Владика Володимир Війтишин про відродження Церкви та України 30 років тому

Сьогодні виповнюється 30 років з того часу, як 4 серпня 1987 року була написана Заява про вихід з підпілля УГКЦ, яку адресували Папі Римському Івану Павлові ІІ й керівникові СРСР Михайлу Горбачову. Вона стала відома всьому світові й показала, що незважаючи на понад 40-літні репресії і переслідування комуністичною владою, Українська Греко-Католицька Церква зберегла ієрархію, священство, вірних: Церква— жива!

Серед головних ініціаторів й учасників тієї пам’ятної події — відомі духовні постаті нашого краю. Це світлої пам’яті ісповідник віри владика Павло Василик та його учні: славної пам’яті о. Григорій і о. Микола Сімкайло (згодом владика Коломийсько-Чернівецької єпархії), о. Володимир Війтишин (тепер Івано-Франківський архиєпископ і митрополит), о. Тарас Сеньків (тепер владика Стрийської єпархії), о. Іван Сеньків (тепер ієромонах), славної пам’яті о. Йосип Мороз…

Зазначимо, що владика Павло з вищеперечисленими своїми учнями становили чверть священників-підписантів цієї значущої заяви.

Розмовляємо про ті часи з владикою Володимиром Війтишиним, архиєпископом і митрополитом Івано-Франківським.

Світла пам’ять зміцнює віру

Івано-Франківський архиєпископ і митрополит Володимир Війтишин з цієї нагоди видав відповідного пастирського листа, який пригадує нам: «Цього року виповнюється 30-літній ювілей події, яка стала початком виходу УГКЦ з підпілля. Ця подія — Заява 4 серпня 1987 р. єпископів, священників, монахів, монахинь і вірних УГКЦ, яка була адресована Святішому Отцеві Іванові Павлові ІІ і керівнику СРСР Горбачову, сколихнула весь цивілізований світ. Але передусім потрясла найбільшою атеїстичною державою у світі — СРСР, й особливо — їхніми комуністичною партією й урядом. У підписному листі частина ієрархії й вірні УГКЦ заявили, що „вважають за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святості сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української Католицької Церкви в СРСР. Однозначно звертаємося почерез Вашу Святість до уряду СРСР з нашою заявою про вихід певної частини Української Католицької Церкви з підпілля“».

Згодом святий Іван Павло ІІ, який доклав непомірних зусиль і старань для легалізації нашої Церкви, під час святкування 400-ліття Берестейської унії скаже: «Відзискавши свободу, ми не можемо забувати переслідувань і мучеництва… Невід’ємною частиною цієї нашої релігійної пам’яті є обов’язок пригадувати собі значення мучеництва, вказуючи на пошанування конкретних свідків віри».

А сьогодні, коли перед українським народом і УГКЦ постали новітні випробування і виклики, пригадаймо собі слова Глави й Отця нашої Української Греко-Католицької Церкви Патріарха Святослава: «Нам важливо зберегти пам’ять підпільної Церкви як такої. Бо, на жаль, сьогодні нове покоління духовенства і монашества про цей церковний період вже нічого не знає. Тому нам потрібно пригадати собі та іншим, що ми не боїмося переслідувань, бо ми — діти мучеників. УГКЦ вистояла у репресивних лещатах радянської системи. Вона зможе дати і нині сильний імпульс для збереження нашої держави та народу в непростих обставинах сьогодення».

Отож, не забуваймо про важкі часи тоталітарних режимів минулого століття, що були рясно омиті кров’ю ієрархії та вірних УГКЦ. Як добрі християни, маємо пам’ятати про їхні свідчення віри в Господа нашого Ісуса Христа.

Запрошую священство та вірних у містах і селах пригадали й поділилися з молоддю пам’яттю про події виходу з підпілля та легалізації УГКЦ.

Прошу наших семінаристів зібрати й записати спогади очевидців тих часів.

Запрошую науковців, освітян, вчителів історії та народознавства й активних мирян взяти у відзначенні цього ювілею активну участь.

Нехай цей ювілей буде для Прикарпаття доброю нагодою вшанувати всіх мучеників та ісповідників віри, єпископів, священників, монахів і монахинь та вірних катакомбної УГКЦ, які cтали духовним фундаментом свободи нашої Церкви. А для священства й вірних нашої митрополії нехай світла пам’ять про них стане вагомою моральною підтримкою, духовною наснагою й зміцненням у вірі».

Живе свідчення віри

— Сьогодні видається неймовірним, коли у 1987 році УГКЦ виходить з підпілля, а фактично, відкрито виступає проти основ комуністично-атеїстичного режиму. Того ж року владика Софрон Дмитерко і владика Павло Василик зі своїми учнями-священниками Григорієм і Миколою Сімкайлами, Володимиром Війтишиним, Тарасом та Іваном Сеньківими, у єпископських та священничих ризах проводять 22 грудня 1988 року в Заліщиках чин похорону підпільного єпископа УГКЦ Якова Тимчука. Похорон стає черговою маніфестацією катакомбної Церкви в Совєтському Союзі, яка виходить з підпілля. 

1988-й. Владика Павло Василик зі своїми учнями в Зарваниці, де служать урочисту Літургію, присвячену 1000-літтю хрещення Русі-України. У святкуваннях, за словами репресивних органів совєтської влади, взяло участь 30 тисяч вірних УГКЦ (це не беручи до уваги кількох тисяч активістів, представників міліції і КГБ, які ретельно всіх учасників цього релігійного заходу знимкували, фільмували, запам’ятовували, щоб невдовзі їх піддати переслідуванням). Наступний, 1989-й рік. Владики й священники УГКЦ в серці атеїстичної держави виступають перед урядом СРСР з вимогою визнання Церкви. Митрополит Володимир Війтишин, а тоді ще 30-літній молодий священник разом із нашими владиками та отцями на Красній площі в Москві розпочали голодування за легалізацію УГКЦ… Пригадайте ті часи.

— То була пора комуністичної «перестройки і гласності» Горбачова. Греко-католицькі владики й священство розуміли, що нашій Церкві потрібно голосно заявити усьому світові про своє існування, щоб роздерти комуністичну «залізну завісу», яка відділяла нас від цивілізованого світу. Так з'явилася заява 4 серпня 1987 року про вихід УГКЦ з підпілля частини єпископів, священства й вірних, щоб на випадок арештів не обезголовити нашу Церкву і щоб друга частина єпископату і священства в Україні могла продовжувати служіння своєму народові й Богові.

А сама поява заяви була породжена співпрацею ієрархів і священства нашої Церкви й українських дисидентів та правозахисників, які вийшли під кінець 90-х минулого століття з радянських тюрем. Я пам’ятаю, що перед самим написанням відбулося декілька зустрічей владики Павла Василика з відомим активістом українського католицького правозахисного руху, автором восьми випусків «Хроніки Української Католицької Церкви» в’язнем совісті Йосифом Терелею. Тепер вже мало хто пам’ятає, що він очолював «Ініціативну групу в справі захисту прав віруючих та Церкви», що ставила собі за мету домогтися легалізації УГКЦ. Згодом подібні зустрічі владика мав з Іваном Гелем — політв’язнем, українським правозахисником і релігійним діячем, одним із засновників Української гельсінської спілки. Зустрічався владика Павло і з В'ячеславом Чорноволом, і братами Горинями, і з Хмарою.

У той час було декілька сприятливих умов: «перестройка» комуністичної влади декларувала «гласність» і свободу совісті в Совєтському Союзі. До написання тієї короткої, але змістовної заяви найбільше доклалися владика Павло Василик і Йосиф Тереля. Спершу Заява була підписана владикою Павлом, Й. Терелею і мною у Львові, у квартирі рідної сестри Емілії владики Павла, а згодом до неї долучилися інші підписанти. Були різні погляди на цю заяву: одні побоювались, що вона викличе чергові репресії, переслідування й арешти єпископату й священства, інші — що подібна заява на часі. Тому шукали таких відважних людей, які б могли не тільки її підписати, а й щоб згодом не відмовилися від свого підпису під тиском можновладців… . Я б сказав, що це, практично, єдиний документ, який свідчив як на міжнародному, так і союзному рівні про вихід УГКЦ з підпілля і який отримав такий великий суспільний резонанс у світі. Може розчарую тих, хто захоче приписати цей крок поодиноким священникам чи вірним. Заяву підписувала вся Церква в особі своїх єпископів, священників, монахів і монахинь, вірних. Звісно, щоб вона була почута, її адресували Святішому Отцеві, а її копію отримав Горбачов. Рівно через місяць святий Іван Павло ІІ у ноті до совєтського уряду від 5 жовтня 1989 р. вимагав від нього негайної легалізації УГКЦ. А ще через місяць, на зустрічі Папи Римського і президента СРСР, це питання стояло першочерговим.

До речі, після підписання Заяви радянська влада «відзначила» мене першою «партизанкою» — військовими зборами, під час яких проводили зі мною уповноважені в справах релігії профілактичні бесіди, щоб я відмовився від заяви, мовляв, вас примусили її підписати українські націоналісти. На що я відповів «ні». Коли ж почали погрожувати, що мене потрібно судити, то я відповів їм, що це їх потрібно судити, бо вони порушують права громадянина, які записані в Конституції… І треба ж такому статися: через багато років випало мені відспівувати в катедрі уповноваженого Ради у справах релігій в нашій області Дерев’янка, який курував всіх священників Прикарпаття і часто їх допікав. Нехай йому Бог зла не пам’ятає. А другий раз «партизанкою» «нагородили» за першу велику відправу в Івано-Франківську на Зелені свята у 1989 році — послали мене на три місяці на цілину збирати урожай.

А іншою доброю нагодою для постання цієї заяви стало святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України. Совєтська влада вкупі з Московським патріархатом заявляла тоді, що РПЦ — єдина спадкоємниця хрещення Руси-України, хоч це було великою несправедливістю щодо нашої УГКЦ, яка й надалі залишалася в підпіллі.

Ще одним важливим кроком на шляху до волі Церкви стала делегація єпископів і священства катакомбної УГКЦ, яка вирушила до столиці Союзу у такому складі: владика Павло Василик, владика Софрон Дмитерко, владика Филимон Курчаба, отець Ігор Возьняк (тепер архиєпископ і митрополит Львівський), отець Григорій Сімкайло та я. Ми поїхали в Москву з відповідними зібраними підписами наших єпископів, священства, монахів і монахинь та вірних, щоб домогтися від радянської влади легалізації і реєстрації УГКЦ. У ті часи така позиція УГКЦ стала, напевно, єдиною реальною опозицією до «керівної і напрямної сили СРСР» — компартії Союзу. Ми планували зустрітися з генсеком компартії Горбачовим, але виявилося, що він відбув з візитом до Китаю. Коли ж ми прийшли в приймальню, нас ніхто не захотів прийняти і ніхто з урядовців не захотів з нами навіть говорити. Мовляв, «ми вас не можемо прийняти як представників УГКЦ, бо її немає, бо ви саморозпустились, лишень можемо прийняти як громадян СРСР». Навіть чути не хотіли про прийняття й офіційну реєстрацію наших заяв і вимог. По короткій нараді владики і священники вирішили: якщо до 5-ї години вечора нас не приймають, ми оголошуємо в приймальні голодування.

Звичайно, нас швидко обступило велике число представників КГБ та інших органів, фотографували, переконували, але ми стояли на своєму. Нас, напевно, врятувало від арешту те, що на нас звернула увагу низка закордонних журналістів ще перед тим, як ми зайшли до приймальні. Вже за кілька годин вони почали вести репортажі на західних радіостанціях «Свободи» й «Голосу Америки» про те, що єпископи й священники підпільної УГКЦ розпочали голодування за легалізацію своєї Церкви. Втім, ми також розуміли: підходить кінець робочого дня, приміщення будуть зачиняти й під тим приводом нас можуть забрати в зовсім інше місце. Тоді наша делегація єпископів і священства вийшла на Красну площу, яка була переповнена комуністичною атрибутикою, де стояв почесний караул біля мавзолею Леніна із довгою колоною заблуканих душ до нього й від нього. Оскільки владики й священники — усі були в єпископських накидках і рясах з панагіями та хрестами, то можна лишень собі уявити, яке тоді ми створили враження на комуністичну владу червоної Москви, а разом з ними — й на іноземців…

А тим часом вірні УГКЦ Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопілля, Закарпаття, коли почули «ворожі голоси» з-за кордону, що їхні єпископи і священники, які їх сповідали, причащали, хрестили їхніх дітей й давали їм шлюби, оголосили голодування в Москві, то найбезстрашніші з них разом зі священниками й монахинями швидко спакували найнеобхідніше у валізи й поїхали їх підтримати. І в такий спосіб продовжилося безстрокове голодування священства й вірних за легалізацію УГКЦ на Арбаті.

Сьогодні, через тридцять років, позиція тих мужніх християн, готових відкрито й гідно постояти за віру батьків і прадідів проти наймогутнішої атеїстичної держави тих часів, у мене викликає глибоку повагу й зворушення. Знаю, що УГКЦ завдяки їхнім трудам і жертвам стала провісницею Незалежної України. Для мене вони направду святі люди, яких безнастанні ревні молитви привели до легалізації нашої Церкви й реєстрації в СРСР перших громад греко-католиків у грудні 1989 року. Особливо хочу згадати про вчителів-єпископів, якими втішалася наша підпільна Церква у кожній області Західної України й Закарпаття. Серед них був мій вчитель і невтомний у служінні народові й Богові владика Павло Василик, завдяки якому і постала ця Заява й значною мірою відбувся вихід з підпілля УГКЦ.

Біля цієї святої людини його учні почувалися завжди готовими послужити Богові й народові. Героїчний чин ісповідника віри владики Павла — цілопальна жертва на вівтарі служіння Богові у прадідній Церкві заради духовного добра свого народу через вірне наслідування Ісуса Христа і посвячення себе Богові заради спасіння ближніх. Саме тому його жертва, подібно як сотень і тисяч відомих і невідомих вірних воїнів Христа, належить не лише Церкві, а й усьому українському народові».

За матеріалами Романа Івасіва, інтернет-ресурс газети «Галичина»,
пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ