Блаженніший Святослав: «Як віднайти себе»

- Софійність українського християнства княжої доби XI - XIII століть як духовний, релігійно-філософський та етнонаціональний феномен наших предків не може не викликати захоплення. Хотілося б почути від Його Блаженства думки з цього приводу, особливо коли поглянемо на стародавню Україну в світоглядному й геополітичному контекстах, враховуючи її положення між Сходом і Заходом.

— Нам потрібно пояснити, в чому полягає софійність київського християнства як розуміння і всесвіту, і суспільства, і людини в ньому. Знаємо: все те, що Господь Бог сотворив, він сотворив Премудрістю Своєю і за незбагненним Своїм Промислом, надає кожному народові особливі дари, покликання, місію і завдання. Отож коли говорити про софійність українського християнства княжої доби, то тут мова йде про особливе завдання, яке Господь Бог покладає на цей християнський центр — Київ, який зродився внаслідок хрещення рівноапостольного святого князя Володимира. Завдання, в якому закладено потенцію надціннісного щодо людства загалом, коли ми розглядаємо київське християнство у порівнянні до Єрусалима, Риму, Константинополя. На мою думку, софійність київської доби християнства княжих часів полягала саме в тому, що поклала нові цивілізаційні основи як для однієї з наймогутніших держав —  Київської Русі, так і для території всієї Східної Європи тих часів і вказала правильні орієнтири розвитку українському народові на майбутнє. Ми бачимо, що собор Софії Київської став центром, де наші князі та єпископи намагалися виконати окремі завдання й сповнити власні покликання, які вони отримали у Хрещенні Володимировому, коли  розпочалася загальна християнізація на державному рівні. Безперечно, що ця мудрість лежала на векторі європейських спільнот, залишаючись своєрідним мостом між Сходом і Заходом. Наведу лишень один промовистий факт: не випадково християнський Захід вважав Володимирове Хрещення рівновартісним, а королівські доми католицьких Європи й Скандинавії прийняли 25 принцес із Київської Русі лишень у домонгольський період, і навіть на думку нікому з них не спадало їх перехрещувати. Під час нашої зустрічі в Галичі я звернув увагу на те, що Європа будувалася навколо своїх катедральних соборів, котрі були богословськими, науковими, культурними центрами, які заклали фундамент європейської цивілізації. Тим шляхом ішла й Україна. Під цим оглядом собор Софії в Києві та Успенський собор у Галичі і є тими знаковими оазами софійності, навколо яких сформувалася ідентичність українського народу.

- Розкажіть про світоглядний вимір київського християнства. Зокрема про праці й чин перших українських митрополитів як продовжувачів кирило-методіївської традиції на вітчизняному ррунті, де софійний аспект має характер довірливого діалогу-взаємин людини з Богом.

— Це не є питання, щоби вичерпно відповісти у межах газетної шпальти. Але коли мова йде про особливі шляхи чи обличчя київського християнства, то перед нами виринають постаті святих просвітителів Кирила й Методія. Бо вони слугують напрямними від візантійського до слов’янського християнства, а відтак і до київського. Шлях інкультурації, вживлення Христової мудрості й Слова Його Євангелії в культуру слов’ян, спричинив великий цивілізаційний прорив наших предків. Під цим оглядом «Руська правда», тобто закони старої Української держави часів Ярослава Мудрого, — чи не найяскравіший приклад у цьому плані, коли сам звід законів фактично виступає як правдиве визнання християнської віри. Як відомо, в «Руській правді» немає смертної кари й членопошкодження. Очевидно, що саме в цьому ключі й слід шукати контексти довірливого діалогу чи радше взаємин між Богом і людиноюѕ Коли ж згадаємо про першого русича митрополита іларіона на митрополичому престолі та князя Ярослава Мудрого, то бачимо, як від самих початків староукраїнської держави йшлося про власний особливий шлях київського християнства, завдяки якому розквітала слов’янська душа та первісне розуміння Христа у світлі Божественної благодаті. Це спричинило колосальний цивілізаційний прорив у світоглядних засадах українського народу та уклало початок новій культурі. Але тут ще є одна важлива річ, про яку я хотів згадати. Ми знаємо, що Господь Бог є Творцем історії, софійна хода якої виступає не хаотичним процесом, а виявом Божественної Премудрості Його Провидіння щодо долі й місії кожного народу і тої чи іншої Церкви. і на цьому історичному шляхові вісь Київ—Галич сьогодні бачиться нам як вісь розбудови Європи. А наша Церква сьогодні особливо стає виразним виявом поєднання західної і східної традицій християнства й показує нам власну місію як продовжувачів київського християнства, а з другого боку відкриває нам шлях нашого покликання й розвитку в майбутньому.

- «Нам потрібна духовна трансформація суспільства», — так Ви означуєте необхідність і потребу змін та нових підходів у своєму житті для сучасної людини.

— Хрещення України означає для кожного передусім долучитися до певної внутрішньої духовної традиції, до її перейняття на особистісному рівні. Знаємо, що наслідком Хрещення стала потужна переміна тогочасного суспільства, яке стало жити за духовними законами. Сьогодні ж, якщо ми будемо підходити до святкування Хрещення тільки як до зовнішньої події, котра лишень пригадує нам певну історичну дату, а не має стосунку до нашого особистого життя, то таке святкування нічого корисного душі не принесе. А тому ми як ніколи насправді потребуємо глибокої духовної трансформації нашого суспільства. Як у часах рівноапостольного Володимира Великого, ми потребуємо могутнього єднального чинника, який би надав нового імпульсу для будівництва єдності нашого народу в сучасних цивілізаційних пластах і культурних обставинах. Особливо коли побачимо ту велику кількість негативних тенденцій, що працюють на роз’єднання нашого народу й на роздвоєння свідомості сучасної людини. Але сама людина не зможе цього стану змінити, лишень за дією Божественної благодаті, яка приходить згори від Подателя кожного життя й усіх небесних ласк.

- Недавно Папа Франциск зауважив: «Дорогі друзі, очевидно необхідно дати хліба тому, хто голодний, це є актом справедливості. Але існує також ще глибший голод — голод щастя, який може заспокоїти лише Бог», - і додав, що ігноруючи фундаментальні основи, на яких тримається уся країна, тобто духовні засади, жодне суспільство не буде здатним дійти до справжнього розвитку людини та спільного добра. А далі Папа перечислив основні складові нематеріального добра людини: життя, яке нам дарував Господь; сім’я, що є основою співжиття і ліком проти суспільного розкладу; освіта, яка не обмежується лише переданням інформації; здоров’я, що повинно прагнути добробуту цілої особи включно з її духовним виміром; безпека, яку можна досягти лише перемінюючи серце людини. Отож про серце людини і про її щастя...

— У своєму слові Святіший Отець робить ретельний аналіз сучасної глобалізованої культури, яка тепер заливає різні континенти і всі країни й, з одного боку, нівелює старі культури, а з другого — глибоко впливає на людину, на її стосунки з Богом і з ближнім. Тепер сучасна людина почувається дуже одинокою, я би сказав, круглою сиротою. Коли наприкінці ХIХ століття Ніцше говорив про «смерть Бога», то сьогодні за підсумком ХХ століття можемо говорити про «смерть ближнього». Тобто людина залишається сама в своїй самотності, з якої душа її постійно волає про допомогу. Очевидно тому Папа говорить про серце людини, осердя людської особи, яка щоденно потребує Бога і так само потребує ближнього. На жаль, у культурі сьогодення, яка несе на собі печать зречення Бога і печать смерті ближнього, спостерігаємо поламання звичайних міжособистісних стосунків. За її агресивного розвитку сучасна людина не вміє спілкуватися зі своїм ближнім, а той ближній щораз більше стає далеким. Отож, говорячи про вартісні орієнтири, Папа знову пригадує нам, як не бути безбатченком, а віднайти Бога Отця, як людині навчитися любити ближнього, без чого немає ні суспільства, ні цивілізації. Врешті, як віднайти себе.

- Сьогодні в нашому суспільстві спостерігаємо два діаметрально протилежні погляди як на християнство стародавньої України, так і на його подальший розвиток. Один — «собіратєльний» від «русскаро міра», за плечима якого майорять прапори візантійського цезаропапізму «Москви—третього Риму» та монгольських традицій у сфері відносин між державою і Церквою. Другий — на засадах християнського демократизму та науки Євангелії «Богові Боже, кесарю — кесареве», за яких внутрішньоцерковне життя відділено від держави. Це протистояння мало б виключно богословсько-теоретичний характер і не було би тривожним, якби новітня «братня» імперія сусідів не намагалася політичного й релігійного домінування в сучасній Українській державі, де відсутня чітка й зрозуміла всім громадянам державна національна ідеологія, а громадянське суспільство лишень «спирається на ніжки»...

— Іншими словами, маємо два розуміння стосунків між Церквою і державою. Одне з них сьогодні проектується з боку Росії — це так звана ідея державної Церкви. Тобто коли Церква обслуговує інтереси держави, а держава відповідає на потреби Церкви. З другого боку, маємо європейський католицький погляд на це питання, коли між державою і Церквою немає підпорядкування. Церква на Заході ніколи не хотіла бути інструментом тої чи іншої державної структури, але, навпаки, намагалася бути джерелом внутрішньої свободи в умовах тої чи іншої культури або держави. Коли ж мова заходить про нашу УГКЦ, то ми ніколи у своїй історії не були державною Церквою. і тепер наша Церква цього не прагне. Чому? Бо, на моє переконання, сьогодні Україна не потребує державної Церкви, але потребує християнської спільноти, яка би могла євангелізувати, тобто переродити, трансформувати наше суспільство на християнських засадах. Спільноти, яка могла би насправді привнести християнські вартості в сучасну культуру. і від того, наскільки вільною буде Церква в сучасному українському суспільстві, залежатиме майбутнє українського християнства як такого і самого суспільства. Ми добре знаємо, що на пострадянському просторі державні структури завжди сприймають вороже, така ж доля чекає й на державну Церкву — як на щось чуже, накинуте зовні. А християнство — внутрішня релігія серця, як навчає апостол Павло, «у християн Закон Божий написаний на їхніх серцях», а не в зовнішніх правилах, які хтось нас примушує чи силує виконувати.

- Якими Ви бачите напрямки майбутнього розвитку УГКЦ у плані єднання українського християнства? До речі, одного разу для себе звернув увагу на те, що літургійний текст «Отче наш» у всіх православних номінаціях, з греко-католицькою включно, звучить по-різному. То чи не пора звести принаймні текст Літургії до одних слів, яка устами ієрея у соборній молитві вірних просить Господа Вседержителя кожного дня: «і дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречисте і величне ім’я Твоє — Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і навіки вічні».

— Я би тут розмежував поняття єдності на декілька рівнів. Якщо мова заходить про майбутню єдність християнських Церков в Україні, то це питання значно глибше, ніж питання певного духовного тексту чи навіть Господньої молитви «Отче наш». Сьогодні перед християнами України виникає велика низка спільних викликів, але всі вони зводяться до одного знаменника — як нам залишитися живими й правдивими християнами, які живуть у єдності з Богом, а відтак відкриті й мають здатність і бажання будувати єдність зі своїм ближнім. Від цього залежить наше майбутнє християн як таких. Це ми бачили раніше: чим більше Церква переслідувана, тим більше вона здатна будувати єдність, як тільки вона починає виконувати не властиву їй роль у державних чи геополітичних інтересах, то тоді виникають серйозні перепони, що можуть бути навіть усередині тої самої Церкви. В контексті роботи Всеукраїнської ради Церков маємо на сьогодні унікальний досвід духовного екуменізму як спільної відповіді на суспільні виклики. Особливо коли мова заходить про спільне свідчення моральних цінностей у нашому соціумі. Бо, насправді, чим ми у цій сфері ближче будемо до Господа Бога, тим ближче будемо один до одного. Це є один рівень.

Другий рівень: намагання творити єдність там, де ми сьогодні можемо бути єдиними. Я думаю, що думка про витворення спільних єдиних духовних текстів — це є щось дуже цікаве, що можемо робити разом. На жаль, ми поки що не маємо таких спільних груп науковців, які б могли такі переклади робити. Бо, як відомо, справа перекладів літургійних текстів на сучасну українську мову порівняно молода. Хоч цей шлях абсолютно відповідає традиції кирило-методієвського християнства. Маю надію, що в недалекому майбутньому матимемо і спільний текст Божественної Літургії. Певні кроки у цьому напрямі вже є, наприклад, новий переклад Святого Письма на основі праці Українського біблійного товариства, яке б могли вживати і католики, і православні, і протестанти.

- 18 серпня цього року відбулося освячення Патріаршого собору в Києві. Під цим оглядом згадуються слова заповіту патріарха Йосифа Сліпого: «Здвигну світильник твій...» Що думає з цього приводу майбутній патріарх Святослав?

— Я би хотів сказати, що освячення Патріаршого собору — справді безпрецедентна історична подія для УГКЦ, як символ її відродження на українських землях, адже наступного року будемо згадувати 25-ту річницю виходу УГКЦ з підпілля. Освячення собору показує наше коріння як Церкви київського християнства, яка повертається до свого осідку. Наступний вимір цього собору — храм, який не лишень збирає греко-католиків в Україні та поза її межами, а й кличе до єдності усіх спадкоємців київського християнства. Тобто патріарший собор пригадуватиме нам софійність київського християнства та відкриватиме дорогу у майбутнє, яке ми бачимо в єдності усіх Церков київської традиції.

- Які плануються заходи з нагоди 25-ї річниці виходу УГКЦ з підпілля?

— Хочемо, щоби пам’ять підпільної Церкви в Україні як особливу духовну спадщину було донесено не лишень до широкого загалу нашого суспільства, а й за кордоном. З одного боку, ми бажаємо, щоби кожна наша архієпархія створила свій комітет з відзначення цієї дати, а відтак і наш Постуляційний центр також збирає необхідні матеріали для того, щоби цю світлу пам’ять про героїв, мучеників та осіб підпільної УГКЦ було збережено для майбутніх поколінь і щоби вона знайшла продовження в сучасному житті Церкви.

- В Галичі я спостерігав, як Ваше Блаженство розмовляв з молоддю її мовою. Отож декілька слів про мету й засоби УГКЦ у щоденній праці з молоддю.

— Сьогодні ми бачимо, як стрімко міняється культура спілкування, за якої різні суспільні групи й середовища утворюють свій формат, свою мову і категорії мислення, особливо в молодіжному середовищі. Тому Церкві сьогодні дуже важливо вміти правильно спілкуватися з молоддю, тобто передавати слова Христового Євангелія її словами. Бо молодь потребує знайти для себе відповіді на життєво важливі питання, особливо тоді, коли закладаються основи цілого життя особи. Мені дуже приємно, що, за вашим спостереженням, молодь розуміє той спосіб, у який я до неї звертаюся, але я також розумію, що усім нам, душпастирям, потрібно постійно шукати ключа до серця молоді. А це можливо лишень за умови відвертого спілкування й щирого зацікавлення її проблемами та конкретної праці над їх розв’язанням. Молодь – майбутнє нашої Церкви, яка має перейняти традицію віри своїх попередників. і лишень тоді, коли ця молодь у Христі ісусі отримає відповіді на свої питання сьогодні, вона стане потужною християнською опорою і Церкві, і суспільству завтра.

- Як проводите відпочинок: духовний аспект – література – скрипка – спорт – походи в гори? Словом, яке маєте уподобання в розривках?

— Відпочивати в сучасному світі ми, на жаль, не вміємо, але я вчуся. Намагаюся тримати досить чіткий розпорядок дня. Правило віри: молитва — це фундамент, який мене тримає і надає необхідну духовну поживу. Й інтелектуальна пожива мусить бути в щоденному раціоні християнина. Тому щодня роблю розважання над Святим Письмом, а твори святих отців є певним інструментом правильного розуміння Божого Слова. Окрім цього, я також намагаюся бути в курсі сучасної публіцистики і художньої літератури, щоб мати відчуття, розуміння й сприйняття сучасних інтелектуальних напрямних і пошуків та щоб могти відповідно з тим середовищем вести бесіду. Наскільки це є можливо, особливо коли перебуваю у своїй резиденції в Києві, намагаюся кожного дня годину часу займатися спортом і побігати зранку. Коли мова йде про скрипку, то за теперішніх обставин нечасто беру її в руки, тому що можу заважати іншим людям, які мешкають у нашому домі. А граю на скрипці лишень тоді, коли я абсолютно сам. Намагаюся не поривати зв’язку з природою, люблю походити в лісі з друзями і поспілкуватися з ними поза тими формальностями, які оточують главу Церкви. Десь, як і всі, мушу шукати виходу зі своєрідної ізоляції, в яку штовхає сьогодні людину сучасна культура. А розпорядок дня і самодисципліна допомагають гармонійно поєднувати ці різні сторони нашого буття.

Роман ІВАСІВ
www.galychyna.if.ua