"Я вірю, що Україна буде багатою!.." - о. Сергій Швагла

Чоловік швидко оббігає свої "володіння", демонструючи кухню, аптеку, пральню з душовою, класи. В його кабінеті "вибачте, безпорядок: до табору готуємося". Було би не дивно, якби це відбувалося в якомусь закладі, в школі. Але все це – у величезному храмі. А наш герой – його священик.

Ця подиву гідна історія почалася 15 років тому, коли молодий греко-католицький священик Сергій Швагла був призначений на служіння до храму Воскресіння Христового при кінці вулиці Городоцької, що майже на межі Львова. Сьогодні парафія Воскресіння по факту являє як душпастирський, так і соціальний центр цього району й поблизьких передмість. Тут не лише сповідають і навчають віри, але й годують, виховують, допомагають, лікують… На зауваження, що "криза, мовляв, як же ви тепер?.." душпастир відповідає, сумно всміхнувшись: "Ну що ж, значить більше людей до нас прийде. А чим більше прийде, тим більше прийде й до церкви, до Бога…". Ця логіка стає вочевидь зрозумілою в той момент, коли ми зауважуємо у церкві чоловіка. Він, схоже, звично приходив до аптеки по безкоштовні ліки, а ось храмом йде дещо невпевнено. Доки не бачить розп’яття. І цей, "нецерковний" з виду чоловік починає гаряче молитися, що помітно навіть ззовні. Він не бачить ані нас, ані нікого довкола – тільки розп’яття.

"Дякувати Богу, вже наїлися"

Ключова ідея, з якою о. Сергій почав соціальну активність у парафії, була простою: "Як допомогти людям вижити у цьому світі?" Звісно, перш за все йому йшлося про малозабезпечених осіб серед власних парафіян, але не цурався священик й "інших" – будь-кого, кому би була потрібна хоча б елементарна підтримка. Проектів від початку було багато: були й проби, були й невдачі. Витримало іспит часом те, що існує до сьогодні.

Хоча це й не було очікувано, найбільш успішним і потрібним напрямком виявилася благодійна кухня. Спочатку о. Сергій гадав, що її відвідувачі – це звичайні ліниві до готування люди. Але коли вперше сів із ними за стіл, зрозумів, як жорстоко помилявся. Швидкість, з якою гості ковтали просту їжу, не залишала сумнівів, що голод – їхній буденний супутник. "На сьогодні, дякувати Богу, вони вже наїлися" – каже священик, розповідаючи про регулярні видачі першого й другого. Півтора літри їжі на день – це все, що багато з них має взагалі, до того ж треба ділиться з кимось вдома. Це якщо йдеться про осіб, які мають дім, і забирають їжу з собою. Бездомні та ті, хто не має нагоди десь з’їсти отримане, обідають прямо тут.

Проект підтримує Мальтійська служба допомоги, деяку соціальну підтримку відвідувачам кухні надає також Львівська міська рада. Колись благодійна кухня починалася зі Святвечора для бідних й самотніх. Тоді різдвяний затишок зібрав біля святкового столу близько 20 осіб. Їхня постава засвідчила, що ця справа на зараз вельми потрібна, тож обіди стали регулярними. Зараз кухню відвідує вже близько 60 людей. Деякі з них, до речі, на наших очах допомагали господиням (які теж доброчинці, бо куховарять тут за символічну винагороду) чистити овочі.

Звісно, не буває без прикрощів, коли якісь нові відвідувачі раптом заявляють щось на кшталт "ви нам повинні…". Не буває й без труднощів, коли приходять, наприклад, переселенці, і їм потрібно терпеливо пояснити, де і як отримати допомогу більш комплексно. Але священик дивиться на всю цю справу спокійно: якщо навіть "через кухню" хтось хоч раз увійшов до церкви, це вже не марно. А що, як десь тут він зустріне Бога?..

Щоби в кухні-їдальні був і хліб, і до хліба, парафіяни об’єднують свої зусилля; допомагають доброчинці з України, а на початку було багато і закордонних добродіїв. Збирають як кошти, так і продукти, для чого навіть функціонує "кошик допомоги": будь-хто з парафіян, йдучи до супермаркета, може мати в кишені свого роду візитку благодійної кухні, де перераховані її потреби. І це працює! Інколи біля храму зупиняється ціла машина, і хтось приносить величезні пакунки з продуктами. Окремі родини парафіян допомагають кухні постійно. До речі, о. Сергій зауважує, що подібним чином маленьку кухню, хоча би на 5-10 осіб, могла би організувати будь-яка розвинута парафія.

З відвідувачами благодійної кухні триває спілкування, при потребі й відкритості – духовні розмови, приготування до Таїнства Хрещення, сповіді та Святого Причастя… "Ми прагнемо притягнути своїх підопічних до Бога" – підкреслює священик. Вони приходять, мов біблійний Никодим, коли в церкві – нікого. Може тому, що серед гарно вбраних парафіян у неділю бідній людині буває не так і просто спілкуватися з Богом… Тим не менш, в будні вони заходять, моляться, говорять зі священиком. Якщо хочуть, звісно.

Парафія Воскресіння Христового має 70 працівників-мирян, троє з них працює в кухні. І це вельми тішить отця Сергія: всі ці особи також творять спільноту, разом моляться, маючи моральне задоволення з того, що можуть допомагати Церкві. Багато з них уважно зауважує потребуючих навколо себе й щиро запрошує: "А ходіть до нас обід!.." Така робота – завжди "не просто робота", без душі справи не зробиш. І о. Сергій щиро тішиться, що має не лише добрих священиків-сотрудників, але й щирих мирян коло себе. Як може, віддячує їм за працю, хоча, звісно, це перш за все – жертовне служіння.

Робити не для себе

Інший проект, благодійна аптека, існує завдяки доброчинцям з Італії, які створили щось на зразок медичного Карітасу. Вони збирають і розподіляють надлишок ліків у різні країни та організації. Ті, що призначені для України, о. Сергій регулярно привозить машиною до Львова. Вони розподіляються на місцевий шпиталь Шептицького, часом на інші медичні заклади. Велика частина йде на благодійну аптеку, де працює провізор. Основна умова жертводавців – щоби ліки не продавалися, це контролює сам священик.

Хоча в дорозі й на кордоні буває ціла купа проблем, але найбільшою винагородою всім причетним до справи стають сяючі очі хворих, яким легшає, особливо – важкохворих та їхніх родичів (якщо йдеться про паралізованих осіб, якими опікуються близькі). Двічі на тиждень хворих консультує лікар-волонтер, який жертовно і від щирого серця присвячується цій справі. Також до служіння залучений психолог, який приходить за потребою і говорить із людьми.

Соціальна пральня колись починалася як спільний великий благодійний проект парафії Воскресіння спільно з Мальтійською службою допомоги. Тепер вона використовується рідше, а потребуючих осіб просять мати з собою пральний порошок: все-таки спільнота, яка ще досі добудовує та оздоблює досить великий храм, не може забезпечити всіх і всім одразу. Поруч із пральнею – душова.

Але цей перелік соціальних ініціатив – тільки початок в грандіозних планах о. Сергія: стара комунальна котельня, яка взята в оренду на наступні 50 років, дозволить розпочати будівництво великого соціального центру і реалізувати те, що зараз просто немає, де розмістити: "банк продуктів", "банк одягу" (можна сказати, благодійні безкоштовні магазини) тощо. "Я вірю, що Україна буде багатою. І роблю це все не для себе, а щоби воно пережило мене…" – говорить священик, дивлячись кудись у вікно. Хтозна, може там він вже бачить майбутній соціальний центр?

Нам потрібне майбутнє

Проект дитячого центру розвитку "Добрий старт" розрахований на найменших відвідувачів. "Він розпочався тоді, коли постало питання майбутнього Церкви" – каже о. Сергій. А Церква має опікуватися людьми від народження і аж до смерті, а навіть і після того, оточуючи їх молитвою… "Дитяча програма" охоплює всі вікові категорії: від вагітних мам до підлітків на таборах, серед яких бувають і парафіяни, і непарафіяни, і юні вимушені переселенці.

Дошкільний центр "Добрий старт" має на меті виховання дітей на християнських засадах, щоби процес їхнього воцерковлення відбувався природно і цікаво. Все починалося від двох класів по 15 дітей, потім дітей стало 45… Сьогодні – 260. Це вже класи, які працюють у дві зміни. "Видно, щось добре робимо, коли такий розголос про нас іде" – всміхається отець. Та мінімальна компенсація, яку дають батьки за перебування дітей у центрі, також дозволяє назвати його соціальним проектом.

Програму "Добрий старт" отець Сергій запозичив із Польщі, пристосувавши її до українських реалій. Вона поєднує християнське виховання, катехизацію для малюків, а також загальне виховання, навчання та підготовку до школи. Буває, приходять батьки, які через дітей вперше в дорослому житті взагалі пізнають Церкву – "І то добре!", впевнений священик. Місія – через соціальну роботу відкрити людям Бога – виконується, і це головне. Педагоги, які забезпечують роботу центру, додатково вчилися в Польщі, що розширило й сформувало їхній світогляд як християн-фахівців.

Окрема сфера діяльності парафії Воскресіння Христового – це християнські табори для дітей та підлітків у Карпатах. В таборі завжди задіяний окремий священик та аніматори. Кожен рік має свою тему, а табір стоїть на трьох китах – це духовність, освіта й відпочинок. Особливий табір відбувся минулого року, коли серед 500 дітей, які тут відпочили протягом літа, знайшлися й юні переселенці та діти зі Сходу України. Його керівником був о. Андрій Березівський, один із сотрудників парафії. Він згадує цей табір як чудовий, хоча й непростий: малеча, переживши багато, не одразу відтанула навіть під гарячим сонечком та серед чудесної природи…

"Якщо невідомо, про що йдеться, то йдеться про гроші"

У випадку о. Сергія прислів’я спрацьовує на 100% буквально: він зізнається, що часом сам не знає, де на все беруться кошти. Не раз бувало так, що при пустій касі відчинялися двері – і входив доброчинець: "Хочу пожертвувати гроші на ваш соціальний центр". Отець зауважує, що багато благодійників приховує своє ім’я: це свідчення їхньої духовної зрілості. Головне, що їхні імена знає Господь, а ціла парафія на чолі зі своїми духовними провідниками завжди молиться за жертводавців.

Потребуючі, працівники, ініціативи… До того ж, катехити й парафіяльна катехитична школа. Все це – відповідальність за людей, кошти, час і нескінченні потреби. "Але ми всі є лише Божими руками, чи не так? Чому я маю переживати, як то є Божа справа?.." – немов сам себе питає священик. "Я – тільки Його слуга, господар – Він" – додає впевнено. "Я ще колись сказав Богу: якщо Ти даєш мені стільки фантазії, то давай діяти!" – і так є донині. Одночасно тут робиться іконостас, добудовується храм: "Боже, я ж не собі то роблю, а Тобі. Це Твій дім!" Отець Сергій каже, що коли би він покладався виключно на власні сили, а не передусім на Бога, то нічого би не зробив.

"Ми не існуємо лише для того, щоби жити добре. Колись ця церква жила в борг… Коли би я прийшов на все готове, тоді би, може, й переживав за гроші. А я прийшов, почавши з нуля. Треба просто робити – і кошти з’являться. Навпаки не виходить… Людина, як в приказці, тягнеться до Бога лише через тривогу. Видно, тому тривоги мусять бути. А раптом хтось із тих, кому ми нині допомагаємо, завтра стане мільйонером? Тоді вже я прийду за допомогою до нього… Це все не ми робимо, а Бог!" – підсумовує священик. А я, оглядаючись на повний людей храмовий комплекс, де повсюди дитячий сміх і смачно пахне гарячим обідом, не знаходжу причин йому не вірити.

Ірина Максименко