«Покоління, яке не має моральних авторитетів, позбавляє себе орієнтирів», – владика Борис Ґудзяк

Владика Борис каже: в умовах потужної деконструкції систем цінностей, яка захопила весь світ, і панування новітнього нігілізму – популізму, тим більш важливими і для людини, і для всього суспільства є моральні авторитети, які вони дають орієнтир, допомагають не зійти на манівці, не піддатися облуді.   

«Об’ємні наративи, які ніби пояснювали багато речей, деконструювалися. Зараз це велика небезпека, бо сучасна культура деконструює все — ким є чоловік, ким є жінка, що таке подружжя, що таке політика. Тому вибухає популізм. От хтось, у кого немає жодного досвіду і хто ніколи не був на виборчій посаді, стає президентом  в Америці, наприклад… Думаю, що покоління, яке не має моральних авторитетів і просто принципово їх сторониться або боїться, позбавляє себе певних орієнтирів і ізолюється. Така скептична позиція є самотньою. Наявність морального авторитета чи авторитетів, мені здається, віддзеркалює надію, готовність рухатися», – каже владика. 

Це тим більш важливо для молоді, яка входить у життя у складний для сучасного людства період, – мати орієнтири, мати тих, до кого можна звернутися із складними питаннями. При цьому владика Борис, згадуючи роки своєї роботи зі студентами в УКУ, підкреслює: у духовному провадженні надважливими є повага до особистого вибору людини, довіра і делікатність: «Я бачив вас як маленьке таїнство. Юними, прекрасними людьми, яких любить Господь. Він доручив нам вас провадити, з великою пошаною до святості вашого особистого шляху, який ви обираєте, до якого вас кличе Господь. Це філігранна делікатна робота – провадити людей, зокрема, духовно. Не як міліціонер, який каже: «Червоне світло – стій, зелене – їдь». У викладача університету є діапазон можливостей, і я вважаю, що великим привілеєм є, коли молоді люди тобі довіряють. Я відчував цю довіру і старався бути гідним її». 

«Коли я йшов до семінарії, один семінарист дав мені чи не найкращу пораду в житті: «Ти повинен завжди мати духовного наставника», – згадує владика Борис. – І я завжди стараюся знайти когось, до кого можу звернутися за духовною порадою. Це не означає, що ця людина непомильна, але вона ділиться зі мною певним досвідом і певною перспективою. Тобто є хтось, хто ставить мені дзеркало перед обличчям, в чомусь дає орієнтир».

Поряд із патріархом УГКЦ Йосипом Сліпим, якого владика Борис називає своїм духовним старійшиною, серед тих, чия думка для нього важить, владика називає Мирослава Мариновича – дисидента-шістдесятника, нині віце-ректора Українського Католицького Університету, історика Ярослава Грицака, членів ректорату УКУ.

«Ще в «Емаусі» живе Вадік, він пересувається на візку: він обмежений у рухах, має спазми в руках, ногах, через це не може виразно говорити. У нього церебральний параліч. Я знаю Вадіка вже 28 років і ще ніколи не чув, щоб він нарікав на свою долю, на біль, на обмеження. Я думаю, що він святий чоловік, і я хотів би дорости до його зрілості. Тому він теж для мене є моральним авторитетом», – каже владика Борис.

Повний текст інтерв'ю владики Бориса Ґудзяка для видання Lb.ua – тут.

«Моральним авторитетом для мене була моя мама. Вона померла три роки тому на 93 році життя. Коли почалася Друга світова війна, їй було 13 років. Після 1939-го вона не мала нагоди здобути нормальну середню освіту. Мама знала п’ять мов, багато читала, молилася, допомагала людям і займала провідні ролі в українській громаді в Сиракузах. Але передусім вона служила, була дружиною і матір’ю, динамічною жінкою, яка до 86 років водила машину. А потім стала надзвичайно обмежена — її пам’ять пропала, хоча далеке минуле вона пам’ятала. Майбутнього не було, рухи обмежені. Але вона була вільною, жила в мирі, з усмішкою. Ми з нею співали, молилися. Моя мама відійшла з цього світу в мирі, не в гіркоті чи жалю, розумієте? Я хотів би навчитися від мами, від Вадіка жити в мирі, якими б не були труднощі. Я належу до людей, які пропускають усе через серце. Це дорого коштує. Під проводом 90-літнього старця цього року я стараюся осягнути, що не є самодостатнім. Я не спаситель, Спаситель лише один. Я маю трішки помогти, не переживати надмірно, віддати своє життя Богові і дозволити Йому залагодити різні справи. Якщо ми спокійно ставимося до змісту нашої віри, то ми ніколи не самі. І людина, яка молиться, завжди має перед собою Бога», – каже він.

Департамент інформації УГКЦ