«Служити в’язням – теж покликання»: досвід семінариста

Однак, незвичайним в цій історії є те, принаймні для мене, що молодик із вересня 2011 року, тобто з першого курсу навчання в семінарії, допомагає в’язничному капеланові звершувати служіння у в’язницях. І, власне, з ініціативи брата Олега, в семінарії чотири роки тому з’явився Відділ пенітенціарного служіння, до якого належать ще десятеро таких відчайдухів.

«Усі мене запитують про те, як я потрапив до тюрми (сміється), - ділиться спогадами майбутній священик. – А почалося все з того, що на першому курсі в Українському католицькому університеті після Божественної Літургії о. Юрій Щурко сказав, що владика Венедикт просить допомогти у співі богослужінь у тюрмі. Першим бажанням у мене було тоді навчитися літургійного співу. Але я пішов туди і залишився, бо почувався там добре...». Згодом у семінарії створили Відділ пенітенціарного служіння, бо були такі ж однодумці, які теж прагнули послужити в’язням: «На жаль, зараз таких охочих є мало, бо більшість прагне працювати із військовими. Нас є близько десятеро осіб: ми співаємо Божественну Літургію в тюрмах і допомагаємо там капелану».

Як розповів брат Олег, тепер о. Тарас Мирка, в’язничний капелан Львівської архиєпархії УЦГКЦ, ревно працює ще й із персоналом в’язниці. «Мені о. Тарас розповідав, що, коли в Личаківській виправній колонії №30 дізналися, що ми із працівниками виправної колонії №48 провадимо Молебні, паломництва, то запитували, коли ми з ними будемо так працювати. Тобто вже самі працівники виявляють бажання, аби й до них прийшов священик», - каже він.

Проте так було не завжди. Неодноразово взимку на морозі відчайдушний капелан та його вірний помічник чекали, аби їх впустили до в’язнів голосити Боже Слово. «Пригадую, як ми з о. Андрієм Хомишиним у сильний мороз чекали, щоб потрапити всередину, 1 годину 40 хвилин. Це було у 2012-му... Зараз уже немає таких проблем Як нам це вдалося? А ми «брали їх любов’ю». Чергові на прохідній чомусь вважали, що нам місце не в колонії, а в церкві. Однак ми їм казали добре слово, на свята приносили їм солодкі подарунки і все змінилося. Тепер нам навіть начальники колоній самі телефонують і запитують, чи зробити нам перепустки», - розповідає семінарист.

Брати разом із капеланом щотижня відвідують в’язнів, бодай раз на місяць моляться із ними Молебень до блаженного Василія Величковського, провадять біблійні гуртки, як із працівниками, так і зі засудженими, збирають для них пасхальні кошики і навіть планують невдовзі влаштувати футбольний турнір.

«Я всім розповідаю історію, яка мене вразила. У моєму служінні був досвід із засудженим на 30 років чоловіком. Торік він вийшов на волю. Зараз чоловік ходить до храму отців редимптористів, часто мені телефонує і вітає зі святами, навіть знайшов роботу. Та найбільше мене вразили такі його слова: «Брате, я дякую Богу, що тут відбув термін свого ув’язнення. Я такими речами займався, що ті, хто тоді був зі мною, давно померли. Я б теж загинув, і тільки у в’язниці я зустрів Бога». Він сприйняв в’язницю не як покарання, а як Божу ласку…», - розказує брат Олег. Наприкінці майбутній капелан зазначив: «Слова цього чоловіка я завжди несу і тримаю в серці. Бо його досвід показує, яким тернистим може бути шлях до Бога. Планів у мене є багато і людей, яким би хотів послужити, також чимало, але все ж основна категорія вірних, з котрими хотів би прямувати до спасіння, - засуджені».

Руслана Ткаченко, Департамент інформації УГКЦ