З когорти лицарів «Листопадового чину»

…Відомості про священика Винницького мені довелося буквально по крупинках винишпорювати в старих галицьких часописах і документах. Про нього мало що могли повісти навіть всезнаючі ходорівські старожили. І тим не менше копітка пошукова праця дала свої плоди. Саме завдяки цьому вдалося відтворити деякі моменти життя духовного наставника та патріота.

Отець Іван Винницький народився 1 вересня 1865 року в селі Піддністряни поблизу Ходорова. Здобув теологічну освіту й 1895 року прийшов на парафію до сусідніх Залісок (тоді село було знане як Залесці). У цей час ходорівська округа була заполонена москвофільськими поглядами. Отець Іван же належав до нової генерації української інтелігенції, яка прагнула бачити батьківщину незалежною від будь-якого чужоземного гніту та ідеології. Тому молодий душпастир відразу ж з головою занурився в українське національне життя. У 1907 році він радо вітав створення в Ходорові товариства «Сокіл», яке стало першою серйозною перепоною для роботи москвофільського товариства імені Качковського.

Саме у «Соколі» зародилася ідея побудови своєї власної домівки – Народного дому. До першого комітету, якому безпосередньо доручили займатися будівництвом, увійшов і отець Іван. Він допомагав збирати пожертви на будову, контролював усі фінансові питання. Крім того, що чимало грошових пожертв зробив сам, то закликав до цього й усіх інших священиків.

Наступний цікавий факт, пов’язаний з ним, знайшов відгомін на сторінках часопису «Діло» від 6 лютого 1911 року. Саме тоді відбувався перепис населення. Так ось: комісари-поляки були зацікавлені українських римо-католиків записати поляками. У селі Жирова під час перепису був присутнім о.Винницький, що прихопив зі собою всі метрики, аби допомогти комісарові. Але останньому така допомога прийшлася явно не по нутру. Тому він домовився з війтом про продовження перепису на самий Новий рік, щоб відволікти увагу широкого загалу. В тому числі й від настирливого отця. Однак інформація про ці підступні плани все ж просочилася до священика, і він відразу ж знайшов спосіб протидіяти каверзам поліційного урядника. Що зробив? Заповів у Жирові Службу Божу. Всі люди пішли до церкви, а комісар, спіймавши облизня, ні з чим повернувся до Ходорова.

Ця ж газета «Діло» від 10 січня 1912 року повідомляла своїх читачів про низку важливих подій в Ходорівщині наприкінці 1911 року. Зокрема ішлося про те, що 3 вересня о.Іван радо привітав відкриття Народного дому в Ходорові, взявши участь у його освяченні. А 29 грудня вся округа складала поклін незабутньому Маркіянові Шашкевичу. В Народному домі з цієї нагоди відкрито пам’ятну таблицю, після чого о.Винницький виголосив промову.

23 червня 1912 року в ходорівському Народному домі відбувалося віче в справі українського шкільництва. Його доручили провадити залісківському парохові. А 23 січня 1913 року священик головував на зібранні, під час якого звітував посол Євген Олесницький. Після цього заходу відбулися установчі збори філії товариства «Просвіта», в яку влилися численні читальні Ходорівщини та Стрілищанщини. Варто зазначити, що першим головою було обрано не кого іншого, як отця Івана Винницького. («Діло», 24 січня 1913 року).

6 лютого 1914 року греко-католицька митрополича консисторія у Львові призначила декана Ходорівського о.Винницького відповідальним за конкурс проектів нового храму в Ходорові замість попереднього деканального керівника - отця Кмицикевича. До того ж наголосила, щоб він «…якнайревнійше занявся скорим побудованєм нової церкви».

Розпорядження консисторії підписав особисто митрополит Андрей Шептицький. Однак виконання рішення найвищої церковної інстанції довелося відкласти, оскільки всі плани перервала Перша світова війна. Цей документ авторові допису вдалося розшукати на горищі храму святих безсрібників Косми та Дам’яна в Ходорові на початку 1990-х років, куди його разом з іншими документами та богослужбовою літературою, за словами покійного дяка Івана Басараба, сховали напередодні Другої світової війни. Нині ж він є одним з найбільш пам’ятних експонатів  історико-краєзнавчого музею Ходорівської загальноосвітньої школи №1.

Коли воєнні дії наблизилися до теренів Ходорівщини, отець Іван, з огляду на небезпеку, вирішив заховати усю найважливішу деканальну документацію. Але як тільки війна покотилася далі, то повернув її до ходорівської церкви. Деякі з цих документів зберігаються у вже згаданому музеї школи №1. Серед них – справжні реліквії. На звороті титульної сторінки «Протоколу дій деканального уряду в Ходорові» можна прочитати такий напис, зроблений рукою о.Винницького:

«На вічну пам’ять. В серпню 1914 року під час лютої світової війни видав комендант військової сторожі на мості через ріку Стрий приказ до всіх мешканців Залесець, щоби втікали перед неприятелем за ріку. Перед виїздом я сховав всі акти деканальні в безпечнім місці в пивниці. Та непрошені гості зграбували всяке одінє (одяг, – примітка Л.Калинця) і білє (білизну, - примітка Л.Калинця), а папери і книжки тільки порозкидали. Перед поворотною хвилею в 1915 році я заховав всі акти і вартніші речі в стодолі під землею, а сам з ріднею схоронився в Руді в домі чесного господаря Гриня Пашка.

Коли пам’ятного дня 23 червня ми повернули в освободжене село, в ямі не було вже нічого, крім подертих і понищених книг і актів деканальних, парафіяльних, шкільних і приватних. «Чесні освободителі» не забули на декотрих книжках поставити свої підписи.

Залесці, 1 серпня 1915 р.».

У першій декаді листопада 1918 року, після збройного повстання у Львові й проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, вся Східна Галичина перейшла під керівництво української влади. У всіх повітах закипіла організаційна робота: творилися військові та цивільні структури. Повітовим комісаром у Ходорові призначено отця-декана Івана Винницького. Можна уявити, наскільки значною була повага до цієї особистості, коли йому довірили таку, на перший погляд, незвичну для священика посаду.

У цей час з території Галичини почали перебазовуватися до Польщі війська, що раніше просунулися вглиб наших земель. У Підволочиську назбиралося три батальйони 90-го піхотного полку, який складався на три чверті з поляків. Рухалися трьома ешелонами в напрямку Тернополя і Ходорова у повному озброєнні, з усіляким добром та спорядженням, награбованим у магазинах Підволочиська.

Українська військова влада в Тернополі, яка складалася з кількох старшин і невишколених рекрутів, пропустила цей полк 9 листопада без перешкоди, хоч існувала небезпека, що поляки повернуть з Ходорова на Львів. Про це заздалегідь було повідомлено українське керівництво в Ходорові, яке, зв’язавшись з Рогатином і впевнившись, що «дев’ядисятка» (так охрестили жовнірський полк) іде на допомогу «своїм», вирішило її роззброїти. У містечку чудово розуміли, що малочисельному гарнізонові буде складно протистояти озброєному до зубів ворогу, тому зробили відповідні запити з проханням у підмозі до сусідів. Старе Село і Стрий відмовили. Одну сотню надіслали зі Станіславова (тепер - Івано-Франківська) увечері 10 листопада.

Отож наш загін розташувався перед залізничною станцією в полі (тепер – район вулиці Тернопільської) і став чекати ворога. В ніч з 10 на 11 листопада, приблизно о третій годині, ходорівський гарнізон перепинив польський ешелон. Спочатку українці вислали парламентарів, які, одначе, не повернулися у свої бойові порядки. Що з ними сталося – не відомо. Визначити обставини їхнього зникнення перешкодив бій, що розгорівся відразу після цього. Ця битва вже зі самого початку була нерівною. Наші мали лише три кулемети і по сорок набоїв до них. Натомість поляки – кільканадцять кулеметів і багато патронів, а також два міномети. Ще й велику кількість ручних гранат. До того ж польських жовнірів нараховувалося чотири сотні. Власне, за їхньої чисельної переваги після двогодинного бою наші відступили в напрямку Новосільців, залишивши понад два десятки осіб убитими і чимало пораненими.

У місті тим часом було спокійно. Близько дев’ятої години ранку над’їхав другий потяг з чужинцями. Вони розпочали стрілянину, хоча ніхто й не чинив опору. Невдовзі Ходорів було зайнято. Увірвавшись в міські квартали, вороги розтрощили магазини, роззброїли місцеву поліцію, багатьох українців заарештували. Зокрема отця Івана Винницького, його сина Тараса - студента теології, котрий провадив юридичну консультацію при «Сільському господарі», а також коменданта української поліції Прудиуса. Надумали спалити ще й містечко, але вчасно схаменулися. Старожили розказували, що в цьому заслуга римо-католицького священика Владислава Клєцана, який вмовив жовнірів не пускати «червоного півня». Після цього близько полудня польські вояки виїхали до Стрия.

Відомо достеменно, що значно пізніше, коли отець Іван парохуватиме у Стрию, в листопаді 1936 року він змалює історію Ходорівсько-Бібрецької республіки 1918 року на папері. Однак натрапити на сліди цих нотаток поки що не вдалося.

Звичайно, поляки не могли заплющити очі на комісарювання о.Винницького. Ясно, як божий день, що його дії добряче в’їлися їм у печінки. Тому й вирішили інтернувати священнослужителя. Покарання відбував у таборі для українців у Перемишлі. Далі – більше: 1 вересня 1919 року над ним організовано додатковий суд і переведено до тюрми.

Усе ж він повернувся до парохії в Залісцях. Згодом знову завідував Ходорівським деканатом. У той післявоєнний час душпастиря обирали головою філії «Просвіти», головою надзірної (наглядової) ради кооперативи «Руський Народний дім у Ходорові».

1932 року залісківський парох став дійсним радником митрополичої консисторії у Львові. А 4 грудня цього ж року відбулось ювілейне свято з нагоди 25-літнього існування кредитової кооперативи «Український Народний дім у Ходорові». Після Божественної літургії в храмі Косми та Дам’яна урочистості продовжились у Народному домі, в якому проведено святкову академію. Після чого адвокат Корнило Троян запропонував розмістити в залі світлину першого директора кооперативи отця-декана Винницького за його значні заслуги у спорудженні Народного дому. У слові-відповіді священик зворушливо подякував за виявлену честь і наголосив, що за життя рідко отримують таку подяку на ниві громадської праці. Ця подія «прогриміла» на всю Галичину великим репортажем на шпальтах львівського «Господарсько-кооперативного часопису» від 8 грудня 1932 року.

Здавалося б ніщо не зашкодить отцеві Івану й надалі успішно сповнювати духовну місію на Ходорівщині. Проте 21 лютого 1934 року важкі сімейні обставини змусили його написати листа до митрополита Андрея. В ньому декан зазначив наступне:

«Коли при нормальнім ході справ працівник в моїх літах відходить в стан спочинку і вже більше не ставить вимог до світу, то мені на старості літ приходиться вести непосильну боротьбу з життєвими протиправностями, щоб рятувати своїх дітей і внуків. Мого зятя, професора Вахнянина, влада пустила на емеритуру, а на мене упав обов’язок дати піддержку доньці і внукам. (Донька о.Івана Ірина вийшла заміж за відомого українського композитора Богдана Вахнянина – гімназійного учителя природознавства за фахом; першого директора Львівського Вищого музичного інституту імені М.Лисенка; автора численних хорових творів, серед яких найбільш популярними є "Садок вишневий коло хати", "У перетику ходила" на слова Т. Шевченка; довголітнього диригента стрийського хору"Боян"; племінника знаного в Галичині громадського політичного діяча та композитора Анатоля Вахнянина, – примітка  Л.Калинця).

Знову ж, мій син Тарас, студент святого Богословія, що 1918 року попав у большевицький полон, а відтак став учителем в середніх школах Одеси, вже від року томиться в большевицькій тюрмі, а я рятую його від голодної смерті. Другий мій син Маркіян є урядовцем у Варшаві, однак він з невеличкої платні не в силі допомогти своїм рідним.

Отсі обставини присилують мене шукати для себе такого місця, де я був би спроможний не тільки повести душпастирську працю, але також знайти кращі відносини життєві та дати поміч своїм дітям…». (Центральний державний історичний архів у Львові. Фонд 358, опис 1, справа 227).

Однак лише через два роки це прохання задовольнили. В 1936-му отця Винницького перевели до Стрия. Але перш ніж він покинув рідні місця, на його честь влаштували пишні проводи. Спочатку 12 березня зі своїм деканом прощалося духовенство Ходорівщини. Особливо сумували ті, хто віддавна підтримував усі починання свого духовного провідника, поділяв його погляди, був його щирим приятелем. Серед таких отці Теофіль Прийма з Дуліб, Микола Дереш з Молодинча, Василь Сайкевич з Васючина, Яків Долгий з Ходорова, Євген Тарнавський з Піддністрян, Микола Мельничин з Демидова та інші.

А 10 травня відбулося прощання о.Івана з громадою. Про цю подію часопис «Діло» від 15 травня 1936 року писав:

«Ходорівщина зі щирим жалем прощалась зі своїм довголітнім політичним провідником й організатором. Отець Іван, що повних сорок літ щиро трудився на різних постах, покинув Ходорівщину. Коли він 1895 року прийшов до села Залесець, ціла округа, особливо ж сам Ходорів, був одною з твердинь галицького москвофільства й політичної кацапщини. Окрім читальні Качковського в самому Ходорові ніяких інших народних установ тоді в окрузі не було. Отець Винницький належав до тієї генерації молодого бойового українства, що вихована у політичній школі таких провідників, як покійний Анатоль Вахнянин, Юліан Романчук та інші, йшла в 90-х роках минулого й початковому десятилітті ХХ століття на політичний підбій Галичини.

Характерними, з цього погляду, були привіти, що їх громадяни Ходорівщини складали від імені різних українських установ. Далі хор «Рідної школи» виконав «Многая літа». Організаційний комітет свята, що запросив майже 130 гостей, вручив о. Винницькому пам’ятний альбом зі світлинами українських народних домівок, інституцій і товариств, які постали в Ходорові завдяки його ініціативі та праці.

o. Іван дякував гостям, підкреслюючи те, що як не можна пересадити старого дуба на новий ґрунт, так не можна вирвати коренів його прив’зання, любові та відданості з ходорівської землі».

На жаль, парохувати в Стрию отцеві Винницькому довелося не довго. Міський часопис «Думка» від 21 січня 1937 року повідомляв:

«18 січня, в надвечір’я Йордану, в часі сповнення свого духовного обов’язку, упав ненадійно парох Стрия - отець-декан Винницький. Упав на вулиці, щоб відійти на все від своєї пастви.

Покійний прийшов до Стрия з заслуженим іменем і тут відразу здобуває загальну пошану та симпатію усіх кругів стрийського громадянства. Надіючись на його великий життєвий досвід і розум, стрийська громада обирає його головою Української національної ради. Та смерть несподівано перериває його нитку життя і відбирає від рідні доброго і дбайливого опікуна, а в його пастви улюбленого душпастиря…

21 січня о 12 год. 30 хв. вирушив жалібний похід з церкви на цвинтар. Супроводжували пароха й громадянина у вічну дорогу процесії, багато вінків від різних товариств і установ, хор, сокільський оркестр, 32 священики (в тому числі три польські). Прибула на похорони свого дорогого душпастиря та духовного провідника Ходорівщина. Над могилою покійного прощали сенатор Лободич, отець Сайкевич, посол Троян та селянин із Залесець. Посипалась земля і навіки закрила дорогого пароха. Пером хай буде йому рідна земля, для якої він впродовж цілого життя трудився і працював».

Посмертну згадку про отця помістила і газета «Діло» від 21 січня 1937 року:

«З покійним зійшов у могилу визначний громадський діяч і заслужений священик. Не стало в живих людини розумної, тактовної, рухливої, доброго співака і проповідника, члена-засновника і провідника багатьох українських установ, повітового комісара в Ходорові за української влади, голови Повітового народного комітету УНДО в Ходорові. З його смертю потерпіло і наше видавництво, бо о. Винницький був членом видавничої спілки «Діло» і передплатником часопису майже 50 літ. Вічна Йому пам’ять!»

На завершення варто зауважити, що пам’ять про отця Івана Винницького не зітреться вже хоча б тому, що його іменем названо у Ходорові вулицю. Але було б дуже доречно ще й відновити давню традицію – розмістити в стінах Народного дому світлину священика. Сподіваюся, що цей почин знайде схвальний відгомін у колі ходорівців.

Любомир КАЛИНЕЦЬ
Мадрид, Іспанія

На фото о. Іван Винницький (на першому плані – другий зліва)