Владика Гліб Лончина: «Церква Святих Сергія та Вакха дуже дорога для нас, бо там є чудотворна ікона Київської Церкви поза її канонічною територією»

Днем віднайдення ікони в Римі традиційно вважають 15 серпня. Тому саме сьогодні пропонуємо вашій увазі інтерв’ю преосвященного владики Гліба Лончини про український храм Святих Сергія і Вакха в центрі Італійської столиці.

Храм Святих мучеників Сергія і Вакха та чудотворної Жировицької ікони Пресвятої Богородиці – це особлива сакральна перлина на мапі Української Греко-Католицької Церкви. Про незвичайну історію цієї святині, її цінність та вікопомні події, пов’язані з нею нам розповів Апостольський адміністратор єпархії Святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії. На очах владики Гліба, зокрема у 70-х роках ХХ століття, відбувалося чимало доленосних моментів із життя цього храму.

Історична довідка

«Храм Святих мучеників Сергія і Вакха дуже дорогий для нас, бо там є чудотворна ікона Жировицької Богородиці. Очевидно, це – копія ікони, яка була в селі Жировиці (сучасна Білорусь). Святий священномученик Йосафат молився перед нею. Цікава історія храму. Ця церква дана нашій Церкві в 1630-х роках як осідок прокураторів (представників при Апостольському престолі) Київських митрополитів. У XVIII сторіччі робітники робили ремонт у захристії. Один чоловік збивав тиньк зі стіни і раптом йому показалося око, а трошки далі – рука. І поступово з’явилася чудова ікона Матері Божої. Люди почали приходити, молитися перед нею, ставалися чуда. Папа Климент XI дозволив знести мур, що збудувала римська влада перед іконою, аби зупинити потік паломників, а ікону цей понтифік наказав вирізати зі стіни храму і перенести до церкви для загального вшанування. Це було зроблено в ніч на 7 вересня 1719 року. Ікону перенесли і вмурували над головним престолом, де вона перебуває до сьогодні. У 1960 році церкву та будівлю продали. Щойно в 1970 році патріарху Йосифові вдалося її відкупити. Там була страшна руїна: і в домі, і в церкві. Єдине, що залишилося – ця ікона. Найцінніша пам’ятка України поза її межами, одинока чудотворна ікона. Хоча в Польщі, наприклад, також маємо деякі чудотворні ікони, які належать українській Церкві. Тому ця церква дуже особлива», – розповів владика Гліб Лончина.

– Владико, коли Ви прибули до Рима, якою вперше побачили церкву Святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Матері Божої?

– Я приїхав до Рима 17 листопада 1971 року до Українського католицького університету біля собору Святої Софії як студент-семінарист першого року філософії. А церкву Святих Сергія і Вакха знав лише з фотографій, бо місяць перед тим відбулося її посвячення, звершене патріархом Йосифом разом із єпископами. Мій старший брат Тарас там прислуговував, бо також перебував на студіях у Римі. Тому я бачив церкву на світлині, а своєї першої «особистої зустрічі» з цим храмом не пригадую.

– Які визначні події відбувалися у цьому храмі в 70-х роках?

– Щороку на свято Матері Божої і другий день Великодня чи Різдва патріарх Йосиф завжди служив тут Службу Божу, бо на саме свято служив у Святій Софії. Тому, думаю, що 8 січня 1972 року і міг бути перший раз, коли я побував у цьому храмі, оскільки прислуговував разом з іншими студентами. 17 лютого 1972 року була Літургія з нагоди 80-річчя патріарха Йосифа. Тоді Верховний архиєпископ кир Йосиф (ми на той момент не називали його ще патріархом) служив разом з отцями, а опісля відбувся святковий обід. При трапезі біля патріарха сидів отець Атанасій Великий, протоархимандрит отців василіан. Пригадую, як патріарх Йосиф розповідав йому про перебування у Сибірі, в ув’язненні, і мав розмову з тим, хто його допитував (чи енкаведист, чи кадебіст). Той сказав: «От вашей Унии остались только ножки и рожки». Патріарх Йосиф із того сміявся, бо все ж таки наша Церква пережила різні переслідування.

Надалі сформувалася традиція, що у другий день свят патріарх Йосиф служив Літургії на парафії Святих Сергія і Вакха. Це тривало приблизно до 1977 року. А потім він постарів і так часто публічно не відправляв Служб Божих.

– Хто в 70-х роках дбав про богослужбове життя, утвар, купував її чи жертвував?

– Біля церкви Святих Сергія і Вакха був пансіон, яким опікувалися сестри катехитки святої Анни з Бразилії. Патріарх Йосиф спеціально спровадив їх туди. Не пригадую, коли був призначений перший парох для храму, але від початку ця церква знана як парафіяльна. Після 1975 року парохом призначено отця-доктора Івана Музичку. Він був настоятелем близько 30 років. Потім, у 2000-х роках, коли українці масово почали приїздити до Італії, призначено молодих отців. Пригадую, був отець Василь Зейкан, потім – отець Михайло Хром’янчук, пізніше – отець Іван Кулик (сьогодні єпископ Кам’янець-Подільський). Тепер маємо нового пароха. Про чистоту церкви і все, що потрібне до богослужінь, дбали сестри-катехитки, поки там жили. Зараз отці організують парафіян для прибирання.

– Знаємо, що 8 вересня 1970 року завдяки старанням патріарха Йосифа Сліпого спеціальним декретом утворено персональну парафію для українців греко-католиків, які проживають на території Римської єпархії. Розкажіть, як у другій половині ХХ століття вдавалося гуртувати українську парафію, робити її справді живою?

– Це було нелегко, бо не було українців у Римі і взагалі в Італії – дуже мало. Переважно духовні особи чи богопосвячені, а ще студенти-семінаристи, які жили по колегіях і монастирях у Римі. Світських людей – обмаль. Зокрема, пані Ольга Коновалець – дружина покійного полковника Коновальця. Була пані Тетяна Шуфлин – співачка (сопрано) і редактор українського відділу «Радіо Ватикану»; пані Оля, яка також робила українські програми на італійському радіо. Був пан Василь Лосічко, який працював при Конґреґації для Східних Церков, і потім може ще дехто, але це дуже мало. Проте щонеділі у храмі правили Служби Божі. Може, й італійці приходили.

Я не часто там бував. Спершу мешкав в УКУ при Святій Софії, а потім – в обителі монастиря Студіону. Наприкінці 1990-х років почали приїздити українці. Це цілковито змінило церкву, адже вони шукали саме українську парафію, а вона в Римі вже була. Наші отці тоді почали їздити й до інших місцевостей. Покійний отець Іван Музичка, наприклад, часто вирушав до Неаполя, звідки звернулися українці, які потребували священника. Він сам їздив, правив Служби Божі, та й інші отці їздили. Так активно почало розвиватися українське душпастирство в Італії. Також покійний отець Василь Поточняк розвивав ці місійні точки (церкви, де наші люди могли прийти на Службу Божу).

У 2000-х роках, за часів Блаженнішого Любомира, призначено пасторального координатора для організації цих душпастирських точок в Італії. Отець Василь Поточняк став першим координатором. Блаженніший Любомир його представив Італійській єпископській конференції, і отець довгі роки працював в Італії. Думаю, що кількадесят парафій він зорганізував. Тож наприкінці 90-х і в 2000-х роках парафіяльне життя українців в Італії і на парафії Святих Сергія і Вакха та Жировицької Богородиці, та й по різних куточках країни дуже розвинулося.

– Розкажіть про яскраві сторінки із життя цього храму, які Вам довелося пережити? Можливо, це була яскрава зустріч із кимось з парафіян?

– Блаженніший Йосиф назвав це місце «Патріаршим двором». Як я вже сказав, там був пансіон. Багато українців приїздили до Рима в 70-х і 80-х роках та зупинялися при церкві. Щоліта студенти мешкали в пансіоні, бо приїздили до Українського католицького університету на вакаційні курси. Коли були свята чи річниці патріарха Йосифа – його уродини, річниці свячень, архиєрейської хіротонії – багато людей приїздили. Тоді головні богослужіння відбувалися і у Святій Софії, і у храмі Святих Сергія та Вакха. Пансіон приймав значну кількість наших людей, коли вони приїжджали чи на якесь свято, чи відвідати Рим. Цей пансіон славився не лише між українцями, а й іншими паломниками, бо в центрі Рима, завжди чистий. Дуже гарно сестри варили. Там обіди були знаменитими. Так що це все допомагало, щоб він розвивався і був корисним для наших людей.

– Також, владико, чи єдналася парафія якось з вірними греко-католиками в підпіллі?

– У цій парафії такого досвіду не було. Це могли робити окремі особи. Наприклад, патріарх Йосиф завжди мав контакти з підпільною Церквою в Україні. Так само його секретарі, священники, богопосвячені особи чи миряни. Патріарх міг дати якесь завдання чи котромусь отцеві, чи сестрам, які їздили як туристки в Україну і зустрічалися з людьми з підпільної Церкви. Це було на індивідуальному рівні під проводом патріарха Йосифа.

– Знаємо, що 2003 року Ви стали Апостольським візитатором… Що особисто для Вас означало це служіння?

– Тоді наша Церква дуже розрослася в Італії і треба було вже творити церковну структуру. На щастя, ми мали координатора, вже згаданого покійного отця Василя Поточняка. Як Апостольський візитатор я відбував зустрічі зі священниками, відвідував парафії. Це були початки церковної структури в Італії, які увінчалися теперішнім українським екзархатом. Екзархом став владика Діонісій Ляхович. Це ще не завершення церковної структури, але великий крок уперед. Завершення буде тоді, коли в Італії створять єпархію. Екзархат – це тимчасова структура. Це подібне до ситуації у Англії та Франції, де раніше були екзархати, а тепер уже є єпархії. Надіємося, що екзархати в Італії та Німеччині також стануть єпархіями.

– Відвідуючи парафію Сергія і Вакха у 2000-х роках, якими були Ваші враження? Ви вже відзначили, що тоді в Італії було багато українців.

– Наші священники з великою відданістю працювали для наших людей в Італії. Адже люди не з добра приїздили туди. Вони приїздили, бо в Україні були збідовані, не мали праці, можливостей. А Церква вже тут ними опікувалася. Не лише духовними справами, а й допомагала в щоденних речах: знайти житло, сприяла одержанню легального статусу. Не раз були амністії, коли уряд в Італії дозволяв легалізуватися, і священники інформували вірних про такі можливості. Були пережиття, різні побутові проблеми. Священники підтримували наших людей і надавали допомогу як могли. Церква на цих теренах відіграла велику роль. Були започатковані й різні організації, церковні хори, спільнота «Матері в молитві». Гарно розвивається наше церковне життя в Італії.

– Був період, коли парафія Свяхих Сергія і Вакха перейшла на Юліанський календар. За яких обставин це відбулося?

– У 90-х роках ще українців при тій церкві не було. Ми завжди служили за Юліанським календарем. Там мешкав також кардинал Мирослав Іван Любачівський (до березня 1991 року) і сестри катехитки Святої Анни, які  служили за Григоріанським календарем, як і сестри василіанки, котрі були студентками в Римі й також там мешкали. Тоді була така аномалія, що головні жителі при цій церкві служили за Григоріанським календарем, а в неділю і свята – за старим стилем (Юліанським). Але ж не було для кого служити! Бо на ті Служби Божі приходили тільки сестри, аби супроводжувати моління співом. Кардинал Любачівський переїхав в Україну, а я в 1992–1994 роках жив при церкві Сергія і Вакха. Тоді я написав до кардинала Любачівського до Львова, запитуючи, чи ми могли б у церкві Святих Сергія і Вакха та Жировицької Богородиці перейти на Григоріанський календар? Він дозволив. Коли я друге жив у Римі (1997–1999), то приїжджали наші люди і церква почала мати своїх парафіян – людей з України, які звикли до Юліанського календаря і для яких Григоріанський був чужим. Але що зроблено, те зроблено. Та коли я приїхав як Апостольський візитатор після 2003 року, то побачив, що, наприклад, 6 серпня на Переображення не було майже у храмі людей, а 19 серпня, – повна церква. Саме тому ми повернулися до Юліанського календаря.

– Але тепер після цієї реформи, згідно з якою парафії УГКЦ в Італії мають перейти на Григоріанський календар, все зміниться?

– Якщо всі перейдуть, то однозначно. У Франції всі парафії перейшли на Григоріанський календар, лише дві залишилися на Юліанському. У Нідерландах та Бельгії деякі також перейшли.

– Що би Ви побажали сьогодні парафіянам української парафії у Римі?

– Бажаю парафіянам храму Жировицької Богородиці і святих мучеників Сергія та Вакха, щоб їхня парафія була живою. Щоб це справді було місцем зустрічі з живим Христом. Щоби вони приходили до тієї церкви й парафії як до свого дому, щоб могли відчувати Божу любов до себе. Щоб між собою браталися і опікувалися одні одними. Щоби справді ця парафія була місцем зустрічі та місцем прославлення Господа Бога – місцем, де Церква є Церквою як спільнотою вірних учнів Ісуса Христа. Тобто тими, кого Бог кличе до спілкування і єдності з Ним.

Розмовляла Оксана Бабенко
для української парафії святих Сергія і Вакха в Римі