«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Наприкінці травня цього року 34 випускники сертифікатної програми представили свої дослідження з біотичної проблематики. Сьогодні у ЗМІ починають з’являтися чимало дискусій, здебільшого базованих на викривлених візіях, за якими людське життя асоціюють із комерційно-бізнесовими процесами, відходячи від моральних норм. Про руйнацію стереотипів і вироблення нової культури плекання пошани до людського життя ми говорили із ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, керівником Школи біоетики УКУ о. д-ром Ігорем Бойком.

Отче, оскільки наша розмова відбуватиметься в контексті проблематики біоетики, хотіла б спитати про ваше особисте визначення поняття “життя”, абстрагуючись від правових, політичних і соціальних визначень.

Мені важко дати визначення цьому поняттю. На мою думку, життя – це найбільший дар, який отримала людина. Ти живеш лише один раз, ти не вирішив, що будеш жити саме у цьому світі, у цьому суспільстві. До цього життя покликав тебе Бог, дав тобі певні завдання, які ти маєш виконати. Ти повинен усвідомити відповідальність за кожне людське життя і з великою обережністю ставитися до нього, пам’ятаючи про гідність кожної людини. Пам’ятаючи про те, що у цьому світі живу не лише я, але за кілька десятків років житимуть інші люди. Питання вже полягає в іншому – що ми залишимо своїм нащадкам у спадок?

Однією з найважливіших проблем біоетики, а також сучасності, є проблема абортів. Як ви гадаєте, що є тим визначальним чинником, каталізатором для цієї проблеми? І хто несе найбільшу відповідальність за злочини над ненародженими дітьми?

З розвитком суспільства і медицини маємо багато галузей науки, але попри той прогрес ми не маємо права сумніватися, що життя людини починається з моменту зачаття. Воно продовжує свій розвиток у материнському лоні або може бути призупиненим у своєму розвитку, якщо були застосовані певні технології штучного запліднення, які часто несуть у собі небезпеку маніпуляції людським життям та його знищення. Але питання полягає в тому, наскільки всі ті, хто причетний до створення нового життя, є відповідальним. Першими відповідальними особами за аборт є ті, хто його дають, – це батьки. Тому до кожного статевого стосунку ми підходимо не лише як до вияву певних емоцій, фізіологічного акту, дарування одне одному, але і до того, що результатом цього єднання в любові може бути початок нового життя. Але здебільшого є стереотип, що дитина – це ворог, якого треба уникати, зокрема, якщо це не планова дитина, або якщо контрацепція «підвела». З розвитком контрацепції, вільного підходу до статевого життя, цінність і повага до людського життя здебільшого нівелюються. Ми живемо в країні, де аборти є дозволеними на законодавчому рівні. І тому, якщо це схвалене державою, то лікарі, відповідно, не несуть жодного покарання. Кожен, хто є причетним до зачаття, до створення людського життя, є відповідальним: батьки, лікарі, уповноважені законодавством особи, а особливо – ЗМІ. Реклама алкоголю, контрацепції є всюди; тому через 5-7 років теперішнє покоління не матиме дітей, бо стиль життя, який ми їм пропонуємо, спричиняє саме це. Тепер же держава, беручи до уваги таку кількість безплідних пар, стимулює їх до репродуктивних технологій, тобто до штучного запліднення, пропонуючи різні програми і допомоги. На жаль, маємо неправильний підхід, який базується на грошах, а не на цінностях.

У контексті цієї проблеми маємо дискусії з приводу розуміння “хто такий ембріон”, тобто чи можемо ми це кількатижневе життя в лоні матері називати повноцінною людиною, чи ні? Ваші думки з цього приводу.

Вчення Церкви завжди базується на тому, що представляє наука. А сьогодні генетика та ембріологія стверджують, що в момент поєднання двох гамет – сперматозоїда і яйцеклітини – утворюється зигота, перша нова клітина людського організму зі всіма характеристиками: статтю, особистим ДНК та унікальним і неповторним геномом. Тому цю одноклітинну зиготу, яка вже існує і надалі розвиватиметься, слід вважати початком людського життя, яке потребує захисту, опіки і пошанування. Бо, якщо ми говоримо, що це всього лиш згусток клітин, це не людина, то ми беремо на себе відповідальність знищувати це життя на перших стадіях розвитку. Нехай це буде зигота, ембріон, плід чи людина – все ж це етапи розвитку однієї і тієї ж людської істоти, яка переходить різні етапи свого життя. Справді, сьогодні маємо багато дискусій, з якого моменту вважати життя людини людиною. На жаль, в Україні право дитини вже захищене після народження, а до народження – ні. Тому, на мою думку, науковці нині повинні брати до уваги ті факти з ембріології, які засвідчують існування людської особи з моменту зачаття, яка проходить різні етапи розвитку і становлення. На жаль, до людського життя сьогодні ставляться з неповагою, бо в Україні є близько 50 клінік, які займаються технологіями штучного запліднення. І в кожній із цих клінік є резервуари, де знаходяться кріоконсервовані (заморожені. – Ю.Л.) людські ембріони на різних етапах свого розвитку. Це тисячі людських життів, з якими ми не знаємо, що робити. В Україні – дозволено, в інших країнах – заборонено створювати надлишок ембріонів. Наприклад, у Німеччині всіх створених ембріонів переносять у материнське лоно. Сьогодні в Україні використовують надлишок ембріонів для експериментів та їх використання з метою отримання ембріональних стовбурових клітин з метою лікувати різні хвороби, які не можливо лікувати іншим способом.

Великобританія – 1967 р., Франція – 1974 р., Україна – 1992 р. Це дати узаконення абортів. В Україні маємо на сьогодні відповідне законодавство про вчинення абортів, до якого внесено зміни у 2006 році. З огляду на моральну оцінку явища аборту – чи доцільно мати таке законодавство, тобто чи можна вбивати під законом?
якщо так, то чи маємо в Україні досконалий закон, який регулює відповідне явище?

Коли людина починає думати, що я є сильнішим і маю владу над слабшим; можу вирішувати, чи народитися, чи ні тій чи іншій дитині, – це вже є аномалія. Оскільки дитина знаходиться в материнському лоні, вона не може сама себе захистити. Держава, замість того щоб оберігати своїх громадян, вирішує, хто має жити, а хто – ні. І це логіка панування сильнішого над слабшим. Тому законодавство повинне захищати право на життя, починаючи із материнського лона. Легалізація абортів відбулася у світі сто років тому. А до цього часу в багатьох країнах було дуже суворе законодавство, яке карало за аборти навіть лікарів, бо була культура пошанування людського життя. Сьогодні існує інша культура, яку Іван Павло ІІ окреслив як «культуру смерті». Тому я бачу вихід в інформуванні суспільства, у суспільних дебатах і обговореннях, через засоби масової комунікації, через фільми про розвиток дитини у лоні матері, демонструючи повноцінний розвиток людського життя. Сьогодні ми можемо вбивати цю ненароджену дитину, але у багатьох країнах також і легалізована евтаназія. Тому ми говоримо про те, що можемо підняти руку на життя, яке не може себе захистити, а також на життя у тих, які більше у не в змозі себе захистити. Свята Тереза з Калькутти зазначила: «Якщо жінка може вбити дитину у своєму лоні, то де ми маємо гарантію, що за кілька років не вбиватимемо одні одних». Тому треба змінювати цю суспільну свідомість, наголошуючи на тому, що людське життя має свою цінність і гідність, хоча воно немічне і кволе, все-таки потребує опіки, захисту, тепла. У законі ми маємо можливість переривання вагітності через те, що народження дитини загрожує життю матері чи коли жінка завагітніла внаслідок зґвалтування. Я не виправдовую такі аборти, але можу зрозуміти тих жінок. Проте, щонайгірше, наше законодавство пропонує схвалення морального зла. Перший крок до його подолання – відмова лікарів від вчинення аборту, другий крок – відмова суспільства. Але цю свідомість потрібно формувати крок за кроком. Наше чинне законодавство є перефразуванням радянського законодавства, прийнятого у 1920 році, а потім зміненого у 1936 на заборону абортів і повторну легалізацію у 1955 році. Тому ментальність сімдесятирічної давності змінити нереально! Знаєте, є два варіанти впливу на суспільство – згори донизу, де ми намагатимемось змінювати законодавство, але можемо отримати опір суспільства. Другий – коли ми формуємо це суспільство, наголошуємо, чому ми не хочемо цього аборту; тобто безпосередньо достукуємося до людей.

Що говорить Католицька Церква сьогодні про аборти? Які є поради для тих, які намагаються вчинити цей злочин?

Католицька Церква завжди виступає за захист людського життя. Церква забороняє аборти і практику переривання вагітності за будь-яких обставин, адже ніхто не має права цього робити; бо кожне життя є покликане Богом! У давнину покарання за аборт було дуже суворим – інколи жінок відлучали від Церкви на 10 років або до кінця життя чи накладали на неї суворий піст; адже аборт – це вбивство, важкий гріх. Проте Церква із розумінням ставиться до цих жінок, які під певним пресингом зробили той чи інший вибір. Тому їх потрібно підтримувати, зробити все для того, щоб перенаправити цей біль у добро: народити ще одну дитину, допомагати дітям-сиротам, служити, переконати когось, що це робити неправильно.

Якщо аборт – це явище знищення життя, то штучне запліднення, яке, безумовно, є одним із найпопулярніших сьогодні, – є явищем створення життя: чи то в пробірці, чи в лоні матері. Чи можемо вважати штучне запліднення сьогодні позитивним явищем у нашому суспільстві?

Коли я зустрічаюся з подружніми парами, які не можуть мати дітей, я намагаюся насамперед зрозуміти їх бажання реалізувати своє намагання батьківства чи материнства. Адже це – непроста ситуація в їхньому житті. По-перше, Церква заохочує такі подружжя, щоб вони вдавалися до медичних закладів з метою з’ясувати причину безпліддя. По-друге, Церква не забороняє лікувати безпліддя. Якщо ми говоримо про штучне запліднення, то існують технології, які допомагають у тому, аби статевий стосунок увінчався зачаттям, де дитина є повноцінним виявом любові. Під час таких процесів нема створення надлишкових ембріонів, розриву статевого стосунку з відкритістю на зачаття, тобто в цьому контексті варто зазначити штучну гомологічну інсемінацію, технологію GIFT (одночасне, але роздільне перенесення гамет в організм матері). Проте в Україні здебільшого поширене екстракорпоральне запліднення, при якому неважливий статевий стосунок, адже жінка здає окремо яйцеклітини, а чоловік – сім’я, часто у великих кількостях для того, аби лікар потім міг обрати найкращих із них. Відповідно – відбувається створення надлишку ембріонів, яких пізніше або заморожують (кріоконсервують), або знищують. Тоді дитина є не плодом любові, а штучним продуктом. Дитина – це не річ, це не об’єкт, який треба мати. Дитина – це особа, яку потрібно вміти прийняти. Я завжди прошу своїх колег на різноманітних семінарах – поставте себе на місце цієї дитини із пробірки (коли сім’я береться від донора, а інколи і яйцеклітина, а до того ж сурогатна матір виношує цю вагітність), яка через певний проміжок часу спитає, хто є її батьками і не отримає чіткої відповіді, бо згідно з українським законодавством донорство гамет є анонімним і залишається в тайні. У результаті – ми матимемо ціле покоління «безбатченків», втративши цілий пласт наших культурних пошанувань, серед яких – культура шани батьків! Безумовно, Церква не може схвалювати штучне запліднення. Як таке воно служить про високий рівень розвитку медицини, але на жаль є також і таким засобом, який спричиняє знищення людського життя і не пошанування його гідності.

Щоб ви могли порадити тим батькам, які не можуть мати дітей, прагнуть вдатися до штучного запліднення. Які ще є альтернативи для таких сімей?

Фізичне непліддя не означає, що це є крах сімейних стосунків! Навіть після кількох невдалих спроб лікування за методами, які сьогодні дозволяє Церква, не треба закриватися на своїй біді. Бажання мати дитину народжується тоді, коли чоловік із жінкою живуть у шлюбі тривалий час і їм замало дітися любов’ю тільки між собою, вони прагнуть поділитися нею з кимось. Тому сьогодні ті подружні пари, які не можуть мати дітей, мають вийти поза себе і ділитися своєю любов’ю з тими, хто її потребує. Сьогодні є можливе усиновлення, створення прийомних сімей. Інколи можна допомагати самотнім літнім людям, які також потребують тепла і підтримки. Тому основне завдання для такого подружжя полягає у тому, наскільки я можу вийти поза себе і з фізичної неплідності стати «плідним» духовно.

Кілька років тому ви побували у стінах Верховної Ради України, де виступили перед народними обранцями з основними проблемами у сфері біоетики. Як ви гадаєте, вас почули? Наскільки сьогодні влада, зокрема, відчуває себе відповідальною за наявність цих явищ у нашому соціумі?

Я виступав на прохання нашого Глави Церкви, Блаженнішого Святослава, про актуальні проблеми біоетики. Я зазначав про проблеми сурогатного материнства, зокрема про врегулювання цього питання на законодавчому рівні. По-друге, акцентував увагу на культурі трансплантації органів, звертаючись знову-таки до чинних законопроектів. Я виступав за захист дитини не лише тоді, коли вона народжується, але і у момент зачаття. За регламентом я мав всього 5 хвилин, але гадаю, що встиг донести всю ту інформацію, яку хотів. Тому ті, хто хотів почути, почули. На мою думку, така можливість є дуже важливою, адже представник Церкви може виступати у Верховній Раді. Як виявилось, ця зустріч у стінах парламенту була проведена для обговорення законопроекту про захист суспільної моралі. На жаль, як я вже дізнався пізніше, питання моральної сторони намагалися ще більше взяти «під своє крило». Проте приємно було те, що у Верховній Раді зібралися представники різних конфесій. Хоча часом лунали зовсім недоладні виступи, вважаю цю можливість хорошою нагодою для Церкви публічно звертатися. Я, священик, розповідаю чиновникам, що вони можуть зробити – змінити законодавство, вирішивши проблему абортів, сурогатного материнства, трансплантації органів. Хоча це своєрідний парадокс, бо ми говоримо одні до одних і не знаємо, чи є взаємопочутими. Проте важливо, що Церкву не відкидають на маргінеси, а залучають до таких дискусій.

Коли ми говоримо про життя, не можемо не говорити про надію, аби його зберегти. Дуже важко радити людині, яка терпить невимовний біль, наприклад, і не може відмовитися від евтаназії, або важко заспокоїти засмучених батьків, які хочуть штучно зачати дитину, бо не знаходять іншого виходу.
Як шукати ці слова надії для тих людей? Як навчитися їх підтримувати, аби не втратити правдивого контексту цього поняття “життя”?

Кілька років тому ми запросили на нашу Школу біоетики УКУ одного професора з Німеччини, який мав у нас лекції про біоетику та інші проблеми, з якими сьогодні стикається європейське суспільство. Він сказав цікаву думку – сьогоднішнє молоде покоління втрачає віру, надію і любов. І ці молоді люди створюють свої сім’ї за будь-яку ціну, бо відчувають брак тепла своїх батьків. Тому тут ми маємо своєрідний парадокс. Що має бути джерелом цієї надії? Думаю, що зі сім’ї, адже це та інституція, яка має вплив на зріле покоління. Церква також сповняє свою місію, порівняно із Заходом ми ще виграємо, адже люди звертаються до священика, діляться проблемами. Проте ми маємо також звертати увагу на тих, які не є членами Церкви. Тому знову-таки звертаємо увагу на родину, де є чесні стосунки і довіра, милосердя і повага. Якщо ми сьогодні збережемо традиційну сім’ю, де є батько і мати, які народжують дітей, – зробимо половину справи. Проте знову-таки все залежить від кожного із нас. Кожна людина, незалежно від конфесійної приналежності і соціального статусу, має у своєму серці цей Божий принцип – чини добро, уникай зла. Це важко йти проти течії, але можливо. Варто лише кожному небайдужому пускати свої «хвилі».

Розмовляла Юліана Лавриш