Владика Гліб Лончина: «Єпископська влада — це не влада сили, а сила служіння»

Після оголошення новини владика Гліб коротко розповів про підсумки служіння у Великобританії та плани щодо майбутнього.

Як би ви підсумували 10 років служіння у Великобританії та Ірландії? Що змінилося? Що вдалося розвинути і зберегти? 

У 2009 році я прийшов до Британського екзархату як апостольський адміністратор, відтак Синод Єпископів УГКЦ вибрав мене на екзарха. Пізніше Синод скерував прохання до папи Венедикта, щоб піднести наших два екзархати в західній Європі — у Великобританії і Франції — до гідності єпархій. Це сталося в січні 2013 року. Вважаю за велике благословення участь в інституційному та пасторальному розвиткові єпархії в Лондоні, яка за ці роки стала рідною.

Своїм головним завданням я вважав не адміністрацію, а бути душпастирем для наших вірних у Великобританії, але також у Ірландії, де я є Апостольським візитатором ще від 2004 року. 

У Великобританії є дві хвилі міграції: повоєнна (після Другої світової війни) та сучасна, яку часто називають трудовою. Це дві окремі групи людей, яких я намагався об’єднувати, допомагати, щоб новоприбулі інтегрувалися у суспільстві, одні одних підтримували і співпрацювали. Мої інструменти були доволі прості: проповіді, духовні науки, сповіді, конференції та звичайні зустрічі.

Якою є наша Церква в цій частині світу? Хто наповнює наші храми?

Лондонська єпархія Пресвятої родини охоплює всю Велику Британію, тобто острів, на якому містяться Англія, Уельс і Шотландія. Як я вже сказав, головно можна виділити дві хвилі міграції. Післявоєнна еміграція була велика, більше 30 тисяч, і люди селилися по всьому острові. Тому наші парафії розсіяні на всій території Великої Британії — від Шотландії і до півдня Англії. Наша Церква була досить добре організована. Наші люди не будували храмів, бо не було можливості, але купували ті, що вже існували, переважно англіканські, які пристосовували до нашого обряду. Існували різні культурні та освітні організації. Це все разом становило нашу дійсність.

Але в 1990-х роках багато людей зі старої еміграції померло, а їхні діти і внуки з різних причин відійшли від Церкви.

Кількісно за 70 років Церква дуже зменшилася. Тоді, наприкінці 90-х і на початку 2000-х почали приїжджати люди з України, які знову заповнюють храми. Однак вони селяться переважно у великих містах, де є робота, зокрема в Лондоні. Наша катедральна парафія складається переважно з нових емігрантів. У інших місцевостях нових емігрантів менше, і це помітно в храмах.

Сьогодні ми маємо 30 душпастирств, з яких 10 — це повноцінні парафії, а інші 20 — місійні точки, де досить мало вірних, і Богослужіння відбуваються не кожної неділі.

Як характер розселення нової еміграції впливає на служіння? Які це виклики ставить перед єпископом і священниками?   

Душпастирство в умовах такого розсіяння дуже відрізняється від України, коли люди є разом і на Батьківщині. Через розкиданість і постійну зайнятість, адже люди передусім приїжджають працювати, можемо бачити своїх вірних лише в неділю. Уся душпастирська робота практично відбувається протягом кількох годин. Це вимагає більшої уваги, бо в ту одну неділю треба сконцентрувати весь душпастирський план. Це є викликом для служіння священника, який повинен зосередитися на потребах людей, що приходять до нього, і дати їм усе, що може. 

Але священників також бракує, і не всі вони мають час бути довше з громадою. У Лондоні маємо багато сповідей - часто сповідаємо від ранку до пізнього пообіддя. Це також важлива форма душпастирства.

З чим пов’язане ваше рішення відійти від уряду правлячого архиєрея?

Торік наш Синод мене призначив головою Комісії з підготовки літургійних текстів, а цього року Святіший Отець мені доручив бути апостольським адміністратором Паризької єпархії святого Володимира, відколи владика Борис Ґудзяк став митрополитом Філадельфії. Це є дві великі відповідальності, що додалися до головної — провадити Лондонською єпархією. А ще через різні інші зобов`язання багато подорожую, часто буваю і в Римі, і в Україні.

Останніх кілька місяців я виконував покладені на мене обов’язки і зрозумів, що всього не можу зробити добре. Мої вірні в Лондонській єпархії потребують сталої опіки. Єпископ повинен дбати про єпархію, відвідувати парафії, бути з людьми на всі сто відсотків.

Для добра єпархії треба особи, яка займатиметься тими двома островами. Тому я звернувся до Святішого Отця, і він ласкаво звільнив мене від обов`язків у Лондонській єпархії Пресвятої родини.

З якими відчуттями відходите? За чим будете сумувати? Як підтримуватимете зв’язок з вірними, для яких ви були і залишатиметеся духовним батьком?

Я мав гарні стосунки зі священниками і в кожній парафії знаходив людей, які справді шукають Бога і цінують візити душпастирів. Такого безпосереднього стосунку з вірними мені бракуватиме.

Завжди було приємно бачити, як різні парафії та організації співпрацюють, щоб зберегти й розвинути те, що маємо. Це виявляє здоровий дух наших вірних, за яким з особливою вдячністю спостерігав. 

Я пробув у Великій Британії десять років. Це найдовший термін мого пастирського служіння, і мені бракуватиме людей, з якими сформувався духовний зв’язок.

Про якого нового єпископа для єпархії мрієте?

Насамперед, це має бути людина молитви, яка заступається перед Богом за своїх священників, богопосвячених і вірних. Це — душпастир, який відкритий до людей і хоче їм служити. Не боїться викликів і готовий жертвувати часом і силами, щоб бути з людьми, відвідувати навіть найвіддаленіші парафії, підтримувати священників та розвивати душпастирства. Єпископ має любити священників і бути для них справжнім батьком.

Це має бути єпископ, який шанує і любить наш обряд, наші традиції.

Звичайно ж, потрібно знати англійську, бо наш єпископ є частиною римо-католицької Єпископської Конференції Англії і Уельсу, тому я іноді мав зустрічі з місцевими єпископами. Ми також підтримуємо контакти з сиро-малабарцями – це східні християни з Індії, які в Англії мають свою єпархію, як і ми, українці.

Підсумовуючи, скажу, тут потрібно духовності, відкритості і праці.

Що буде з Паризькою єпархією, де ви є Апостольським адміністратором?

Залишатимуся на цій тимчасовій позиції, аж поки наш Синод не вибере нового єпископа, а Святий Престол його не потвердить. У Паризькій єпархії дбатиму про те, щоб втримати і розвинути все те, що за 6 років здобув владика Борис Ґудзяк. 

Але разом з тим ваше єпископське служіння не закінчується. Яким тепер воно буде?

У нашій Церкві як єпископ я був на різних позиціях, тому зміна служіння для мене не нова. Був в Італії, Іспанії, куріальним єпископом в Україні, ще священником служив і в моєму монастирі Студіоні, і в парафії Святого Миколая в Пасейку (Нью-Джерсі), працював як аташе в Апостольській нунціатурі в Києві, був духівником у Львівській семінарії і викладачем там же, як також у Львівській богословській академії та в інших наукових закладах. На всі ці різні служіння дивлюся як на одну суцільну лінію мого душпастирства. До кінця життя я зв’язаний з усіма людьми, яких зустрів, з якими працював – їх усіх ношу у своєму серці і в своїх молитвах. Хоч би де я був, то вони завжди будуть для мене дорогими.

Я й надалі відвідуватиму церкви, служитиму Архиєрейські Літургії, проповідуватиму Боже Слово, закликатиму людей до любові до Бога і ближніх, як і досі.   

Дозвольте задати пряме запитання: що означає єпископська влада і що означає її свідомо з себе знімати? Світ — і сучасний і минулий — просто схиблений на владі. Звідки у вас сили цьому простояти? 

Єпископська влада - це не влада сили, а сила служіння. Якщо не буду служити вірним, то хоч би мав навіть найбільшу на світі владу, вона користі нікому не принесе. Не зрікаюся влади, щоб шукати престижу чи вигідної позиції, а бажаю добра для цієї єпархії. Я довго в молитві роздумував над тим, який найкращий спосіб, щоб своїй єпархії та своїм людям послужити. І вважаю, що після десяти років треба відійти і дозволити іншим узяти на себе цю відповідальність, щоб єпархія могла рости й розвиватися.

Розмовляла Мар’яна Карапінка