Свято Богоявлення

Передовсім, вражаючим є сам факт події, яку святкуємо: Ісус приходить до Івана, щоб хреститися від нього. Адже обряд хрещення передбачав визнання гріхів, покаяння і навернення. Оскільки Ісус не потребував очищення від гріхів, то слід у цьому Його жесті шукати якогось іншого змісту. Ісус приймає хрещення не задля себе, а задля нас. Бажаючи прийняти хрещення від Івана, Він стає, за влучним висловом папи Венедикта XVI, посеред юрби грішників, стає у чергу разом з грішниками і цим виявляє Божу солідарність з людством, яке втратило найцінніше – близькість та безпосередність у стосунках з Творцем.

Таке пониження Сина Божого має за ціль порятунок, спасіння грішників. Зауважмо, що найбільші християнські свята зображають це пониження, сходження Господа за допомогою різних образів і символів. Візантійська літургійна та іконографічна традиція прокладає дуже слушну паралель між трьома основними сходженнями Сина Божого – в печеру (вертеп), де Він народився, у води Йордану, де Він хрестився і до аду, в глибини підземні, куди Він зійшов, долаючи ворота Аду. Тому подія сходження Ісуса у води Йордану є по суті вже пасхальною, адже вона започатковує публічне служіння Ісуса, Його проповідь, Його боротьбу, Його шлях до Єрусалиму і Голгофи, вона стає початком нашого визволення від влади смерті.

В момент хрещення Ісуса відкриваються небеса, лунає голос Отця і Дух у вигляді голуба сходить з небес. В цьому епізоді, описаному в Євангелії, християнська традиція вбачає велике одкровення для світу – одкровення Бога як Отця, Сина і Святого Духа. Завдяки повній згоді і готовності Ісуса чинити волю Отця, відкриваються небеса, тобто стає можливим те, про що ми просимо в молитві «Отче наш»: "Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі", стає можливим доступ людини до Бога, безпосереднє спілкування з Ним в любові. Тому голос Отця називає Ісуса Сином возлюбленим, в якому Його благовоління. Ці слова є одночасно одкровенням і про Ісуса, і про тих, хто визнає Його Месією, повірить в Нього як Сина Божого, бо вони через віру в Нього перестають бути рабами, а осягають гідність називатися синами Божими (пор.: Гал. 4, 7). Бути сином означає перебувати в близькості з Отцем, жити в Його оселі і насолоджуватися цим життям. Дух у вигляді голуба, за словами тропаря свята, засвідчує «твердість», тобто істинність і незмінність Отчого «слова».

Освячення води, яке вважається своєрідною обрядовою емблемою цього свята, є природнім вираженням, ілюстрацією духовного змісту свята, про який ми досі говорили. Він є таїнственним дійством Церкви, яке має на меті не просто наповнити наші посудини особливою, освяченою водою, але допомагає нам усвідомити значення створеного Богом світу і нашого життя у ньому.

Згідно з біблійним розумінням, вода – це головний і первісний елемент світу, вона підтримує життя на землі і неначе представляє цілий матеріальний світ. Тому християнська традиція сприймає подію входження Христа у води ріки Йордану як дуже важливий момент для людини і світу. Будучи безгрішним Христос приймає хрещення від Йоана і цим самим освячує воду, робить її водою очищення й примирення з Богом. Коли Христос виходив із води, сталося Богоявлення, нове спасенне об'явлення Бога людині (Мр. 1, 10). Саме тоді Дух Божий, що ширяв над водами (Бут. 1, 2), знову зробив воду, а з нею і цілий світ, тим, чим вони були створені.

Вода – це важливий символ, один із багатьох, який Церква вживає для вираження Євангелія – Бог приходить у світ, бо любить його і хоче його спасти від загибелі і смерті. Щоб пояснити цю спасенну дійсність, святі отці вдаються до витонченої гри метафор: Син Божий, Який скидає із себе одяг і входить у води Йордану показує цим жестом, що Він, ставши людиною, наче «скинув» зі себе пишний одяг божественної слави, для того, аби зодягнути людину в славу, гідність і велич, яка приготована для неї, згідно з Божим задумом. Таким чином освячення води означає відкуплення, спасіння матерії як такої і знаменує повернення світові його первісного змісту. Освячуючи воду, Церква прославляє Бога за Його любов до нас і усвідомлює реальність спасіння людини і світу.

Максим Тимо,
викладач Українського католицького університету