У Філадельфії говорили про перші політичні процеси у підсовєтській Україні

Доповідь виголосила п провідний науковий співробітник відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України Національної академії наук України д-р Тетяна Осташко.

За словами доповідачки, поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні визначила долю багатьох українських політичних і державних діячів. Більшість з них змушена була емігрувати і на чужині шукати шляхів подальшої боротьби за національну незалежність. Інші – з різних причин залишилися на рідній землі, де їм довелося пройти нелегку дорогу поневірянь і політичних компромісів, яка так чи інакше закінчувалася однаково – політичними репресіями, позбавленням волі і найчастіше – стратою. Першими цей шлях судилося пройти українським соціалістам-революціонерам – представникам наймасовішої в добу Української революції 1917-1921 рр. партії, яка об’єднала цвіт української соціалістичної молоді, що з притаманним для початку ХХ ст. захопленням соціалістичними ідеями К. Маркса і максималістським юнацьким переконанням у невідворотність перемоги світової революції, заходилася будувати в Україні соціалістичну республіку. Саме засліплення соціалістичними ідеалами завадило українським есерам розгледіти, що зусиллями більшовицьких лідерів Російська імперія перетворювалася з абсолютистської монархії на тоталітарну комуністичну державу, в якій її творці не бачили майбутнього для незалежної України.

«У той час, коли національні провідники у нескінченних міжпартійних чварах шукали найбільш оптимальну модель державною устрою і намагалися задовольнити насамперед соціальні потреби суспільства, російські лідери вели жорстку боротьбу за відновлення імперії в старих дореволюційних кордонах», - каже Т. Осташко. Вони впевнено стали на шлях політичних репресій, які повинні були забезпечити реалізацію цієї мети, і кожен, хто не вкладався у схему, яку вони пропонували національним політичним елітам, визначалися як вороги нового радянського ладу і нової влади – влади більшовиків. Намагаючись приборкати національно-визвольні рухи і в першу чергу в Україні, яка у 1917 р. стала каталізатором розпаду Російської імперії, комуністичний провід поряд із збройною боротьбою готує показові судові процеси над лідерами національних урядів та партій. Одним з перших був організований судовий процес над активними членами Київської організації меншовиків (21-23.03.1920 р.). Але справжньою показовою розправою стало засідання Верховного надзвичайного революційного трибуналу УСРР у «Справі ЦК УПСР», який, за задумом його організаторів, мав дискредитувати одну з найбільш популярних серед українського населення політичних сил – Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Засідання відбулося 22-30 травня 1921 р. у Києві у приміщенні великої зали Пролетарського будинку мистецтв (нині – Національна філармонія України). «Ні одна справа у судовій практиці нашої Радянської Республіки не мала такого великого значення і такого політичного резонансу як справа центрального комітету партії соціалістів-революціонерів», – зазначалося у преамбулі стенографічного звіту «Справа членів ЦК УПСР» під редакцією Д.Мануїльського та С.Дукельського, опублікованому у Харкові у 1921 р. Головними обвинувачуваними виступали провідні діячі цієї політичної сили (В. Голубович, Н. Петренко, І. Лизанівський, І. Часник, Ю. Ярослав). Але насправді, засідання революційного трибуналу стало лише заключним актом слідчої справи, яка тривала понад рік і декілька разів перейменовувалася. Спочатку вона мала назву «Справа ЦУПОК (Центрального українського повстанського комітету)», згодом – «Справа урядів УНР» і лише на завершальному етапі одержала назву, під якою голосно прозвучала на всю Україну.

«Завдяки розсекреченню матеріалів слідства, які протягом семи десятиліть були закриті для дослідження, з’явилася можливість розібратися, як створювалася «справа ЦК УПСР» і як судили провідників українського національно-визвольного руху, через які приниження та поневіряння їм довелося пройти в умовах «влади трудящих», прихильником якої багато хто з них декларував себе в процесі своєї політичної діяльності», - підсумувала доповідачка.

На завершення доповіді Т. Осташко відповіла на запитання авдиторії.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Світлина (автор: Стефан Фартушок): Тетяна Осташко