Богопосвячене життя: прожити життя максимально

Проте, найчастіше – щиро здивовані. Адже перед нами люди, які цілковито посвятили себе служінню Богові та ближнім. Тому ми їх називаємо богопосвяченими. Монахи і монахині, ченці та черниці. А ще – новики і новички, кандидати та кандидатки. Усі вони належать до різних монастирів, чинів та згромаджень, сповнюють особливе покликання та служать власною харизмою. Вони, молячись за увесь світ, преображують його.

Часто незнання «їхнього світу» призводить до нераціональних упереджень,  стереотипів чи осуджень. Сьогодні маємо нагоду поспілкуватися зі справжньою «руйнівницею міфів». Вона розповість про богопосвячене життя у побуті, культурі та в Інстаграмі.

Антонія Шелепило – сестра-монахиня Української Греко-Католицької Церкви, належить до Згромадження сестер редемптористок. Вона вже доволі знана в соцмережах. За дописами монахині Антонії Зоряни Шелепило у Facebook стежить понад 2,7 тисяч підписників. А в Instagram нещодавно кількість читачів минула позначку у 6 тис. Якщо порахувати, то це три з половиною її рідних селища міського типу.

І ЧАСТИНА

Прожити кожну мить життя корисно… у монастирі

Зоряна народилася у невеличкому селищі міського типу Гримайлів, на південному сході Тернопільщини. Звідси ж родом і відомий український фізик, винахідник та перекладач Святого Письма Іван Пулюй. Сталося це народження у звичайній родині інженера та бухгалтерки ще до незалежності України. 1988 рік. Однак, незвичайною була ця родина для Бога.

«Я народилася після того, як мама втратила попередню дитину – хлопчик народився і відразу помер через хворобу. Коли ж мама вже носила мене, то лікарі їй сказали, що це надто швидко і тому дитина може народитися хворою чи неповносправною. Тому їй пропонували зробити аборт, але вона відмовилася. Мій же тато на той час ще не вірив у Бога. Я не знаю, як у нього склалося із вірою; походив він зі сім’ї лікарів і не отримав християнського виховання. Можливо, він її просто не знайшов у домашній атмосфері. Тоді ж коли мама сказала, що буде народжувати у будь-якому випадку, то тато сказав: «Якщо дитина народиться, то я повірю у Бога». Коли ж я народилася, то він підійшов до моєї мами і попросив її написати йому молитви, щоб він їх навчився промовляти. Таким чином, я, якщо можна так сказати, спричинилася до навернення мого тата. І цим дуже пишаюся».

Дівчинка стала вже другою у сім’ї і при Хрещенні отримала ім’я Зоряна.

Після проголошення незалежності України батько Зоряни став головою селищної ради та розпочав українізацію свого селища. У той же період люди масово повернулися до храмів та взялися за створення парафіяльних спільнот. Так зробили і батьки Зоряни.

«Розпочалися перші прощі до Зарваниці і моя мама відбувала їх пішки. Вона часто переповідає мені історію, як вона йшла перший раз за вільної України у Зарваницю, побачила на цій прощі монахиню і так собі подумала: «Яка щаслива та мама, у якої дочка пішла у монастир!» Напевно, саме звідси моє покликання якимось чином бере свій початок».

Дитинство Зоряни було наповнене любов’ю батьків та дитячими пустощами. У школі вчилася добре, бо вчитися було легко, не докладаючи багатьох зусиль. Мабуть, Господь подбав і про це, наділивши багатьма здібностями і талантами. Після дев’ятого класу юна Зоряна направилася на навчання у коледж.

«Знайомі із сусіднього містечка їздили у різні прощі. Там була одна вчителька, яка збирала своїх дітей та знайомих, і возила їх у різні паломництва. Одного разу я мимоволі туди потрапила, бо тато захотів, щоб я поїхала із ними. Я вперше поїхала на прощу, де побачила монашество наживо. До того моменту, до п’ятнадцяти років я не знала, що таке монашество, як воно виглядає та для чого існує. Хоча й читала про них, адже моя мама виписувала газету «Нова зоря». І там було опубліковано «Історію однієї душі» святої Терези та ще інші історії. Проте, вони не накладалися на тодішнє моє сьогодення. На цій же прощі я потрапила на монаший постриг одного брата. У цей момент всередині мене прозвучало питання: «А ти не хочеш?» І я тоді відповіла: «Ні, не хочу!» І цей голос продовжувався, - не знаю, чи це совість була, чи щось інше, не бачу у цьому містичного досвіду, – але саме цей голос мене переконав, що я таки хочу у монастир. Мені тоді виповнилося 16 років».

Одним коротким покликом це не обмежилося. Надалі – довгі роздуми, спілкування з Богом, заглиблення у себе, списані сторінки щоденника… і довіра. В останній рік навчання у коледжі Зоряна вирішує довіритися Божому проводу у щирій молитві. Так і сказала: «Дай мені зрозуміти, що краще для мене: сім’я чи монаше життя»? Розваги, спілкування, веселе проведення часу – усе почало тьмяніти.

«Мені здалося, що у сім’ї буде тісно: я буду мати чоловіка, дітей, кожен день буде однаковим. Мені ж хотілося чогось більшого, чогось глобальнішого. Я взагалі тоді не знала, що роблять монахи, але розуміла, що я там маю бути. Якимось чином проживу це життя, і проживу його по максимуму».

Проте, перед цим бажанням постало ще одне випробування. Батьки переконали доньку здобути вищу економічну освіту. Для цього вона вступила заочно у Політехнічний університет на третій курс маркетингу. А вже у 18 – переступила поріг монастиря. Не знала, чим це все закінчиться, але знову довірилася Тому, хто супроводжував від початку.

Спершу це був єдиний відомий на той час юній Зоряні монастир. У нього вже вступила одна знайома із групи прочан. Саме вона стала провідницею у перші дні монастирського життя.

«У перший день монастиря я взагалі не знала, що робити і як робити. Мені все розпочали розповідати про години, коли їмо чи молимося, дали мені «Молитвослов». Я була в шоці, адже до того жодного разу не була на Вечірні чи Утрені. Треба було співати, але я не знала жодної мелодії. У цьому допомогла невелика музична освіта – 4 класи і я швидко вивчила».

Школа, у якій стають монахами

Перебування у монастирі подібне до школи. Ба більше, до приватного навчання. Адже упродовж тривалого часу людина, яка переступила поріг монастиря, здобуває формацію, нові знання, вчиться жити у спільноті, сповняти певні обов’язки, молитися та відкриватися на Бога. Насамперед вона кілька днів живе у монастирі, щоб приглянутися до нового способу життя.

«Це робиться для того, щоб сестри подивилися на людину, а людина – на нас. Тому що існують люди, які тікають від світу, бо їхнє життя не вдалося, їх ніхто не покликав заміж, і вони хочуть сховатися у монастирі. Однак, у нас вона не сховається точно, адже у нас активний місійний монастир, де ніхто не ховається, а навпаки усі йдуть до людей. Таким чином, перший період – це приглядання, і це ще навіть не вступ».

Після цього кандидатка до вступу у монастир має кілька розмов із сестрами, що відповідають за формацію. Серед них: сестра, відповідальна за кандидаток до монастиря, магістра новіціату та провінційна настоятелька, тобто головна в Україні сестра нашого згромадження. Ці розмови покликані відкрити для кандидатки та її співрозмовників справжню мотивацію приходу до монастиря. Адже вона повинна бути побудована на вірі, а не на якійсь особистій користі чи на безпорадності.

«Варто зазначити, що ми не беремо у монастир усіх. У нас існує офіційне прийняття на кандидатуру, коли дівчині дається сарафан чорного кольору і редемптористський хрестик. Відбувається невеликий Чин прийняття на кандидатуру. З цього моменту дівчина розпочинає жити із сестрами, брати участь у всіх молитвах, працювати. Кандидатура у нас знаходиться у Кам’янці-Подільському».

Період кандидатури у Згромадженні сестер редемптористок триває один рік. Це час особистої формації, початкового навчання богословських дисциплін та монашого життя, духовного проводу та розмов із сестрою, що відповідальна за її вишкіл, початку місійного служіння при різних парафіяльних спільнотах. Усе задля розпізнання справжнього покликання у цілковитій довірі до Бога. По завершенні кандидатури та подальшого «так» кандидатка пише прохання на прийняття у новіціат.

«У цей час відбувається монаший постриг, відбувається або не відбувається зміна імені, людина отримує монаший одяг – габіт і намітку, наші Конституції. Наш новіціат знаходиться у Львові. Це період доволі інтенсивного навчання, також сестра ходить у новіційну школу, що є спільною для усіх греко-католицьких згромаджень. Сестри її відвідують лише рік чи два, де знайомляться із іншими монахинями. Продовжується формація, духовний провід, розмови, молитва, лекції з духовності, пізнання себе, свого покликання. Метою є навчити людину молитися, щоб вона була здатна організувати своє молитовне життя, коли не буде відведеного на це часу, місця чи простору».

Також у цей час сестри редемптористки можуть вивчати німецьку мову. Саме ця мова є «другою офіційною» для їхнього Згромадження. Часто задля цього сестри їдуть у Німеччину чи Австрію. Відтак – перші тимчасові обіти.

«Ми складаємо обіти тричі кожних два роки. Щоразу кладемо руку на Євангеліє, промовляючи формулу обітів, яка є однаковою для нас усіх. Разом шість років тимчасових обітів убожества, чистоти і послуху. Ці перші обіти зазвичай доволі урочисті, адже сестра стає офіційною частинкою Згромадження: має право брати участь у голосування, отримує хрестик, який вирізняє нас від інших Згромаджень. Ці шість років тимчасових обітів сестра проводить працюючи, навчаючись та молячись. Коли приходить час до вічних обітів, вона має зголоситися, вказавши, чи готова бути сестрою на все життя».

Навіщо стільки різних монастирів?

Що ж це за таке Згромадження сестер редемптористок? Та й узагалі, навіщо аж стільки згромаджень, чинів та монастирів, якщо у всіх основним завданням є молитва?

«Кожне Згромадження було засноване у свій час як відповідь на певну потребу. Саме тому засновник мав певну візію щодо того, для чого засновує тих чи інших сестер. Щодо нас, то ми були засновані у Німеччині в 1957 році. Отці-редемптористи хотіли їхати у різні країни з місією у Японію чи Латинську Америку, до тих людей, де християнство певним чином було занедбане або мало знане. На той же час, усі Згромадження, які існували у Німеччині, не були готові на таку «аферу». Ніхто не зголосився, адже всі боялися, розуміли наскільки це далеко і самі володіли певною конкретною освітою, такою як шкільні сестри, виховували дівчат чи мали сиротинці. А тут раптом треба їхати в іншу країну. Отці-редемптористи зрозуміли, що при їхніх парафіях є молодь, яка має місійного духа. Адже вони самі перед тим проповідували у такому дусі, що треба нести Добру Новину. Тому молодь горіла тим самим вогнем, що й вони, і скоро стали сестрами-редемптористками».

Таким чином, у момент зародження сестер редемптористок у повоєнній Німеччині співпало усе: був попит на сестер і була пропозиція вести таке життя, їхати десь у світи і проповідувати. Так само сталося і в Україні, у Новояворівську, коли з’явилися перші українські сестри редемптористки.

«Наші перші сестри виросли у Новояворівську, на парафії отців-редемптористів. Вони собі придумали, що хочуть бути лише редемптористками, їм дуже сильно подобалася праця отців. Тому вони попросили протоігумена, щоб він зробив із них монашу спільноту. Отці розпочали шукати сестер, які мають таку ж харизму. Знайшли їх у Німеччині. Вони приїхали в Україні і здійснили формацію перших сестер. Це теж була відповідь на потребу їздити із отцями на місії та відкривати нові місця для служіння на Сході України».

Насправді, ж хіба можуть бути у Бога співпадіння? Мабуть, у цьому полягає певний божественний алгоритм: з одного боку, Господь промовляє, кличе і запрошує у глибині серця, а з іншого, людина відчуває, що саме така пропозиція дозволить їй себе реалізувати цілковито. Так про це роздумує сьогодні сестра Антонія, шукаючи відповіді на Божу ініціативу щодо неї.

«Я часто це порівнюю із подружжям. Ви вибрали собі дружину серед тисяч інших, хоч напевне знали, що десь може бути краща. І вам прийдеться з цим жити (ред. – сміється). У моєму житті було щось подібне: я розуміла, що існує тисячі варіантів того, як прожити своє життя, але я хотіла прожити його максимально ефективно, максимально глибоко. Тут вже не було якогось розрахунку, було просто усвідомлення, що саме монаше життя - це той спосіб життя, у якому що би я не робила, я точно використаю усе, що дав мені Бог по максимуму на добро і віддам Йому».

ІІ ЧАСТИНА

Монахи також люди

Монаший спосіб життя доволі часто залишається невідомим для більшості людей. Очевидно, що вони зустрічаються поглядом із богопосвяченими особами у громадських місцях, але часто страх чи упередженість не дозволяють їм наблизитися. Адже відмінності монахів та монахинь проявляються вже у їхньому вбранні. Водночас така інакшість викликає сильне почуття зацікавлення. От і стається, що страх пізнати ближче та зацікавлення поєднуються у багатьох стереотипах, які, на жаль, стають простою відповіддю на так і не задані питання. Що ж це за стереотипи?

«Топ усіх стереотипів – до монастиря ідуть ті, кого не покликали заміж, яким не вдалося особисте життя і вони не мали, де себе подіти. Ще один стереотип: у монастирі нічого не роблять, а лише моляться. Отже, там перебувають свого роду марнотратні люди. Окрім того, люди можуть вважати, що це дуже похмурий спосіб життя. Це лише піст, покута, а може й бичування. Тобто йдеться про життя, наповнене похмурими фарбами. Напевно, що ще один стереотип полягає у тому, що у монастирях живуть темні люди, які нічого не бачили, нічого не знають і ні в чому не орієнтуються. Також існують певні смішні стереотипи, як-от думка про те, що у монашому одязі ми навіть спимо, усюди ходимо і взагалі ніколи його не знімаємо. Можливо, інші ви знаєте?»

Як і в нашому повсякденному житті, стереотипи й упередження щодо богопосвячених осіб мають мало спільного із правдою. Насправді, у монастирях надовго не затримуються люди, які не мали, де себе подіти у житті, і тому сховалися тут. Це постійно підтверджують монахи і монахині своїм повсякденним життям і служінням. Адже, на великий подив багатьох людей, вони також вміють веселитися, слухають сучасну музику. Ба більше, у монастирському розкладі різних чинів і згромаджень завжди існує опція для розвитку власних хобі та уподобань. Однак, свої знання, навички та добрий настрій вони спрямовують на щоденне служіння Богові і ближнім.

«Насправді, ми маємо багато роботи: або ми працюємо із людьми, або ж ми готуємося чи вчимося праці із людьми. Окрім того, кожна сестра має своє хобі, і часто воно не одне. Можу тут сказати лише про себе. Я люблю музику, фотографію та книги. Я повинна виконати свої основні обов’язки, а поміж тим можу приділити час собі та своїм захопленням. Ми володіємо свободою у відповідальності. Тобто сестри мені довіряють у тому, що я вмію використати свій час і не викидаю його на смітник».

Хобі сестри Антонії водночас стало її місією. Адже вона полюбляє фотографувати. А це мистецтво покликане приносити задоволення та передавати красу не тільки тому, хто стоїть із камерою, але й тим, хто в кадрі.

«Я люблю фотографувати і для цього придбала камеру. Працюю онлайн із дівчатами та жінками. Моє хобі перетинається із їхньою потребою. Своїм хобі я їм служу, щоб вони змогли побачити себе по-іншому, свою красу і харизму. Я люблю відкривати людям самих себе. Або ж відкривати їм красу навколишнього життя. Я багато фотографую, виставляю це в Інстаграмі чи Фейсбуці, пишу свої думки і це, здебільшого, людям промовляє».

Сестра Антонія навіть проводить власні фотосесії. Люди, які бажають їх отримати, попередньо домовляються про час, місце і сюжет зйомки. Відтак сестра узгоджує це із своїм графіком та основними обов’язками.

Ще одним захопленням сестри Антонії є музика. Вона має безліч плейлистів і у своїх виборах залишається вільною: слухає те, що є відповідним до її настрою. Чільне місце займає музика worship, однак не проти й відпочити під популярні гурти, такі як Imagine Dragons.

Головне ж, за словами сестри Антонії, щоб ці захоплення були поєднані із основним покликанням та не перешкоджали його здійсненню.

«З мого досвіду, ми є нагадуванням людям про Бога. Очевидно, що комусь це заважає, комусь допомагає, а комусь взагалі байдуже. Завдяки тому, що ми не маємо своїх сімей, ми маємо спільноти та більше простору у серці для людей. Саме тому поміщаємо туди людей на молитву, молячись за них, вміємо слухати їх. Це своєрідний духовний супровід, ба навіть духовне «несення» на руках до Бога тих людей, які до нас звертаються. А також це нагадування про Царство Небесне».

ІІІ ЧАСТИНА

Інструкція із розпізнання власного покликання

1. Не думай забагато, задовго і зашироко

«Ми ніколи не знаємо усіх варіантів, якими ми можемо скористатися. Ми також не можемо, йдучи у монастир, вивчити усі тисячі згромаджень, які є у світі. І не треба. Тут насамперед варто, щоб розум і серце були у доброму балансі. Адже коли надається перевагу лише розуму, я це помічаю у багатьох дівчат, з якими спілкуюся і які виявляють бажання піти у монастир, відтак вони можуть цього хотіти десять-двадцять років. Це пов’язано із тим, що у їхній голові йде якась калькуляція: «Як я там буду жити? Чи я там себе реалізую? Чи я там матиму кар’єрний ріст? Які там фінанси? Чи зможу малювати нігті, бо вони ламаються?» Бувають дуже цікаві речі. І коли людина так багато думає чи аналізує, вона пропускає цей найкращий момент».

2. Не чекай ідеального часу

«Це момент, коли моє бажання та всі обставини, які Бог підлаштував, перетинаються і я це пропускаю, тому що це ще для мене не занадто добрий момент. Цей момент просто проскакує, і людина далі себе шукає і шукає. На жаль, немає ідеального варіанту, а вона його продовжує чекати».

3. Не май очікувань, щоби Бог міг тебе здивувати

«Якщо щось не так, якщо щось у серці каже не йти, бо це не твоє місце, коли й справді існує якась така тривога, то краще її послухатися, щоб потім із тією тривогою не жити усе життя».

4. Майте рішучість і відвагу спробувати

«У нас так є, що у монастир можна прийти і спробувати пожити, тиждень-два побути і зробити для себе висновок: моє чи не моє. Коли я прийшла у монастир, то відчула, що це моє. І після цього я спокійна. А є люди, які можуть думати-думати, моє-не моє, і потім усе життя мучаться, що не спробували. То ж краще спробувати, зрозуміти, дати собі відповідь і йти далі. Тому рішучість і відвага. Майте відвагу спробувати, тому що вам це нічого не коштує і ні до чого не зобов’язує. Але принаймні будете знати, що ви це спробували і у свої 80 років на смертному одрі не будете плакати: «А чого ж я не пішла у монастир?»

5. Бог дає покликання, але це також і мій вибір

«Якщо я роблю цей вибір, то я кожного дня вкладаю у свою силу і любов. Воно не йде просто: наче Бог мені дав і я вже на все життя маю тільки це покликання. Так само як у подружжі ми плекаємо це. І тому потрібно бути готовим до того, що кожного дня потрібно щось від себе у це покликання вкладати, у цей стосунок з Богом та спільнотою. Якщо ж не готова, якщо існує якесь таке уявлення, що це така річ, як одяг, що його вдягнув один раз і носиш усе подальше життя і він не зношується, то ні».

6. І найважливіше, це відкритість на світ, на відносини із ближніми і, головне, на Бога

«Богопосвячене життя для мене – це є постійне відкриття себе у Божих очах, відкриття Бога, своєрідна пригода із Ним, очікування нових ідей, які Він мені постійно вкладає у голову чи моєму Згромадженню, а чи сестрам, які за мене відповідають. Це багато цікавинок, які я навіть не можу передбачити. Отож, це Божа ідея, яку Він мав про мене. Я ж пробую її реалізувати разом із Ним».

Розмовляв: о. Іван Вихор
Департамент інформації УГКЦ