Вийшов черговий номер журналу з церковного права «Μέτρον-Міра»

Після кількох років перерви, у Видавництві Українського католицького університету, вийшов черговий номер журналу з церковного права «Μέτρον-Міра», № 5-6, редактором якого є митр. прот. д-р Михайло Димид. У цьому номері «Метрона» містяться матеріали, які висвітлюють наукову діяльність українських каноністів у різних її виявах. Тут зібрано статті, що відповідають на питання про те, які приймаються рішення та на якій основі розвивається організація Церкви. Розкрито бачення Церкви знаного каноніста Лева Глинки, показано вплив конфесійного мислення на побудову Церкви; також подано норми щодо організації парохії та єпархії в одному церковному організмі й зачеплено питання фінансового забезпечення. Розглянуто питання релігійної свободи та висвітлено питання виходу з Церкви та повернення до неї. Журнал можна придбати у Видавництві Українського Католицького Університету (директор – Маркіян Філевич, роб. тел. 0322409496, моб. 0669092875) чи в головного редактора (Михайло Димид, дом. тел. 0322384875, моб. 0682278972).

Повідомив митр. прот. д-р Михайло Димид

Додаток:

Зміст журналу «Μέτρον-Міра»:

01. Каноніст Лев Глинка Михайла Димида. Стаття має за мету розкрити особистість і наукову працю українського каноніста Лева Глинки, ученика митрополита Андрея (Шептицького). Вказано на шлях ісповідництва віри на який пішов молодий науковець. Також викладена дотепер найширша бібліографія статтей і рецензій Глинки. Розглянута його педагогічна діяльність, а зокрема наголошено на три його підручники: «Супруже право», «Церковне річеве право» і «Особове право». Він написав понад 1000 сторінок канонічних текстів. Стаття особливо відзначається аналізом богословсько-канонічні поглядів та оцінюванням внеску отця Лева Глинки в науку церковного права. 02. Мукачівська єпархія і Українська Греко-Католицька Церква Йосипа Андріїшина. Автор розглядає деякі історичні документи, які свідчать про більше ніж сусідні зв’язки між Мукачіською Єпархією і Київською та Галицькою митрополіями і це незалежно від державної приналежності відповідних територій на яких містилися греко-католицькі єпархії. Праця отця Андріїшина зможе послужити дороговказом в разі майбутнього старання про уніфікації греко-католицьких юрисдикцій в Україні. 03. «Природа і місія Церкви» в контексті УГКЦ Михайла Димида. У статті представлено греко-католицьке бачення деяких частин Документа № 198 «Природа і місія Церкви» Комісії «Віра і церковний устрій» Всесвітньої Ради Церков у його редакції 2006 р. Показано, що, залежно від церковно-історичного контексту, інституційний вимір Церкви інтерпретувався по-різному та що Церква частіше виступала як інструмент, ніж як повне віддзеркалення Божого єства. Стосовно теми «Церква і гріх» виявляється, що УГКЦ дивиться на себе радше як на таку, що може колективно помилятися. Вона вважає, що в рамках єдиної віри можуть існувати відмінності, хоч на практиці межі різноманітности трудно відрізнити від конфесійно-юрисдикційних рамок. Місцеву Церкву треба розуміти й відчувати як уселенську крізь призму помісности, а єпископська влада та апостольське наступництво асоціюються радше з престолом, ніж із людиною. В УГКЦ, через її різну юрисдикційну приналежність упродовж історії, немає одностайної позиції щодо багатьох питань сопричастя Церков, у ній існують протилежні образи Церкви – як недосяжного Єрусалиму і як відкритих Царських воріт. Документ «Природа і місія Церкви» автор вважає таким, що відкриває серця людей до вповні Божого розуміння Церкви. 04. У час постеклезіяльности, або Народження постеклезіологічної сучасності: від Одної Церкви до численних Церков, а отже, від розпорошення Церкви до знищення Христового Тіла) Григоріоса (Папатомаса). Автор розглядає три еклезіології нині домінуючі в Христовій Церкві, а саме: еклезіологію хрестових походів (ХІІІ ст.), еклезіологію Реформації (XVI ст.) та еклезіологія етнофілетизму (ХІХ ст.). Розрив сопричастя в ХІ ст. між Східною і Західною Церквами не обмежувався концептом «співтериторіяльности», поряд утворюються латинські обрядові патріярхати  і східні католицькі Церкви. У XVI ст., завдяки Реформації, еклезіологічне відхилення, яким є співтериторіяльність, уперше поширюється в Центральній та Західній Европі, дроблячи Патріярхат Риму внутрішньо та територіяльно в той же спосіб, у який раніше було подроблено інші патріярхати на Сході. Від ХІХ ст., православні, крім співтериторіяльности, практикують співюрисдикцію, а також мультиюрисдикцію через багатосторонність та hyperoria. Це породжує обрядові, конфесійні та національні поняття Церкви, які відкрили для Церкви епоху постеклезіології, де потрібно шукати нових еклезіологічних і канонічних підходів для онтологічного їхнього сопричастя у Христі. 05. Міжєпархіяльна структура Києво-Галицької Патріяршої Церкви Михайла Димида У статті показано, як зорганізовані міжєпархіяльні структури УГКЦ, які їхні цілі та відповідальності. Представлено два рівні влади: законодавчий і виконавчий, які здійснюються через відповідні комісії, департаменти та бюра. Велика увага присвячується патріяршому фінансовому департаменту, який покликаний забезпечити доходи для регулярної діяльности міжєпархіяльних структур. Описано спосіб, у який цей департамент отримує доходи, та пов’язані з тим труднощі, зокрема зі збільшенням фінансових потреб в ситуації, коли Церква позбавлена сталого власного джерела доходу. Показано також механізм визначення пріоритетів, за якими розподіляються доступні церковні засоби в міру їхнього надходження. 06. Організація душпастирства в законодавстві Синодів Києво-Галицької Митрополії (1596–1991) Романа Шафрана. Головна увага автора звернена на висвітлення проблематики діяльности синодів Києво-Галицької митрополії в 1596–1991 роках, пастирське служіння окремих митрополитів і їхніх помічників, душпастирську посвяту з боку єпархіяльного та чернечого духовенства, а також релігійне життя вірних. Йдеться насамперед про організацію душпастирської діяльности на основі рішень Берестейського (1596), Кобринського (1626), Замойського (1720) та Львівського (1891) Синодів, а також становлення організаційно-правових структур Української Греко-Католицької Церкви у ХХ столітті. Автор також пробує дати відповідь на питання, яку роль у житті вірних відігравали синодальні постанови, бо турбота про духовне життя вірних було одним із найважливіших видів діяльности Київської Церкви — як стосовно осіб, так і інституцій, що керували цілою митрополією. 07. Розпорядження для духовенства «Про намірення і поминання» Ігоря (Возняка). У цьому розпорядженні для духовенства Львівської архиєпархії від 1 лютого 2004 р. чітко вказано на різницю між «наміренням» і «поминаннями» Божественної Літургії, а також на можливість застосовування їх разом в одній Літургії. У документі пропонується спосіб запису пожертв у відповідних книгах та вказано на те, що пожертви належаться не виключно священнослужителеві. Намірення і поминання можна застосовувати як на Літургії св. Івана Золотоустого, так і на Літургії наперед освячених Дарів. Висловлено сумнів у тому, що в алітургійні дні можна похвально славити Бога через відправлення Літургії св. Івана Золотоустого, не прислуховуючись при тому до літургійного права своєї Церкви. Стосовно дисципліни під час відправлення самої Літургії вказано, що пресвітер, який запізнюється на спільну Літургію, не повинен ставати до престолу, коли Літургія вже почалася; також пресвітер не повинен сповідати, коли відправляє Літургію. 08. Практика прийняття пожертв з нагоди відправи Божественної Літургії, Святих Таїнств, Освячень і Благословень Андрія Танасійчука. У статті подано правне поняття канонічних утворень, що доручаються священнослужителям Церкви на основі хіротонії і канонічного права: парохії, «майже парохії» та інституту «місії» Для того, щоб священнослужителі могли гідно відправляти святі Таїнства, Церква зобов’язана дбати про їхнє утримання. Це регулюється переважно системою пожертв, які завжди добровільні. Пожертви тісно зв’язані з Літургією і надають вірному право визначати її намірення чи внести окремні поминання. Божественні Літургії відправляються як за живих, так і за померлих. Сповнення намірення жертводавця є дуже відповідальним зобов’язанням, яке бере на себе священнослужитель, і воно не підлягає давності. При цьому слід зважати на те, що на Сході, у звичному порядку, священнослужитель може відправляти тільки одну Літургію в день. Пожертви на Літургію та її відправлення мають реєструватися в окремій, передбаченій для цього книзі. 09. Устав Парохії Юліяна (Вороновського). Цей декрет Єпископа Самбірсько-Дрогобицького Юліяна (Вороновського), виданий у Трускавці 10 листопада 2005 р. Б., зобов’язує вірних Самбірсько-Дрогобицької Єпархії з 1 січня 2006 р. Б. і замінює «Парафіяльний правильник», проголошений 27 квітня 2002 року. Устав окреслює обов’язки парафіяльних священиків і церковного причту, дає юридичне тлумачення термінів «релігійна громада» і «парафія», а також наголошує на необхідності заснування та діяльності парафіяльних катехитичних шкіл. Документ установлює певний порядок у ведені фінансового життя парафіяльної спільноти та проваджені її господарської діяльності. 10. Канонічний аспект повернення члена секти до Католицької Церкви Ігора Демківа. У статті порушено низку проблем, пов’язаних із поширенням, діяльністю та впливом сект у сучасному суспільстві. Автор розкриває суть поняття «Церква» і роз’яснює поняття «секта». Наведено найважливіші елементи, що означують секту, представлено різного роду поділи сект і вказано причини швидкого поширення новітніх релігійних рухів. Розглянуто причини, які можуть підштовхнути вірного до участі в новітніх релігійних рухах чи й до переходу в секту. Представлено правничо-канонічні наслідки переходу вірного Католицької Церкви в секту, а також розглянуто можливості повернення члена секти до Церкви.