Блаженнійший Святослав: «Під час карантину в багатьох людей росте духовний голод»

«Сьогодні роль і місце Церкви – надати новий сенс людському життю. Бо, якщо наше людське життя – це життя, сповнене страху, сповнене дистанціювання один від одного, то який зміст такого життя?» – каже Блаженніший Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви.

І продовжує: «Важливо, щоб сьогодні люди зрозуміли, що Церква хоче їм служити – без якогось меркантильного інтересу. Коли хтось приходить, ми не питаємо, якої ти віри чи до якої Церкви ти ходив, чи ти взагалі віриш у Бога? Ми намагаємося справді щиро, від усього серця, з єдиної мотивації – любові до ближнього – послужити цій людині».

З Блаженнішим Святославом ми поговорили про те, наскільки складно було Церкві виконувати свої функції в час карантину, як змінилося спілкування з вірними за допомогою нових засобів комунікації, навіщо потрібні військові капелани і як людині долати страх в умовах глобальних змін.

Наша розмова відбулася в рамках проєкту «Відкрита Церква» каналу «Живе ТБ». LB.ua публікує текстовий виклад інтерв’ю.

Соня Кошкіна: Я би хотіла говорити про майбутнє Церкви після пандемії і майбутнє Церкви в нових умовах. Зараз пом’якшується карантин, Рада Церков вже просить світську владу дозволити служіння у храмах за участю парафіян. З чим УГКЦ виходить із карантину? Якою оновленою вона виходить?

Справді, Церква завжди намагалася бути зі своїм народом, як і у важких обставинах, так і в радісних хвилинах. І, очевидно, в часи карантину Церква так само була зі своїм народом. Хоча ми трішки змінили спосіб нашого буття, нашого спілкування. Під час карантину рівень та інтенсивність спілкування зросли буквально в десятки разів. Ми почали інтенсивніше спілкуватися зі своїми вірними за допомогою сучасних засобів комунікації, із нашими священниками в різних куточках світу, із нашими єпископами.

Світ вже більше не буде таким, яким він був до початку цієї пандемії коронавірусу. Зрозуміло, Церква теж намагається зрозуміти, в якому світі ми тепер живемо. Уже багато людей починають говорити про посткоронавірусний світ. Яким є цей світ? Якою є людина в цьому світі? Яким є суспільство? Яким є людство? Бо, очевидно, коли мова йде про вихід Церкви з карантину, то йдеться про входження Церкви в те суспільство. І тут я б хотів висловити кілька своїх спостережень.

Насамперед, ми ще не знаємо, який світ нас чекає. Бо, справді, сьогодні ми маємо унікальні обставини, коли все людство, весь світ фокусує свою увагу на одній і тій самій проблемі. Натомість раніше було таке відчуття: це твій бізнес, а це мій бізнес; це твоя справа, а це моя справа. Пандемія об’єднала всіх. Але з іншого боку, ми всі відчули, що ми однаково безсилі і однаково вразливі перед цією поки що такою досить складною недугою. Тому світ почав почуватися певною мірою солідарним.

Водночас ми бачимо, що той світ, в який ми повертаємося, наповнений страхом. Страх – це почуття, яке, на жаль, домінує сьогодні в цьому світі. Страх перед іншою людиною. Дуже часто підсвідомо ми нині починаємо сприймати іншу людину як небезпеку, як потенційного носія хвороби, а отже, від неї потрібно захищатися. Це один із своєрідних побічних ефектів цього карантину. У народі кажуть, що карантин – як сильнодіючі ліки, які одне лікують, а інше калічать. І я думаю, що ця перспектива страху, з якої людство починає дивитися на світ і на своє майбутнє, є деструктивною. Я б дуже хотів, щоби ми, як віруючі люди, допомогли сучасній людині подивитися на цей світ з іншої перспективи.

С.К.: Якої?

Перспективи солідарності, близькості до того, хто є найслабший і потребує найбільше допомоги. Бо коли людина вірить у Бога, вона відчуває, що саме від Нього походить позитивна перспектива. Якщо ми віримо в Бога, то маємо надію, що зможемо разом подолати, пережити навіть такі труднощі.

Така позитивна перспектива теж підсилюється іншими факторами. Очевидно, що сьогодні людство має перед собою складні виклики, але ми ніколи ще не були так добре підготовлені, щоб ці виклики подолати. Один лікар мені сказав: сучасний рівень розвитку медицини є безпрецедентним, у 18-19-х роках минулого століття, коли була епідемія «іспанки», людство навіть не могло бачити цього «невидимого ворога», який атакував людину. Ми сьогодні бачимо. І багато лікарів, епідеміологів шукають розв’язок проблеми. Це теж дарує надію.

Тому, я думаю, сьогодні роль і місце Церкви в нових обставинах, у тому посткоронавірусному світі – надати новий сенс людському життю. Бо, якщо наше людське життя – це життя, сповнене страху, сповнене дистанціювання одне від одного, то який зміст такого життя?

С.К.: Воно має бути в солідарності?

Якщо ми наповнимо наше життя змістом любові, поваги до іншої людини, підтримки до того, хто є в потребі, то наше життя набере якогось нового змісту. І, я думаю, що кожна криза – це добра нагода почати щось заново. Я от буквально вчора прочитав дуже цікаві слова святого Августина. Він говорить про нову заповідь. Очевидно, що в контексті Нового Заповіту ми говоримо, що нова заповідь, яку нам залишив Ісус Христос, це є заповідь любові. Але він каже: «Чому ця заповідь є новою? Не тому що вперше хтось про неї почав говорити, а тому що ця заповідь оновлює людину, яка живе нею».

І от коли ми хочемо стати новими, оновленими, нам потрібно практикувати нову заповідь. Щоб оновити суспільство, надати йому нового змісту, побороти ці виклики, нам потрібно навчитися любити Бога і ближнього, як самого себе. Тому я бачу, що сьогодні Церква виходить у це суспільство як осердя сопричастя, як джерело єднання, яке справді здатне вивести людину із самоізоляції. Наші громади можуть і повинні стати центрами волонтерського руху, центрами нових ініціатив. Бо Церква – це не тільки богослужіння, це не тільки звершення божественного культу. Церква – це осердя культури, будівнича культури. І нова культура в тому посткоронавірусному світі потребує ось такого осердя, такого центру побудови нових людських стосунків і відновлення спілкування між людьми.

С.К.: Хочу спитати про інституційні зміни в Церкві. Одним із викликів для Церкви стало те, що вірні втратили можливість дотримуватися звичних обрядів. Для багатьох це означає, фактично, втрату якоїсь опори. Як пояснити людям, що обряд – не головне?

Я хочу відповісти на запитання трошки з іншої точки зору. Церква – це не тільки якась інституція. Думаю, що всі інституції в посткоронавірусному світі будуть зазнавати певних криз, мусять пережити певну трансформацію. Те, що не здатне увійти в нову культуру, або загине, або докорінно зміниться. Але Церква – це передусім спільнота людей, які вірять у Бога, які поділяють ті самі життєві цінності. Це спільнота людей, які збираються в ім’я Боже.

Надзвичайні обставини, які ми якраз маємо, застали нас у час Великого посту і Пасхи, і змусили нас по-іншому святкувати. Ми пояснювали, що це тимчасово. Церковна спільнота потребує збиратися. Слово «церква – еклезія» якраз і походить від такого грецького кореня «скликання». Тобто ми можемо якийсь час бути такою віртуальною спільнотою, але це ніби харчуватися всухом’ятку.

С.К.: Це можна, але не довго.

Ми не можемо все церковне життя загнати онлайн. І, очевидно, що тут ідеться не лише про функціонування якоїсь інституції. Ідеться про те, як здійснювати своє духовне життя в тих нових обставинах. Ми щось забезпечили людям у віртуальний спосіб – наприклад, ми могли разом молитися, транслюючи наживо наші богослужіння, але фізично люди були роз’єднані. На перше місце ми поставили життя, здоров’я і безпеку наших людей, щоб кожен, хто чує слово «церква», асоціював його з безпекою.

Однак ми відчуваємо, що під час карантину в багатьох людей росте духовний голод – голод за причастям Святих Тайн, за Сповіддю та Пресвятою Євхаристією. Очевидно, що другий етап карантину теж передбачатиме, що ми не можемо чисельно збиратися. Ми сьогодні ведемо перемовини з українською владою, щоб стосовно церковних спільнот можна було переглянути певні норми. Наприклад, якщо є великий храм (зокрема, наш Патріарший собор), то правило десяти осіб не  відповідає здоровому глузду. Особливо, якщо згадати, що тепер люди їздять у маршрутках, які битком набиті. 

С.К.: Чи ходять до супермакетів, де немає обмежень щодо кількості. 

То чому б у такий самий нормальний спосіб не можна трактувати й церковний простір, звісно, за умови дотримання усіх правил особистої безпеки? Ми хочемо дати можливість людям жити повноцінним духовним життям. І це їхнє право. Бо, властиво, це право на релігійну свободу. Це не право інституції на функціонування, а право людини здійснити особисті права і свободи.

Ми, Богу дякувати, мали можливість не зачиняти наших храмів, а тільки обмежили присутність.

С.К.: На службах. А так храми були відчинені.

Так, люди мали можливість прийти до священника, поспілкуватися. Ми тепер зрозуміли цінність особистого душпастирства (не тільки, скажімо, проповідування, промовляння до великої кількості людей), – душпастирства як особистої зустрічі з конкретною особою, для того щоб її вислухати, зрозуміти її потреби, вийти назустріч її потребам. Це, можливо, якраз те, що виходить на перший план на другому етапі цього карантину.

Наші священники справді починають робити кроки для того, щоб наблизитися до людей, щоб люди перестали боятися одне одного, щоб священник справді був проповідником надії. Він перший має показати, що ми не боїмося людей і таким чином допомогти іншій людині вийти з того страху перед своїм ближнім.

Є ще інший вимір служіння і присутності Церкви в суспільстві – це соціальне служіння. Ми бачимо, що окрім страху перед іншою особою, коронавірус і карантинні обмеження спричиняють цілу низку складних соціальних проблем. Ми чуємо, що дуже зросло безробіття, терпить середній і малий бізнес. Багато заробітчан у Західній Європі втратили роботу, не мають де перебувати. Навіть більше, відбувається стигматизація осіб, які перехворіли коронавірусом. І тому соціальне служіння Церкви, яке відповідає на ці кризові потреби, є елементом діяльної любові.

Ми вивчаємо соціальні потреби наших людей в Україні і за кордоном. І вже сьогодні готуємо наші структури – «Карітас», парафіяльні соціальні служби – як відповісти на ті базові потреби людини, які виникатимуть найближчим часом.

С.К.: Часто люди приходять до Церкви, коли їм погано, коли починаються катаклізми, тощо. Як втримати у Церкві тих, хто зараз прийде, можливо, уперше?

Ми шукаємо відповіді на це питання. І, думаю, дуже важливо, щоб сьогодні оті потребуючі, які бачать у Церкві останню надію, зрозуміли, що Церква хоче їм служити – без якогось меркантильного інтересу. Коли хтось приходить, ми не питаємо, якої ти віри, чи до якої Церкви ти ходив, чи ти взагалі віриш у Бога? Ми намагаємося справді щиро, від усього серця, з єдиної мотивації – любові до ближнього – послужити цій людині. Я думаю, що це найважливіше свідчення нашої віри. Коли ми будемо так свідчити нашу віру в Бога, то думаю, допоможемо кожній людині знайти свій шлях до  Церкви.

Якщо ж говорити про інституції, сьогодні ми на рівні нашої Патріаршої курії, на рівні структур кожної нашої єпархії творимо антикризові центри, які будуть своєрідними центрами швидкого реагування. Наприклад, ми оголосили онлайн збірку на потреби подолання наслідків коронавірусу. І багато людей з усього світу підтримують це соціальне служіння Церкви. Тоді на різних рівнях, на рівні всієї нашої Церкви, на рівні кожної єпархії, кожної парафії ми намагаємося швидко реагувати на потреби, які там існують. Наприклад, коли почалася війна, на першу лінію вийшла потреба бути поруч із нашими військовими.

С.К.: Військові капелани

Військове капеланство було центральним елементом служіння суспільству нашої Церкви в тій кризі. Сьогодні ж на перше місце виходить медичне капеланство. Лише в Україні в нас є понад 150 медичних капеланів, які активно працюють і щодня стукають у двері різних лікарень, ідуть туди разом із нашими волонтерами, щоб принести засоби захисту для лікарів, санітайзери, інші елементи. Вони йдуть, щоб бути поруч.

Сьогодні не лише хворі потребують священника. (Багато думають, що медичний капелан – це тільки для хворих.) Ми розуміємо, наскільки важливим є сьогодні священник, його присутність для наших медиків, які опинилися на передовій. Ми бачимо, скільки з них захворіли на коронавірус в Україні. Перше, що я чую від наших лікарів, що ми не були готові до цієї ситуації. Тому хтось мусить допомогти їм духовно подолати цей перший шок, стати поруч і допомогти ефективно послужити хворим.

С.К.: У цьому сенсі капелани ризикують не менше, ніж лікарі, вони також перебувають на передовій.

Я щойно мав Зум-конференцію з нашими медичними капеланами і з відповідальними за медичне капеланство в наших єпархіях. І, справді, один священник мені каже: «Знаєте, я одружений, маю жінку, дітей,тому вожу в автомобілі змінний одяг. Намагаюся виконувати всі правила захисту, але водночас – бути свідком надії». Присутність священника – це справді стабілізаційний фактор, який впорядковує, заспокоює.

Що цікаво, як сказав один із медичних капеланів, сьогодні, коли приходить греко-католицький капелан, він приходить не з порожніми руками, його присутність не є тягарем для лікарні і лікарів. Навпаки, допомагає їм, знімає тягар з їхніх плечей і вивчає їхні потреби.

От, наприклад, за кошти, які зібрали через «online donation» ми закупили ліжечка для дитячої інфекційної лікарні в Чернівцях. Ми намагаємося допомогти безхатченкам, які не мають де бути. Або така проблема: багато лікарів працюють вахтовим методом і після лікарні повинні відбути кілька тижнів ізоляції. Багато з них не мають куди повернутися. І ми відчинили двері наших будинків, наших семінарій. Навіть мій Патріарший дім у Львові ми відкрили для тих медиків, які перебувають на самоізоляції.

С.К: Як бути з тим, що чимало людей переконані: тим, хто справді вірить, вірус не страшний?

Передусім треба пам'ятати слова Ісуса Христа: «Не будеш спокушати Господа Бога». Це сказав Христос дияволові в пустелі. Спокушати Господа Бога означає випробовувати, наскільки Він є дієвим. І тому, коли хтось каже: «Я вірю в Бога, тому можу нехтувати правилами карантину», – це спокушування Господа Бога. Потрібно вірити в Бога, але водночас жити реалістичною духовністю, не перебувати у світі релігійних ілюзій і фантазій.

Хочу навести для прикладу слова одного великого святого Католицької Церкви: «Вір і молися так, ніби все залежить тільки від Бога, але працюй так, наче все залежить тільки від тебе». Вважаю, в цих обставинах це добре правило. Ми повинні бути дуже відповідальними, прислухатися до порад лікарів, виконувати їхні рекомендації. Але, очевидно, маємо вірити в Господа Бога, тому що Він зробить плідними і ефективними наші зусилля у протистоянні цій хворобі.

С.К.: В Україні багатьох вразили окремі багатолюдні богослужіння на Великдень. Кілька монастирів вимушено закрилися на карантин, тому що там всі перехворіли – через ту саму упевненість, що хвороба їм не загрожує. Тобто, ми бачимо певний спалах фундаменталізму чи навіть шаманізму.

Треба усвідомити, що всі ми є вразливими до цієї хвороби. Жодна ряса, жодний патріархат тебе не захистить від небезпеки захворіти. І тут важливо не до якого храму ти ходиш, а те, як ти виконуєш правила, щоб уберегти себе і ближнього від цієї хвороби. Бо хворіють і православні, і греко-католики, і протестанти, і мусульмани, і юдеї. І вмирають.

Питання: чи відповідально ми ставимося до того, щоб захистити здоров’я тих, кого нам довірив Господь Бог? Фундаменталізм чим небезпечний? Це один із механізмів втечі від дійсності. І тому, коли дійсність стає жорстокою, стресовою, коли дійсність є незрозумілою, коли ти не можеш запанувати над нею, з’являється спокуса втекти від неї у якийсь вимріяний світ або обкласти себе певними уявними кордонами безпеки. Фундаменталізм дає ілюзію ексклюзивності. Усі вони будуть вмирати, хворіти, бо вони є неправильні, і тільки я захищений. Але це все ілюзії, ми це все бачимо і ми це розуміємо. Тому заохочую всіх плекати так звану реалістичну духовність. Бо християнство є богослов'ям втілення: Бог став людиною, узяв людське тіло, щоб страждати, терпіти, навіть померти. Папа Франциск наводив приклад такої притчі. Христос з учнями перепливає бурхливе море, учні перелякані, а Учитель спокійно спить. Вони Його будять і кажуть: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?» І тоді Христос наказує цьому морю заспокоїтись і вони причалюють до берега. Далі каже до них: «Чого ви боїтеся, маловіри?» Можливо, ми переживаємо сьогодні подібні обставини. Світ нагадує темне, розбурхане море, хвилі кидають наш човен, але з нами в човні є наш Бог, ми не самі, ми не покинуті. Це не означає, що нам потрібно перестати шукати можливості тим човном керувати, але нам не треба боятися, не потрібно впадати в паніку. Бо каже наша приповідка: страх – поганий порадник і має дуже великі очі.

С.К: Є гарна притча про смерть, яка планувала забрати десять тисяч, а забрала сто, бо інших здолав страх.

Коли ми не плекаємо апокаліптичних настроїв у своєму серці, коли ми справді через віру в Бога знаходимо внутрішню рівновагу, починаємо реалістично і правильно оцінювати дійсність, в якій живемо, виконуємо правила карантину не з примусу, а з внутрішнього переконання – це допомагає одужати.

С.К: В УГКЦ також були випадки захворювання на коронавірус серед священників. Мабуть, у такій ситуації їм важливо відчувати, що не лише парафія, а й колеги, Церква загалом, їх не покинуть, надаватимуть  посильну допомогу.

Безперечно. Я особисто телефонував кожному нашому священнику, який захворів. У них є не стільки страх за своє здоров’я, скільки за здоров’я тих, з ким вони були в контакті. Один із наших священників в Італії спонтанно розробив душпастирське гасло для священника. Дуже просто, але влучно: «Я не боюся захворіти і померти, але боюся наразити на небезпеку здоров’я інших». Думаю, краще не скажеш.

С.К: Багато людей зараз задають просте питання: чому? за що? У Філарета є проста відповідь – «за одностатеві шлюби». Це може сприйматися як жарт, проте саме запитання – за що людству таке випробовування – все одно постає.

Я не знаю. Проте спробуймо щодня разом запитувати про це Господа Бога. У книзі Одкровення є така фраза: «Хто має вухо слухати, нехай слухає те, що Дух говорить церквам». І разом слухаймо того голосу Божого і намагаймося зрозуміти, що Він хоче нам сказати.

Ми починаємо бачити, що живемо в період глобальних екологічних катаклізмів. Екологічна криза у світі певною мірою є таким, я б сказав, підґрунтям, підніжжям мутації цього вірусу. Ми не знаємо, скільки ще подібних епідемій може виникнути. Є таке відчуття, що природа наче починає боронитися перед людиною, яка становить для неї глобальну загрозу. Тому нам потрібно справді дуже серйозно переосмислити наше ставлення до довкілля. Ще одне. Я думаю, ця хвороба є, можливо, першою глибокою кризою глобального світу і глобальної культури.

С.К.: Більшою, аніж Друга світова війна.

Навіть більшою. Ми, можливо, вперше відчули, що справді живемо в одному глобальному селі. І коли якийсь вогонь загорівся в Китаї, буквально за лічені дні він поширився по всьому світі. І це, можливо, допоможе нам переосмислити глобальні стосунки між різними політичними центрами, можливо, це допоможе нам, врешті-решт, перестати воювати між собою, перестати вкладати гроші в озброєння. Може, Господь Бог нам хоче сказати: «Люди, перестаньте вбивати самих себе. Не інвестуйте в смерть, інвестуйте в життя». Можливо, це такий радикальний заклик до сучасного людства припинити війни?

Наступне питання – економіка. Ми бачимо, що епідемія потягла за собою глобальну економічну кризу. Багато хто говорить, що рецесія світової економіки може бути сильнішою, ніж в часи Великої депресії початку ХХ століття. Може, нам все ж таки варто будувати більш справедливу економічну систему у світі? Може подумати про те, яким чином по-справедливому розподіляти ресурси?

Бачите, як багато можна почути, коли дійсно слухати Господа Бога і намагатися зрозуміти, як людині будувати нову культуру, як по-новому будувати цивілізацію. І тут я вернуся, знову ж таки, до цього поняття «по-новому». Ми хочемо оновленого світу? Візьмімо як ключ для будівництва цього нового світу заповідь любові, яка оновлює того, хто її практикує і хто нею живе.

С.К.: Чи може Церква стати певним острівком стабільності у розбурханому світі?

Образ Церкви в книгах Нового Заповіту – це образ корабля. Ми сподіваємося, що цей корабель, якого сьогодні хвилі кидають дуже потужно, все ж таки стане новозавітним ковчегом Ноя, що може врятувати людство, врятувати життя.

С.К: Зараз звучить багато закликів закриватися, капсулюватися в межах своєї країни, свого міста. Можливо, це альтернативний сценарій і він багатьом сьогодні видається надто радикальним? Чи, можливо, у ньому є сенс?

Період закриття кордонів – це нагода оцінити і наново відкрити власну країну, власну землю. Я переконаний, що людна не може говорити про якусь глобальну культуру чи глобальний світ, якщо вона не має міцного коріння. Бо інакше ми будемо подібні до перекотиполя, рослини, яку вітер носить по степу, але вона не закорінена в жодному конкретному куточку цієї землі.

Очевидно, що глобалізація має різні сторони, як позитивні, так і негативні. Якщо під глобалізацією ми розуміємо масифікацію, зведення людей до статистичної цифри, яка втрачає своє характерне обличчя, тоді це негативне явище. А якщо глобалізація дає мені можливості, відкриває нові горизонти, нову можливість збагачувати себе, діяти, спілкуватися – це позитив. Той, хто любить свою землю, Батьківщину, любить ближнього, усвідомлює своє коріння, свою культуру, той має скарб, яким може поділитися з іншими. І це, по суті, є гаслом присутності нашої Церкви в різних країнах світу: «Інтеграція – так. Асиміляція – ні!». Таким чином ми робимо цікавими нашу київську церковну традицію, нашу літургійну духовну традицію для інших народів світу. І таким чином наша Церква, яка твердо живе корінням київського християнства, починає його відкривати, інтерпретувати різними мовами для різних народів. Ми бачимо, що це шанс, нагода промовити нашим скарбом до світу.

С.К.: Як ви оцінюєте ефективність дій влади у контексті карантину? Як ви думаєте, чи були виправданими суворі кроки?

Я тут промовлю як колишній медик. Якщо йдеться про карантин, то, думаю, він був вчасний і виправданий. Але це не винахід нашої влади. Певною мірою наша влада лише виконувала рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Проте водночас ми відчували, що сама система, інфраструктура нашої держави до цього була абсолютно не готова. Ми вже говорили, що лікарі почуваються повністю забутими і покинутими, не підтриманими і не пошанованими. Як діяли ті чи ті виконавчі структури? Часом я бачив те, що колись у радянській армії називали «єфрейторський задор» – тобі сказали зробити на «5», а ти зробив на «10». У певних обставинах дехто, м’яко кажучи, переборщив. Але що мені було важливо? Зокрема у стосунках з релігійним середовищем, влада шукала партнерства. Нам дали можливість висловитися, нас послухали. Наприклад, не було радикального закриття храмів, як у Західній Європі. І ми, як церковні спільноти, могли здійснити багато цікавих і позитивних кроків, як-от виконувати просвітницьку роль, пояснювати людям, чому потрібно дотримуватися правил карантину. Хочу подякувати нашим людям, які справді послухалися своєї Церкви. Коли ми пояснили, чому потрібно дотримуватися карантину, що ми, християни, дотримуємося його не з примусу, а з переконання, то відчули, що наш народ дуже відповідально це сприйняв. Тепер ми починаємо кликати людей до храмів назад: «Не бійтеся своєї Церкви!»

Розмовляла Соня Кошкіна
lb.ua