Отець Віктор Пархоменко з Іспанії: «Іспанські священики заздрять, що я маю таку велику кількість парафіян»

Ми попросили отця Віктора розповісти, як утворилася така потужна українська громада в іспанській Мурсії.

Шановний отче Вікторе, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до Іспанії 11 років тому?

Почну з тих перших заробітчан, які приїхали сюди, до Мурсії, у 1998-2000 роках.

Цих людей можна було перелічити на пальцях, в основному вони працювали на плантаціях апельсин і лимонів, трохи згодом – на будівництві. Звісно, вони гуртувалися. Коли їх стало більше, на свята в парку ставили магнітофон із касетами Богослужінь. Так люди молилися і просили Бога, щоб у цій маленькій громаді був свій священик. І так сталося, що в церкві Нуестра сеньйора дель Кармен, біля цього парку, було потужне відділення  благодійної організації «Карітас», а наші українці ходили туди і просили іспанського священика, щоб допомагав їм молитися,  святити паски...

«Карітас» дуже зацікавився, що ж то за така Україна і такі набожні люди. У 2002 році представники цієї організації поїхали до Львова до тодішнього Глави Церкви Блаженнішого Любомира (Гузара). Вони просили, щоб Блаженніший послав до Мурсії українського священика.

На той час в Іспанії було лише два українських священика. Один – у Мадриді, другий – у Торев’єсі, де, до речі, цими днями відкривають вулицю на честь України.

На той час Блаженнійший Любомир якраз відновлював нашу Церкву на сході України та Києві. А я допомагав служити йому. Якось при зустрічі він спитав мене: «Чи не хотів би ти поїхати до Іспанії? Я тебе благословляю!» Це для мене було несподівано, чесно кажучи. Відповів, що можу поїхати подивитися, перебути Різдвяні свята й повернутися. На що Блаженніший відповів згодою. Я поїхав був на три місяці, а залишився і до сьогодні. Тоді всіма нашими громадами і теперішнім єпископом Британії були швиденько підготовлені всі документи, які направили сюди, до Мурсії, до іспанського священика, чи прийме він мене. Той із задоволенням мене прийняв. Ось так я опинився тут.

Пробувши тут довгий час, що можете сказати про міграцію? Чим відрізняються ті початківці, котрі приїхали сюди більше ніж десять років тому, від тих, які приїжджають зараз?

Зовсім помінялася міграція… Пригадую чергу в «Карітас» наших співвітчизників на початку 2000-х років : жінки такі пригнічені, з опущеними очима, без радості на обличчях, на яких читалася скорбота і сум за родиною, за батьками, дітьми, онуками. Більшість із них була приблизно 30-40 років. Були молодші й старші, але їх було менше. З ними я ходив на курси іспанської мови і бачив ті перші Служби Божі. Церква була, так би мовити, уся чорна. Вбрання, зачіски, золоті та залізні зуби, які раз у раз виблискували.

Зараз подивіться на нашу церкву. Наші парафіяни як писанки. Такі гарні жінки й чоловіки. Які в них зачіски, одяг, усмішки на обличчях, немає вже тих золотих зубів. Зовсім інші люди, зовсім…

Але їх тепер можна розділити на дві групи. Є група заробітчан, які приїхали сюди заробити гроші й повернутися на Батьківщину, і є емігранти, які пускають тут коріння. От на Покрову, я знаю, була така маленька Софійка, а мені кажуть: та маленька Софійка цього року вже університет закінчила. Отже, є люди, які тут осіли назавжди. Вони привезли своїх дітей, купили житло. Їхні діти вже народжують своїх, дехто навіть своїх батьків забрав.

Я це все дуже добре відчуваю, та це видно неозброєним оком, як заробітчани-жінки живуть за своїм розкладом – вони на Великдень їдуть на Україну. Усе літо вони в Україні, а на Покрову знову повертаються до Іспанії до наступного Великодня, тобто півроку тут, півроку там.

Чи можете підтвердити, що люди, які прожили тут більше ніж п’ять років, змінюються?

Так. Люди стають більш відкриті, щирі, немає тих опущених очей, того суму. Зараз зовсім інакші люди. Хоча, як згадую, на початках, як тяжко було, скільки ми відправляли людей з депресією, збирали гроші, щоб купити той квиток, бо людина була вся в боргах… Адже деякі приїжджали сюди як першопрохідці: їм не було до кого їхати і де переспати, тож траплялося, що спали на вулиці, у парках, під мостами. Їли те, що прийшлося.

Це вже трохи пізніше люди дізнавалися про «Карітас». Були такі люди, що казали: «Отче, я з Тернопільської області з Борщівського району, за все життя навіть у Тернополі не була, не те що у Львові, навіть про Київ нічого не кажіть, а тут зразу за кордон, до Іспанії».

Жінки падали на коліна й просили допомогти, настільки в стресовому стані були. Ці люди готові були пішки йти до України, вони не хотіли вже нічого, бо для них Іспанія була як тюрма. Цей «комедор» (безплатна їдальня) , ці квартири від «Карітасу» були просто неприємні для деяких людей. Жінки (45-50-річні) впадали в такі депресії, що вивести з того стану вдавалося не завжди. Тоді нам «Карітас» допомагав і літаками, і бусами, щоб відправити їх  додому.

Зараз все по-іншому, бо якщо хтось приїжджає, то приїжджає до когось: рідних, друзів, які допомагають шукати роботу.

Чи підтримують українські традиції ті українці, які вже осіли тут?

Так, традиції стараються зберігати, все-таки вони, як кажуть у нас, з «материнським молоком». І Різдво, і Паска… але є вже багато мішаних сімей, тобто українсько-іспанських, в яких святкуються іспанські свята, ну, і, звичайно, тішить, що в тих родинах наші привчають іспанців до українських традицій. Іспанці приходять і до церкви, хоча нічого й не розуміють. Зараз дуже багато мішаних шлюбів.

Але переважно наші жінки виходять заміж за чоловіків-іспанців, а чоловіків якось не дуже…

Так, чоловіки мало одружуються з іспанками. Можу пригадати тільки два таких випадки. А наші дівчата, жінки створили тут багато сімей.

Як ви ставитеся до цього?

Нормально. Єдине, що в мене таких шлюбів дуже мало, бо якщо чоловік іспанець, то в основному беруть шлюб в іспанській церкві. У мене тільки ті, які або мають більше за 40-50 років, або чоловік - удівець.

Ви були ініціатором зародження української школи в Мурсії. Зараз вона діє?

Перша школа в Іспанії була створена в нас, не в Мадриді, не в Барселоні, а в Мурсії. Її тоді назвали «Джерельце». Це перша українська школа на теренах Іспанії. Починали ми в церковному приміщенні, але згодом дітей ставало більше й більше, і церква вже не могла прийняти стільки дітей, треба було шукати інше приміщення. Тоді за моєю ініціативою була створена Асоціація українців, яка перебрала школу на себе. Тепер маємо дві школи - «Лідер» і Святого Миколая. В одній – 150, у другій – 70 дітей.

Але це й найбільш уразливе місце. Турбує те, що молодь, яка підростає, хоч вона і є українською, насправді вже іспанська. Це вже зовсім інші люди. Їм легше спілкуватися іспанською мовою. Запитую одну дівчинку: «Чому ви, українці, між собою не спілкуєтесь українською?» На що вона відповіла: «Отче, українською треба думати, а іспанською якось само собою говориться».

І дійсно, на побутовому рівні наші діти з батьками спілкуються дуже мало, кілька загальних фраз, на кшталт: як у школі, чи вивчив уроки, чи попоїв?.. Увесь інший час вони послуговуються іспанською. Коли ж їдуть в Україну, то через тиждень починають стогнати, що їм там сумно, що нема з ким і про що говорити. Хотілося б, звичайно, щоб вони підтримували наші традиції та правда така, яка є. Є у мене хлопці, що прислуговували мені, вони приходять, не цураються святкувати з нами, але більшість влилася в іспанський стиль життя.

Звісно, багато залежить від батьків, як вони привчають дітей, але, на жаль, статистика сумна: що більше діти тут, то менше їх пов’язує щось з Україною.

Чи помітили ви, стежачи за нашими людьми, що в Іспанії криза?

Так, українців стало менше, і в основному чоловіків, які були зайняті на найбільш кризовому секторі – будівництві. Жінкам теж стає дедалі важче знайти роботу. І ще від 2008 до 2010 року було помітно низький рівень народжуваності, у мене хрестин у церкві взагалі не було. Криза вдарила, і люди думали, чи народжувати дитину. Зараз вже, слава Богу, усе повертається на свої місця. Коли я приїхав до церкви, ходило 50 на 50 чоловіків і жінок, потім ходили самі жінки, тепер знову статі вирівнюються.

З чим наші люди приходять до Бога?

На початках до мене йшли з різними проблемами: знайти роботу, квартиру… Тільки й чути було: «Отче, зробіть оголошення». Просили надати допомогу з паспортами. Коли була перша, друга і третя легалізація, люди йшли сюди з юридичними питаннями, як до юриста. Багато не знало мови... Запитували, як привести чоловіка, дітей, жінку і т.п. Одне слово, питання були більш побутовими. Я навіть собі роздруковував інформацію на те чи інше питання, номери консульств у Мадриді та Барселоні.

Зараз же ці всі питання вирішують дві асоціації, а до мене приходять тільки з духовними. Бувають і кумедні випадки, кидають в урну записки. Раз знайшов був одну дуже цікаву: «Отче, я живу далеченько від церкви. Коли йду на Службу, потрібно завжди брати квиток на автобус в однин і зворотний бік. Чи не могли б ви мені оплатити проїзд?». Таких людей теж дуже багато, вони шкодують жити, шкодують щось собі купити, усе відправляють додому, переважно дітям, які залишилися з дідусем і бабусею. А що роблять діти – вони купують круті машини, у кращому разі добивають їх на наших дорогах або розбивають в аваріях. Добре, коли тільки свою машину, а якщо ще якогось «крутого»… Ось і виходить, що та нещасна мати весь вік повинна тяжко працювати задарма.

Інші, приносячи такі самі жертви, будують майже палаци, а в них ніхто не живе. Усе думають, що колись будуть старість там доживати, а самі собі шкодують купити сьогодні навіть щось елементарне й необхідне.

Чи погоджуєтеся ви з такою думкою, що еміграція – це добре для України в цілому?

Звісно, що ні. Не від доброго життя ми приїхали сюди. Та й тут не легше. Мало хто з наших людей вибивається за кордоном в люди. Дуже складний процес. Найперше – мова. Не кожен може її опанувати, не кожному вдається переламати себе, пристосуватися до нових умов, тобто, якщо хтось усе життя працював «на посаді», а тут доводиться бути чорноробом, навіть якщо й зарплату отримуєш добру, думки все одно допікають. Скільки сімей розпалося, скільки дітей сиротами повиростали, без батька, без мами... А скільки батьків доживають свою старість без дітей.

Звісно, вкусивши цього хліба, тяжко з роками вернутися на свій. Але, на вашу думку, за позитивних змін в Україні, готові українці вернутися додому?

Гадаю, що ні. Ті сім’ї, які тут осіли і вже мають тут житло чи навіть два, не повернуться! Це люди, які вже адаптувалися, і їм вже набагато складніше буде вертатися в Україну, ніж тоді, коли вони виїхали з неї. Достатньо згадати таку річ, як медична допомога. Скільком нашим людям поробили тут операції, і не дешеві: на серце, на видалення злоякісних і доброякісних пухлин, які б у нас коштували тисячі євро. А тут – безкоштовно. Соціальний захист не порівняти з українським. Пригадую в Торев’єсі на пляжі хтось тоне. Людей мало, але хтось скрикнув дуже сильно - через 10 хвилин гелікоптер уже прилетів на спеціально розгорнутий для нього майданчик, забрав потерпілого, якому вже працівники рятівної служби робили штучне дихання.

Я з вами цілком погоджуюсь. Мого тестя в інфарктному стані забрав гелікоптер з одної провінції Португалії Албуфейри в Лісабон (це приблизно 300 км) і зробили дуже складну операцію на серці, поставивши штучний клапан. Він тоді зізнався, що, якби це було в Україні, він би вже був на тому світі, як свого часу його батько, якого на вулиці схопило серце і він, опершись на дерево, ще якийсь час тримався на ногах, поки не вмер, і ніхто не допоміг, бо всі думали, що він п’яний…

Так, медичне забезпечення тут на високому рівні. Але не тільки це тримає наших людей в Іспанії. Працівники соціальної сфери на всіх рівнях, починаючи від доріг і закінчуючи простою довідкою, діють дуже професійно і грамотно. Ще наші люди стараються доробитися тут до пенсії. І це також важливий фактор, бо мінімальна українська пенсія значно нижча від іспанської.

Яке місце, на ваш погляд, займають українці в культурному, соціальному житті Іспанії?

Я б сказав, гідне. Не говоритиму про всю Іспанію, а лише про Мурсію. Протягом тих років, коли ми тут, місцеві іспанці вже добре знають, хто такі українці. Наведу один маленький приклад. Недавно до нас звернувся «Карітас» за допомогою найти для них на роботу українку. Вони не хотіли ні латиноамериканців, ні африканців, навіть не росіянку, а українку. Скрізь, хоч би у кого ви запитали, наші люди славляться як працьовиті й відповідальні. Ми щороку проводимо концерти з піснями й танцями, стараємося, так би мовити, просвітити іспанців, що ми не «русо», як вони називають всіх, хто вийшов з СРСР, а українці з великими традиціями.

Ще один випадок, який привернув недавно мою увагу – весілля. Молодята виходять із церкви. Хлопець-красень і дівчина, ну, дуже вродлива, сукня на ній просто розкішна – вишита. На дорозі зупиняється авто, і жінка, не втримавши свого захоплення від таких гарних молодят і бачачи, що це не іспанці, вигукує: «Dedonde sois?» (хто ви?). На що вони їй відповіли:«Ucranianos!» Та жінка помахала задоволено, з щирою усмішкою, головою, мовляв, так, я просто хотіла переконатися, що це дійсно українці, і неголосно, але щоб було чути, сказала: «Preciosos!» (гарні).

Коли в Мурсії буде своя окрема українська церква, як скажімо, у Бенідормі російська православна церква?

Гадаю, що це питання часу... Подивіться, у Барселоні нашим парафіянам віддали велику сучасну церкву з приміщеннями і великою огородженою територією. До мене підходять іспанські священики і заздрять, що я маю таку велику кількість парафіян. У них якщо і ходять на службу до церкви, то одиниці. Так що в майбутньому, гадаю, ми матимемо свою церкву.

В якому іспанському місті найбільше українців?

У Мадриді й Барселоні. У Барселоні є навіть дві церкви. Раніше в Мурсії було десь до 10 тисяч осіб. Ми були однією з перших громад. Навіть одного разу у всеєвропейському журналі, який видається у всій Європі різними мовами, побачив заголовок із фотографією нашої першої української церкви в Мурсії: «Murcia - capital de los ucranianos». І це справедливо. Найперша українська школа, найперша і найпотужніша асоціація. Жоден культурний захід не обходиться без нашої української громади. Ще, напевно, це місто віруючих людей. На Пасху потрібно просити поліцію, щоб вона допомагала в організації свята, перекривала дороги або просто скеровувала туди свого представника для забезпечення порядку, бо збирається стільки людей , що не тільки церква, а й парк не вміщує всіх прихожан.

Чи можна сказати, що українці полюбляють оселятися в теплих місцях?

Так, бо якщо подивитися на карту Іспанії, то весь берег Середземного моря «окупований», якщо можна так висловитися, українцями. Від Барселони й аж до Уельви, де зараз будують українську церкву. Нині практично в кожному великому місті є український священик. А ось туди вище, де холодніше, ближче до Франції, наших парафій немає.

Чи вважається гріхом, коли люди покидають свою батьківщину в пошуках кращої долі?

Ні! Людина шукає, де краще їй, і це нормально. Як можна осуджувати за це.

Чи не планується візит Блаженнішого Святослава до Іспанії?

Незабаром Патріарх відвідає Фатіму в Португалії, потім приїде до нас в Іспанію. Але це буде Мадрид або Барселона.

Отче, дуже вдячний вам за щире спілкування, вдячний Господові, що послав нам такого славного священика.

Виходячи з церкви, я ловив себе на думці, скільки ця людина зробила для кожного з нас, коли ми шукали підтримки чи навіть просто доброго слова у тяжку хвилину. Як важливо для громади мати людину, яка не буде питати чому. А як зробити так, щоб, хоч би де ми опинилися і хоч би ким ми були -  залишалися передусім людьми.

Звичайно, як би добре було на чужині в плані законів, людяності, заробітків, час від часу хробак, що сидить там, усередині, дає про себе знати, і тоді тільки молитва до Господа Бога може цю біль загасити. Дуже б хотілося, аби цей біль був не хворобою, а наукою, як бути більш духовними, чистішими, милосерднішими і терпеливими, не забувати, звідки і хто ми. На завершення поділюся такими рядками, які і викликали той біль.

Любові вам і радості, дорогі співвітчизники! Бережіть те, що маєте, бережіть своє, хоч би яке воно було! Воно завжди буде миліше за чуже…

Україні

Я цю муку стерплю,
Щоби стати сильнішим,
Щоб любити тебе,
Як кохають лиш раз.

Щоб вдихати тебе
Чистим свіжим повітрям -
Я прокльони пройду,
Ріки, повні образ.

Перетворюсь в ніщо,
Щоби знов відродитись,
Прорости із зерна
У долонях твоїх.

Полечу у піснях,
Щоб тобою лиш жити,
Я за тебе сплачу
Кожний зроблений гріх.

Я частинка твоя,
Вишитий мамою хрестик,
Журавель, що далеко
Від свого гнізда.

Боже, дай мені сили
Ще жити для тебе і вмерти,
Найдорожча в цім світі
Моя українська земля!

Сергій Курас, спеціально для Департаменту інформації УГКЦ