Полтавський священик УГКЦ в зоні АТО став військовим капеланом

Полтавський греко-католицький священик отець Максим Кролевський вже два тижні їздить по обстріляному Донбасу разом із нашими військовими, несучи на собі обов’язок військового капелана. Веде службу для бійців Національної гвардії, а проживає в самому Слов’янську. Отець Максим погодився з нами поспілкуватися і розповісти про те, що побачив на цій неоголошеній війні.

— Що вас підштовхнуло і чи вагалися взяти на себе обов’язки військового капелана?

— Я звичайна людина. Страх, перед тим як їхати на війну, був, але беручи приклад з отців Церкви, які жертвували своїм життям заради інших, прийняв рішення стати капеланом. Крім того, на все воля Божа. Я одружений священик. З боку батьків і дружини переживання були щодо мого рішення. Але якби ми слухалися своїх жінок, матерів, то сьогодні не було б кому захищати свою країну. Не кожна жінка може відпустити свого чоловіка, не кожна матір може відпустити свого сина туди, де на нього чекає небезпека.

— Які обов’язки у військового капелана?

— Це питання складне, одразу важко сказати, воно потребує тривалих міркувань. Я просто скажу, що роблю я. Даю різного роду лекції, щоб розповісти про їхні обов’язки, як зберегти людську гідність, відправляю Літургії, сповідаю, причащаю, маю різні духовні бесіди з ними. Я виконую роль психолога. Солдатам і офіцерам на війні потрібні такі розмови.

— Молитва на війні допомагає солдатам?

— Ми, священики, на фронті всі спілкуємося. Із нашого досвіду, з нашої власної статистики, там, де є молитва, де є священик, немає жертв. Або якщо вони є, то мінімальні. Тут дійсно відбуваються чуда. Тверді атеїсти починають вірити в Бога.

— Вам солдати розкривають душу, про що вони говорять, що їх тривожить?

 — Багато солдатів одружених, мають дітей. Найбільше їх турбує, як бути з цим, хто подбає про них. Такі проблеми повинна вирішувати держава.

— Як бійці сприймають смерть?

— Їх не так турбує питання смерті, як те, хто потурбується про їхню родину. Для тих, хто вже був у бойових діях, біля кого кулі свистіли, смерть відходить на задній план. Хлопці, які неодружені, кажуть, що їм легше, простіше, вони вільніші.

— Яке в них ставлення до ворога, вони його ненавидять?

— Ненависті я не відчув. Тут є різні розмови, але щоб так прямо сказати, що вони ненавидять тих людей, які стоять з того боку, я цього не помічав. Вони розповідають різні ситуації, коли над ними знущалися, чи над їхніми друзями. Але такого, що вони ненавидять, хочуть помсти чи ще чогось, що не відповідає людській гідності, я тут не чув.

— Ставлення до Бога в людей на війні змінюється?

— У мене було багато людей, які вперше приступили до сповіді. Я думаю, чим ближче до фронту, тим більше людей починає вірити в Бога. З іншого боку, тут є всі необхідні умови, щоб пересвідчитися, що Бог все таки є. Ті, що ніколи не ходили до церкви, або ходили декілька разів за життя, тут починають вірити.

— Службу кожного дня проводите?

— Служу вранці і ввечері. Крім цього, протягом дня заходжу до хлопців, трохи з ними говорю, дехто до мене приходить. Тут кожного треба підтримати. Хлопці стають рідними один для одного. Особисто для мене вони стають мої діти, мої брати. Я їжджу по фронту і питаю, чи все добре з ними, телефоную щодня, хвилююся за них, як за власних дітей. Тут ми одна велика родина, зі спільною ідеєю, спільними поглядами.

— Багато солдат приходить на Службу Божу?

— У неділю і свята майже всі солдати приходять, причащаються, сповідаються. Щодня по різному, залежно від обставин.

— Українські військові відчувають гріх за вбивство ворога?

— Деякі відчувають, тому з цим треба працювати. Я їм пояснюю, якщо до тебе в дім приходить якась особа і починає поводитися як господар, то ти повинен цього не допустити. Це є твоїм обов’язком. Сьогодні ворог тут, а завтра він може піти далі.

— Якщо ми захищаємо свою землю, вбивство ворога не є гріхом?

— Доктрина справедливої війни є допустима. Щоб вести справедливу війну, треба використати всі дипломатичні шляхи для залагодження конфлікту. Я думаю, наша країна робила все можливе, щоб не допустити кровопролиття, усі шляхи, які тільки могла, навіть, можливо, забагато, інші країни б так довго не терпіли. Сьогодні не стоїть питання "вбити чи не вбити", сьогодні стоїть питання, щоб захистити своїх дітей, захистити життя своєї родини. Якщо хтось залізе до тебе додому і буде домагатися твоєї дружини, вбивати твоїх дітей, якщо ти скажеш, що не можна вбивати ворога, бо це гріх, тоді зробиш ще більший гріх. Ми маємо обов’язок захищатися, навіть якщо доведеться забрати життя в когось іншого.

— У небезпеку в зоні АТО потрапляли?

— Не буду геройствувати. Скажу вам, що в мене, фактично, тільки один раз були такі обставини. Я служив Літургію недалеко біля Луганська, стріляли «Градом», але за декілька кілометрів від нас. Безпосередньо учасником бойових дій не був.

— Трохи розкажіть про ваш побут, де мешкаєте, як проходить день?

— Я мешкаю в різних місцях. Спочатку жив у наметовому містечку, сьогодні вже в Слов’янську. Тут нормальні умови для житла. Роблю виїзди на різні блок-пости, говорю з хлопцями. Говоримо про політику, про історію, про культуру, про мистецтво. Тут є дуже багато геніальних людей, кожному в очі вдивляєшся і бачиш світло, гарна особистість, геніальна людина. Так не хочеться, щоб ці хлопці гинули, бо вони є найкращими синами нашої України.

— Часто говорите про політику, що думають солдати?

— Про політику стараємося не часто говорити, але просто не можеш про це мовчати, бо вже дістало. Сподіваюся, Бог дасть розуму для нашої політичної влади, щоб вона приймала адекватні рішення щодо тої ситуації, яка склалася в Україні.

— Що змусило добровольців іти на війну?

— Знаю багатьох людей, які мають добру роботу, заробляють, але пішли воювати, хоча могли б жити добре за будь-якої влади. Звичайно, це хлопці сміливі. Коли дивишся в їхні очі, то видно, який вогонь патріотизму, любові до батьківщини в них палає. Вони сміливі, хоробрі, мужні, що тут сказати — справжні герої.

— Багато хлопців у Національній гвардії з Полтавщини?

— Так. Є з самої Полтави, Лубен, Кременчука. Усі разом служать з київськими, львівськими хлопцями.

— Війна змінила ваше життя?

— Я почав більше любити наш український народ. Побачив цвіт нашої української нації. Допоки є такі хлопці, то в нас є майбутнє.

— За рідними, що залишилися вдома, сумуєте?

— У мене наскільки насичений графік, що я часом і забуваю їм телефонувати. А потім уже телефонує дружина, батьки. Питають, чи все добре, чи нічого не сталося. Стараюся хоча б двічі на день поспілкуватися. Хвилюються всі живі люди. Питають, чи все добре, чи не чути пострілів.

— З Полтавщини ви єдиний священик, який поїхав на схід, щоб нести обов’язок військового капелана?

— Мабуть, що так, про інших я не чув, щоб поїхали.

Отець Максим сказав, що виконуватиме обов’язки військового капелана доти, доки війна не закінчиться, а на Донбасі не запанує мирне життя.

Микола Лисогор, «Полтавщина»