків, суперечності з «я-ідеальним», людина почуватиметься погано: цінність і оцінка діяльності та результатів не розділяються. Ба більше, утворюється алгоритм причинно-наслідкового зв’язку: «у мене нічого не виходить, тому що я поганий». 

reradio.com.ua