Як живе нині УГКЦ в Криму?

В окупованому Криму під великою загрозою опинилися й українські Церкви, які ніколи не толерувала Росія. Українські Церкви, які й без того не мали в Криму сприятливих обставин для розвитку, тепер зазнають потужного тиску. Наразі найбільше постраждала Українська Греко-Католицька Церква.

Як приклад наведемо відомий випадок із військовим капеланом у Криму, отцем Миколою Квичем. Його 14 березня заарештували на півострові, інкримінуючи йому підготовку «масових заворушень». Переслідували також і військового капелана, настоятеля Покровського храму в Євпаторії протоієрея Богдана Костецького. Після цього випадку священнослужителі УГКЦ були змушені покинути свої парафії. Нині з п’яти священиків УГКЦ, котрі більше ніж десятиліття прожили в АРК зі своїми сім’ями, туди повернувся лише один. Іще двоє отців монашого чину стали служити в Криму вже після «референдуму».

Отець Богдан – із села Летні Дрогобицького району Львівської області. З 1997-го по 2003 рік навчався в Івано-Франківському теологічному інституті. Коли закінчував свої студії, дізнався, що владика Василь (Івасюк) потребує священиків для Одесько-Кримського екзархату. І – зголосився.

Певний час віддавався лікарняному капеланству в Одесі. Коли ж владика переконував, що треба розвивати нашу Церкву в Криму, позаяк там лише три ієреї працюють, ні на мить не завагався і поїхав на Кримський півострів. Разом із отцем Віктором Гуменюком із Сімферополя почали відшукувати майбутніх парафіян і реєструвати греко-католицькі громади в Джанкої, Керчі та інших містах Криму.

Отче Богдане, розкажіть про історію УГКЦ в Криму. Як відбувалося становлення?

Становлення громад Української Греко-Католицької Церкви в Криму було і є досить нелегким. Головною проблемою до сьогодні залишається відсутність храмів і перешкоди в їхній побудові. Літургії для кримських греко-католиків наразі доводиться відправляти або в храмах інших конфесій (як це було Керчі та є тепер в Ялті, де греко-католики збиралися на Служби Божі в римо-католицьких костелах), або в помешканнях священиків (Сімферополь) чи спеціально пристосованих приміщеннях (Євпаторія, Севастополь).

Громадами до референдуму опікувалися п’ятеро священиків. Тепер із одружених священнослужителів в Криму я один. Правда, завдяки ще тоді владиці-номінанту Михайлові (Бубнію) (нині Екзарх Одеський та Адміністратор Кримський) кримські парафії без духовної опіки не залишилися. Сьогодні в наших парафіях служать монахи – отці студити, отці редемптористи та отці василіани. Відсутність власних релігійних споруд призводить до того, що багато вірян Греко-Католицької Церкви, які мешкають у цих населених пунктах, просто не знають не лише про місця перебування релігійних громад, а й взагалі про їх існування, відвідуючи храми інших конфесій.

«Різним конфесіям інших національностей землі під будівництво церков дають легко, а ось нам треба довго боротись. Ще й до того ж доводиться терпіти ідеологічні напади і хуліганські шовіністичні прояви ворожості – у Євпаторії навіть вікна та двері ламали в храмі та зробили образливі написи. Проте, дотримуючись законів Святого Писання, несемо свій хрест і збираємося великою кількістю в тісних приміщеннях, прославляючи Господа Бога, маючи надію, що права українських християн в Україні таки будуть захищені», − писала колись у своїх коментарях голова Союзу Українок Севастополя п. Богдана Процак.

Отче Богдане, як і коли ви розпочали служіння в Євпаторії?

Це був травень 2005 року. На початку ми шукали людей, які потребували Божого Слова, – у маршрутках, на базарі. Я сідав за телефон і обдзвонював абонентів із довідника, запитуючи, чи не знають, де в Євпаторії є українська Церква. Якщо відповідали українською, то через кілька днів знову набирав цей номер та випитував, хто вони, звідки, чим займаються. З такої приязної бесіди виростали приязні знайомства, народжувалася наша Церква в цьому курортному місті. Звичайно, були й випробування, можна сказати, переслідування. Навіть думав, що поїду з Євпаторії, особливо ж коли забрали в міліцейський відділок для давання показань – у неділю правив Службу Божу в одній із бібліотек, а хтось доніс. Нас розігнали, звісно, бібліотекаря навіть хотіли звільнити з роботи.

Але допоміг «випадок». Того ж таки тижня якось я в задумі міряв кроками одну з вулиць, аж моє вухо вловило добірну українську. Як зачарований, переслідував я старшого чоловіка. Урешті, наважився й зав’язав розмову, висловивши захоплення розмовною українською мовою. «Бо я українець», – усміхнувся той у відповідь. З’ясувалося, це був директор профспілок Євпаторії Микола Васильович Сакун, родом із Чернігівщини. Коли ж він дізнався про поневіряння місцевої громади УГКЦ, раптом пожвавішав і утішено сказав, що допоможе, бо прихильно ставиться до греко-католиків, адже мав колись нагоду приятелювати з покійним владикою Павлом Василиком і не забув його слів: «Пане Миколо, якщо колись тут буде наш священик, наша Церква, аби ви допомогли їм». Нарешті він дочекався того часу!

Відтоді ми відправляємо Літургію в приміщенні бібліотеки центральної курортної поліклініки, де винаймаємо за сприяння Миколи Васильовича одну з кімнат уже протягом майже десяти років.

Греко-католицьку громаду Євпаторії відвідували й колишній Глава Церкви Блаженніший Любомир (Гузар), і Блаженніший Святослав (Шевчук). Тісно співпрацює парафія з Дрогобицькою духовною семінарією, часто приїжджають до нас у гості письменник Микола Луків, співак Павло Дворський.

Отче Богдане, який стан загалом УГКЦ нині в Криму?

Після викрадення отця Миколи Квича в Севастополі (14 березня 2014 р. – Ред.) ми змушені були виїхати з Криму. Але я довго дома сидіти не зміг і знову повернувся. Присягав Богові й повинен бути тут із людьми. У цьому мене підтримала і дружина. Ми вирішили залишити старших дітей у батьків на Тернопільщині, а сюди привезли нашу найменшу дитину Анастасію, яка є інвалідом з дитинства і потребує нашого щоденного догляду.

Досі молилися в римо-католицькому костелі, де нас радо приймали.

Були складені графіки богослужінь. У нас – свій, у римо-католиків – свій. Традиційне богослужіння відбулося й на Великдень. Після святкової Літургії я їздив по Криму, де є наші парафії, освячувати паски. У цьому мені також допомагали двоє священиків-редемптористів.

Однак і в цей важкий час сталося чудо Боже! Нам продовжили оренду приміщення, де ми раніше служили, – в бібліотеці курортної поліклініки. І вже у відновленому храмі (каплиці) парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ в Євпаторії ми 1 червня 2014 року Божого відслужили Святу Літургію. Богослужіння знаменувало закінчення парафіяльних місій, які на наше прохання проводив місіонер о. Кшиштоф Бузіковський, ОМІ, настоятель монастиря монахів облатів у Криму.

До речі, наша парафія до останніх подій будувала собі церкву, купила для того землю. Фактично збудовано вже половину, але зараз процес у підвішеному стані. У тій ситуації, яка склалася, у нас немає коштів для продовження будівельних робіт. Сподіватимемося, що знайдуться жертводавці, можливо і серед вірних УГКЦ у ваших парафіях, котрі допоможуть нам завершити останні роботи. Не залишати ж нами недобудованої церкви та переїжджати до Західної України. Тому звертаюся з проханням до всіх небайдужих підтримати нас у складній ситуації.

Отче Богдане, чи не було якихось натяків на юридичну заборону щодо діяльності УГКЦ на території півострова?

Щодо майбутнього Церкви я звертався у відповідні служби. Повідомили, що інструкцій зверху поки не отримували (щодо діяльності УГКЦ. – Ред.), сказали: «Ждітє». Ситуація в місті напружена, люди схвильовані, особливо вихідці з материкової України. Багато людей у паніці виїхало на материкову Україну, але, на жаль, уже деякі зі сльозами на очах повертаються і кажуть: «Отче, ми там в Україні нікому не потрібні». Сім'я молодих педагогів повертається з Львівщини і плаче, що їх просто футболили кабінетами Львова. Навіть паски не мали за що купити, бо все тут в Євпаторії залишилося. «Низький поклін владиці Ярославу (Прирізу), який нас прихистив у себе в єпархії», − кажуть вони. І це вчителька, завідувач вокального відділення Євпаторійської школи мистецтв, яка багато робила для розвитку українства Криму, яка зі своїм хором приїжджала до Львова на конкурс Різдвяних колядок (зітхає. − Ред.). Мені важко тепер їм пояснити, чому в моєму Львові їх так прийняли… Не вирішене питання і громадянства, хоча, на щастя, нас не змушували ставати росіянами за паспортом. Наскільки мені відомо, зараз займаються державними службовцями. Втім, як буде далі, не знаю.

Нині не відчуваю прямого тиску, але він простежується в усьому – у поведінці простих людей у громадському транспорті, на вулиці. Відчуваєш, що ти вже не вдома, не свій.

Отче Богдане, як виглядало церковне життя УГКЦ у Криму до березневих подій?

У Криму служили п’ять священиків УГКЦ і кожен з них мав щонайменше дві громади. Отож, тут було, як я уже сказав раніше, понад десять парафій. Завтрашня їхня доля поки невідома. Наші храми є в різному матеріальному статусі. Наприклад, у Євпаторії та Севастополі доходило до завершення будівництво власних церков, хоча постійно виникали проблеми з фінансуванням та документальним оформленням. А ось у Керчі було куплено стару занедбану будівлю, яку переобладнали на повноцінний храм. У Ялті, на жаль, УГКЦ не має храму. Уже десять років триває судовий процес. Мерія міста виділила ділянку під будівництво церкви, та прихожани московського патріархату постійно судилися з місцевою громадою УГКЦ. Тому в Ялті донині немає ні свого храму, ні місця, щоб будувати його. Правда, поблизу Ялти, у селищі Відрадне, один підприємець на власному подвір'ї збудував каплицю, де греко-католики можуть молитися. У Сімферополі є місце для молитви в приватному приміщенні священика. Ось така загальна картинка.

Сьогодні стає очевидним, що утисків зазнають українці і татари у Криму, а не росіяни в Україні. Не тішить ситуація і українців в Росії. Попри велику кількість українських заробітчан на території РФ, українських храмів там і вдень зі свічкою не знайдеш, ба більше, навіть якщо вони і є, то в маленьких містечках, а не в мегаполісах, де багато українців. Натомість в Європі Російській Православній Церкві у світлі екуменічного діалогу люб’язно надаються в користування храми з боку Римо-Католицької Церкви для служіння православним іммігрантам. Які стосунки у вас складалися досі із УПЦ? Можливо, сьогодні в тій ситуації, в якій ви опинилися, слід звертатися за допомогою саме до Московського Патріархату як сестринської Церкви, на кшталт як Російська Церква робить це в Європі?

Взагалі, якщо подивитися на історію розвитку Російської Церкви (та й Російської імперії в цілому), то метод "розділяй і властвуй" є для них дуже ефективним. Одним з останніх проявів цього методу є тон діалогу, якого дотримується РПЦ на зустрічах з представниками Ватикану. Думаю, ви, як журналіст, добре знаєте, що чи не найбільшою перешкодою проведення православно-католицького діалогу, та й навіть зустрічі Патріарха Московського з Папою Римським є саме "українське питання". Адже позиція Москви звучить цілком однозначно: "Сьогодні ми можемо спостерігати продовження експансії Української Греко-Католицької Церкви на території Східної та Південної України, де уніати ніколи не відігравали значної ролі". І в РПЦ «як і колись, переконані, що лише свідома відмова греко-католиків від політики експансії дозволить врегулювати проблеми, які ускладнюють на сьогодні православно-католицькі відносини». Такої відмови наша сестринська Церква (як ви кажете) не почула, бо ми прийшли не забирати вірних УПЦ, а відшуковувати заблуканих овець свого стада і духовно їх окормлювати. Сьогодні у всій Східній і Південній Україні виникають греко-католицькі громади, які активно розбудовуються. Проблема лише в тому, що наші громади є дуже маленькими і без матеріальної підтримки на державному та церковному рівні нам дуже важко встояти, щоб не розпорошитися.

Отче Богдане, дякую за розмову, а наших читачів закликаю підтримати вашу громаду, хто чим може.

Дякую і вам за спілкування. Щиро бажаю вашій редакції і надалі так мудро засівати зерна любові до Всевишнього через журналістське слово. Хай збільшується кількість читачів, тоді й світ стане добрішим і милосерднішим. Моліться за Крим щоденно, і тоді Ваша молитва полине до небес, щоб Господь дарував нам мирне та спокійне життя, а державі нашій Україні добробут і процвітання.

Розмовляла Віра Біла
Греко-Католицька Церква Євпаторії