Розбудова сучасних «мостів»: у пошуках сучасної моделі Церковної єдності

У симпозіумі взяв участь Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, також був присутній Апостольський нунцій в Україні Вісвалдас Кулбокас. Організатори заходу – Інститут історії Церкви УКУ та його директор Олег Турій, модератор цієї частини конференції.

«425-ліття Берестейської унії дає нам нагоду для глибокого замислення і рефлексій, –  сказав Блаженніший Святослав на завершення симпозіуму. – Так, те, що сталося тоді в Бересті – це початок, старт. Напевно, навіть творці того єднання у Бересті не були до кінця задоволеними з того, що вийшло з рецепції цієї єдності. Думаю, ми отримали завдання довершити цю справу, тобто Берестейське єднання – це історія, яка не закінчилася. І це спонукає нас думати, працювати, бо за нас цього ніхто інший не зробить».

Аналіз цієї події та її наслідків у історичній ретроспективі, бачення помилок і регресивних процесів є важливим для сьогодення, для відповіді на виклики, які стоять перед Церквами сьогодні. Досвід Східних Католицьких Церков і УГКЦ, зокрема, може бути дуже цінним у сучасному глобальному екуменічному діалозі, вважає Блаженніший Святослав:

«Якщо Берестейське єднання – етап певного процесу, то у тому процесі теж може бути прогрес і регрес. Ми почули, як бачили прогрес цієї, безперечно, історичної події наші попередники – митрополит Андрей Шептицький, патріарх Йосиф Сліпий, Мирослав Іван Любачівський, Блаженніший Любомир. Ми намагаємося рухатися вперед у контексті сучасного екуменічного мислення і хочемо туди рухатися.

У 2019 році відбулася унікальна подія: окрім Синоду УГКЦ у Римі і зустрічі із Святішим Отцем, у Ватикані відбувся з’їзд Східних Католицьких єпископів Європи. Темою тієї зустрічі була екуменічна місія Східних Католицький Церков сьогодні. Східні католицькі єпископи Європи виявили бажання разом напрацювати місію «Екуменіка», тобто ми хочемо стати учасниками сучасного діалогу і пошуку моделей єднання. Ми хочемо рухатися далі дорогою єдності Вселенської Христової Церкви і вважаємо, що Східні Церкви мають тут особливу роль, яку замість нас ніхто не виконає».

Блаженніший Святослав підкреслює: ми не можемо бути заручниками минулого, повинні робити висновки із власних помилок і допомагати іншим уникнути глухих кутів. Завдання Східних Церков – модернізація багатосотлітнього «мосту», який єднає їх із Римом.    

«В українському перекладі матеріалів того Синоду буде ще один документ, якого немає в італійському варіанті. На відзначення чергової круглої дати – 25-річчя енцикліки папи Івана Павла ІІ Ut unum sint (Щоб усі були одно), я був запрошений на конференцію в Інституті екуменічних студій у Папському університеті Angelicum. Я намагався не просто продовжити, а розвинути роздуми над питаннями єднання моїх великих попередників, показати різницю між уніатизмом як способом, методом поєднання і певною моделлю, якою є Східні Католицькі Церкви. Ми пропонуємо цю модель осучаснити, вдосконалити. Ми не можемо бути заручниками минулого. Ми бачимо, що навіть Кодекс канонів Східних Церков для нас сьогодні є тісним, бо ми – глобальна Церква, а певні механізми існування такої Церкви не передбачені тим Кодексом. Тому має бути певний динамізм розвитку.

Я також намагався представити – зокрема, римському інтелектуальному середовищу, розрізнення між cum Petro і sub Petro, згаданого у контексті позицій Блаженнішого Любомира. Справді, cum Petro у богослов’ї і еклезіології означає «сопричастя», і це є дуже продуктивним –  це те, що може бути запропонованим ad extra для усіх, хто ще не є cum Petro. Термін sum Petro може бути вжитий ad intra для тих, хто справді є спадкоємцями Латинської традиції, яка має свої виклики. У сучасному світі питання внутрішньої єдності Латинської Церкви є доволі складним і відкритим».

Блаженніший Святослав згадав і про непрості стосунки Східних католицьких Церков і, зокрема, УГКЦ, із Православною Церквою – зокрема, в еклезіологічних питаннях.

«Чому наші православні брати говорять про певну еклезіологічну аномалію? Тому що вони вважають, що ми, Східні Католицькі Церкви є всередині Латинського патріархату. Вони не бачать Католицької Церкви в інших категоріях, не розуміють вселенськості Церкви і бачать УГКЦ лише як Церкву Латинського патріархату, бо це відповідає їхній еклезіології. Очевидно, що коли Церква візантійської традиції переходить всередину Латинського патріархату – це для них якась аномалія. Тому я постійно пояснюю їм – ми не є частиною Латинського патріархату, ми будуємо свій. І тому ідея cum Petro є для нас справді дуже важливою.

Отож, сподіваюся, що настане наступний етап осучаснення тої моделі, яку ми, Східні Католицькі Церкви, у собі несемо. І ми мусимо її самі висловити, у нашій спільній екуменічній позиції, до чого хочемо прямувати разом з іншими Церквами – зокрема. у Європі».

Апостольський нунцій в Україні, архиєпископ Вісвальдас Кульбокас, звертаючись до учасників наукового симпозіуму «Берестейське поєднання 1596 року в контексті унійних процесів минулого та пошуку сучасних моделей церковної єдности», сказав: «Боже провидіння приведе всіх християн до єдності, але ми не можемо просто чекати. Ми повинні робити те, що в наших силах. Подумайте про те, що нас об’єднує. Нам також потрібен союз душі, адже між “сестринськими” Церквами не повинно бути ворожнечі. Хто допоможе нам, як не ми самі? Адже саме нам зсередини найкраще видно проблеми і способи об’єднання».

Нижче подаємо основні тези доповідей, виголошених у другій частині симпозіуму, – «У пошуках сучасної моделі церковної єдності».

***

УГКЦ як синтез традиції Сходу і Заходу

«Комплементарність східної та західної традицій у баченні митрополита Андрея Шептицького і патріарха Йосипа Сліпого» (о. Андрій Михалейко (Айхштет)

Екуменічні погляди патріархів УГКЦ XX століття – митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосипа Сліпого, слід розглядати невідривно від Церковного контексту, у якому вони існували, історичного часу і політичних ситуацій. Ці два великі патріархи УГКЦ очолювали Церкву в один із найважчих періодів новітньої історії загалом – з 1900 по 1984 рік, часі великих змін і потрясінь для Церкви, Європи і світу.

Доповідач, о. Андрій Михалейко, звертає увагу, що період Шептицького-Сліпого – це, фактично, період між двома Ватиканськими соборами, коли поступово відбувався відхід Риму від жорстких догматів і парадигм І Ватиканського собору (1870), зокрема, у переосмислені ролі і місця Східної традиції у Католицькій Церкві. Суттєві зміни у ставленні до Східних Церков зафіксував ІІ Ватиканський собор (1962-1965), а тези про рівноправність і діалог Католицької та Православної Церков були зафіксовані у Соборовому Декреті про екуменізм.   

«Митрополит Андрей Шептицький від самого початку був переконаний в особливій місії УГКЦ на Сході і в різні часи повторював місійний заклик папи Урбана VIII (1629) – «О мої русини! Через вас я сподіваюся навернути Схід», – підкреслив доповідач. – Питанням було, що саме потрібно зробити, щоб якомога ефективніше долучитися до праці над єднанням. Я би виділив два шляхи у діяльності Митрополита – ad intra i ad extra».

Перший шлях – це повернення до джерел і відновлення візантійської (східної) традиції, важливого маркера ідентичності УГКЦ як національної Церкви українців. Так званий східний поворот, помірковане осхіднення УГКЦ – повернення до візантійської спадщини і богослужбових практик, були інструментами для творення самобутнього обличчя УГКЦ. Бути собою і зробити вагомий внесок в історію Вселенської Католицької Церкви, яка не є тотожною Латинській Церкві, – такою була мета Митрополита щодо УГКЦ.

Другий шлях стосувався безпосередньо Православних Церков: Митрополит намагався змінити їх сприйняття католицизму, сприйняття самої ідеї об’єднання на рівних засадах, зі збереження традиції і розмаїття Церков. Це завдання на той час було майже неможливим, зважаючи, знову ж таки, на історичні, політичні і церковні контексти. Адже до ІІ Ватиканського собору єдиним способом об’єднання було повернення православних і протестантських Церков у лоно Католицької Церкви.

«Зважаючи на історичний досвід попередніх спроб об’єднання – зокрема, Берестейської унії, яка стала причиною гострої полеміки між греко-католиками та православними, Митрополит Андрей розумів, що для повноцінної унії як об’єднання необхідний якомога ширший і всеоохопний консенсус. З іншого боку, він усвідомлював: зближення і компроміси з православними також не можуть бути одностороннім рухом, він шукав діалогу, який би подолав упередження», – наголошує о. Михалейко.

Кінцевою метою Митрополита було не розширення Брестської унії чи УГКЦ за рахунок православних, а «нове віросповідання», у якому не домінувало б ні «старе» православ’я, ні «стара» ГКЦ, об’єднання, яке дало б нову ідентичність.

Патріарх Йосиф Сліпий продовжив справу Митрополита – щоправда, на іншому рівні: слід нагадати, що дослідженням богословських і догматичних контраверсій між Сходом і Заходом, пошуками спільного у традиціях, обгрунтуванням взаємопов’язаності і взаємозалежності між східною і західною богословськими моделями (патристикою та схоластикою) він багато років займався академічно.

«Йосиф Сліпий усвідомлював, що це «примирення» – надзвичайно складний процес, оскільки заторкує цілий комплекс складних взаємин між Римом і Константинополем, цілі пласти історично-політичних нашарувань», –  каже дослідник.

Проте жорстка історична реальність і політичні обставини середини ХХ століття поставили на порядок денний зовсім інші питання: УГКЦ в Україні була у підпіллі і не могла брати участь в екуменічних діалогах, яким відкрив дорогу ІІ Ватиканський собор.  Адресатом звернень Йосипа Сліпого стають православні українці, з якими УГКЦ пов’язувала тепер ще й спільна важка ситуація радянського повоєнного часу. У цьому контексті ключову роль для Сліпого відігравала постать Петра Могили, який був для нього символом екуменізму з православними.     

«Пошуки шляхів об’єдання Церков Митрополита Андрея і Йосипа Сліпово неможливо відокремити від складних політичних і богословських контекстів їхнього часу, – підкреслює о. Михалейко. – Ці пошуки спрямовувало і особливе становище УГКЦ на стику культур Сходу і Заходу. Їхній пошук моделей об’єднання ніколи не був простим і враховував усю складність і богословських контраверсій, і ментальні бар’єри, і вплив церковно-політичних обставин. Спільним знаменником і Шептицький, і Сліпий вважали комплементарність і взаємодоповнення двох традицій, адже УГКЦ на власному тілі відчула, що таке відчуження між Західними і Східними Церквами. З іншого боку, за їх баченням, саме УГКЦ могла бути легітимних синтезом цих традицій і прикладом спільної християнської віри».

***

«Ми – cum Petro, але не sub Petro» (Блаженніший Любомир Гузар)

«Бачення церковної єдності патріархами Мирославом-Іваном Любачівським та Любомиром Гузаром» (о. Мирон Бендик, ректор Дрогобицької духовної семінарії)

Предстоятелі УГКЦ Мирослав-Іван Любачівський та Любомир Гузар мали велику і непросту місію формування Церкви після виходу з підпілля: перший повернув осідок УГКЦ з Риму до Львова, другий переніс його до Києва, на історичне місце осідку. Яким було бачення єдності Церков у патріархів, які виводили УГКЦ із новітнього небуття?

«Унії, як вони укладалися в історії, відійшли до минулого. Історію ми не змінимо, але можемо змінити сучасність, не мусимо жити заручниками минулого, –  писав патріарх Любачівський у посланні про єдність Церков 1994 року», – цитує о. Мирослав Бендик, і продовжує слова Блаженнішого: «Маємо змінити уніатську модель, бо ми відповідальні за проведення кардинальних змін у Церкві…»

Певним натхненням для Мирослава-Івана Любачівського у цьому прагненні був документ ІІ Ватиканського собору – догматична конституція «Світло народів», де була теза про те, що «Католицька Церква існує сопричастям помісних Церков». І це для нього було заповіддю продовження і розвитку цього процесу – зростання помісності і невід’ємного від нього сопричастя Церков.

«У листі до кардинала Кессіді Блаженніший Мирослав-Іван пише: «Східну Католицьку Церкву у Римі повинні розглядати як Церкву-сестру у відношенні як до місцевої Православної Церкви, так і до Церкви Риму. Інакше можна було б ствердити, що коли досягається повна спільність між Церквами, вони перестають бути сестрами».Така напів-іронічна заувага, яка, водночас, несе в собі гірку істину…», – підкреслив доповідач.

Отже, Берестейська унія – «сестринська» модель чи, як свідчить історія, все-таки, ні? Якщо ні, то ми це можемо і покликані змінити – ось доволі революційна на той час думка і бачення Любачівського на екуменізм. Ще одне питання, яке ставив Блаженніший Мирослав-Іван: де місце Східних Церков в екуменічному діалозі? У ХХ столітті ці Церкви були маргіналізованими у християнському світі, а, поза тим, саме вони мають кількасотлітній досвід єдності Церков – історично дуже різний досвід, який може бути успішним і який потрібно закріпити, поглибити і примножити.

«Блаженніший Мирослав-Іван, по суті, ламав тодішні стереотипи, пропонуючи вийти за рамки офіційного формату стосунків між Римом і Констинтинополем», – підкреслив Мирон Бендик. Інша річ, що момент подвійної лояльності УГКЦ і Риму, і Констинтинополю все ще не приймався – йшлося про «або – або».

«Парадокс був у тому, що до єдності пропонувалося йти, відмовляючись від іншої єдності – і це суперечливість була однією з причин того діалогу», – зауважує о. Мирон.

Патріарх Любомир Гузар у питанні екуменізму і місця Східних Церков мав надзвичайно глибоку і містку думку. Використавши афоризм щодо наступників апостола Петра у Римі– cum Petro et sub Petro, він сказав: «Ми – cum, але не sub», Східні Церкви не належать до Латинських Церков. Тобто Петро – апостол і Петро – намісник у Ватикані для Східних Церков, на відміну від Латинської Церкви, не є тотожніми.

Повернення осідку УГКЦ до Києва у 2005 році Блаженніший Любомир супроводив посланням – «Один Божий народ на Київських горах». Воно також розширювало класичні рамки екуменізму: якщо помісні Церкви є у сопричасті, екуменізм може мати і помісний характер.

«Ідея патріарха Любомира була в тому, що ми, у рамках Української Церкви – діти однієї Церкви Матері, Київської Митрополії, маємо шукати зближення у рамках Київської традиції, – підкреслює о. Мирон. – Думка була у тому, що Рим і Константинополь, які шукають єдності, об’єктивно мали набагато більше бар’єрів (мовний, богословський, історичні обтяження тощо), ніж Київські Церкви, які об’єднує літургійна, мовна і богословська традиція, тому шанси для діалогу є вищими. Блаженніший Любомир подавав і конкретні пропозиції для такої помісності, основа яких – шлях сопричасності, у якій ніхто не буде домінувати…»

***

Уніатизм = латинізація

«Питання «уніатизму» в контексті офіційного православно-католицького діалогу» (Тарас Курилець, Інститут екуменічних студій УКУ)

Тарас Курилець каже: православно-католицький діалог нового часу часу фактично спіткнувся на питанні уніатизму. Як виник цей термін і чому явище, яку він описує, стало каменем спотикання для єдності на роки? Витоки, на думку дослідника, слід шукати на початку ХХ століття у працях Кирила Королевського (справжнє ім’я – Жан-Франсуа-Жозеф Шарон, 1878 -1959), французького історика Церкви, який співпрацював з Андреєм Шептицьким, Конгрегацією Східних Церков і виступав проти концепції уніатизму та латинізації Східних Церков.

«Коли, з подачі Королевського, у 20-х роках ХХ століття виникло питання уніатизму, підкреслювалася його обрядова сторона. У сучасному ж діалозі наголошуються його еклезіологічні моменти, – уточнив доповідач. – З іншого боку, поняття уніатизму від самого початку мало двозначність і викликало спокусу асоціювати його з питанням самого існування Церков. Різні чинники і зовнішні обставини стали випробуванням цього діалогу на щирість».

Майже відразу термін «уніатизм» почав жити своїм життям, набуваючи негативного забарвлення і коннотацій. Термін unia – «союз, об’єднання» для позначення об’єднання Східних Церков з Римським Апостольським престолом, почав сприйматися як повне підпорядкування Риму, «влада господаря, а не отця», вищість латинського обряду тощо.

«В даному випадку отець Кирило протиставляє поняття уніатизму єдності Церков, як спосіб, у який Східні Церкви мають єднатися з Апостольською столицею. Королевський робить висновок: щоб відновити концепцію унії як єдності, необхідно побороти уніатизм. Причому цю боротьбу потрібно вести на двох фронтах – не лише щодо римо-католиків, а й щодо самих уніатів, їх комплексу меншовартості стосовно Латинської Церкви. Основна ідея цієї боротьби полягає у тому, що уніатизм нищить східні обряди через їх гібридизацію, робить неможливою перспективу поєднання з православними Церквами, які вбачатимуть загрозу поглинання», – пояснює доповідач.

Отже, у 1929 році Королевський чітко означує термін: уніатизм – це латинізація, асиміляція і злиття Східних Церков з Латинською Церквою, що є помилковою концепцією єдності Церков.

В енцикліці папи Івана Павла ІІ 1995 року було відкинуто модель уніатизму як методу єднання Церков. Можна також згадати про Баламандську декларацію 1993 року – фактично, декларацію Російської православної церкви проти Східних Католицьких Церков, після якої вести подальший діалог стало вкрай проблематично. Повернутися до попереднього порядку денного вдалося лише у 2007 році.

У цьому контексті варто згадати концепцію Мирослава Івана Любачівського, який говорив, що потрібно відкинути уніатизм як метод, подолати його наслідки і змінити модель єднання. А для цього потрібна зміна канонічних відносин Риму зі Східними Церквами. Передумовами для цього є об’єднаний голос Східних Церков. Важливою є й ідентифікація Римської Церкви – як Вселенської універсальної чи, до певної міри, партикулярної Помісної, принаймні для східних католиків, і яка тенденція переважатиме.

***

«Англіканська унія»

«Чи є альтернатива уніЇ? Спільне та відмінне Апостольських конституцій Magnus Dominus папи Климента VIII та Anglicanorum coetibus Бенедикта XVI» (Анатолій Бабинський, УКУ, Львів)

Які перспективи унійної проблематики у сучасному світі і чи є альтернатива унії як об’єднанню Церков? Сучасний світ все ще перебуває у точці: є потреба (проблема) – немає моделі, як цю єдність відновити, як її досягти.

Тим не менш, приклади унії є і в сучасній історії, причому унії колективної – як от входження групи англікан у повне сопричастя з Католицькою Церквою (2009).

Анатолій Бабинський наводить цікаві ремарки щодо англікан в Україні: на початку ХХ століття їхні парафії були у Юзівці (Донецьк), зараз така громада діє у Києві при Лютеранському храмі. У травні цього року Блаженніший Святослав мав розмову з архиєпископом Кентерберійським Роуеном Вільямсом – доволі рідкісний, і тим більш цінний і цікавий контакт між двома Церквами.

Зараз більшість англікан живе поза Великою Британією: із 77 мільйонів лише 26 проживає власне у Британії, більшість парафій – в Африці. Англіканську співдружність складають 38 Церков, 500 парафій, які є у 164 країнах світу. Свого часу найвідоміший діяч Оксфордського руху – кардинал Джон Генрі Ньюмен, мав великий інтерес до християнського Сходу. Ще один відомий англіканець – Роберт Х’ю Бенсон, син архиєпископа Кентерберійського, був досить популярним автором у міжвоєнній Галичині. Можливо, митрополит Андрей Шептицький, для якого унійні ініціативи були важливими, був знайомий і з проблематикою англікансько-католицького діалогу.

«У часи Бенсона і Н’юмена англіканцям, які хотіли бути у сопричасті з Римом, алегорично доводилося перепливати Тибр, після чого вони фактично розчинялися у Римо-Католицькій Церкві – схоже, як це відбувалося з представниками Руської Церкви у XVI столітті», – підкреслює доповідач.

Тема єдності із Римом піднімалася у Англіканській Церкві з XIX століття, Церкви довгий час перебували у діалозі і пошуку прийнятної моделі (можна пригадати хоча б так звані «Малінські бесіди» (1921-1925). Йшлося про те, щоб Англіканські Церкви не просто інкорпорувалися у помісні Римські Церкви, а зберігали значну автономію від Риму, – про єдність без поглинання. Власне, схожа ситуація і паралелі – із Берестейським періодом та Східними Католицькими Церквами. До речі, автором доповіді про таку автономну модель унії англікан і Риму був монах-бенедиктинець Ламберт Бодуен, добрий знайомий митрополита Андрея Шептицького. Запропонована Бодуеном модель багато в чому повторювала заявлену модель стосунків Греко-Католицьких Церков і Риму.

Дискусії щодо унії англікан з Римом продовжувалися, впродовж ХХ століття відбувалися індивідуальні переходи, але криза англіканського сопричастя тривала. У 1980 році папа Іван Павло ІІ зробив ще один крок для таких переходів, затвердивши низку норм і положень, головним чином, для англікан США – норм, які давали можливість стати католиками, не перестаючи бути англіканами. Цей експеримент виявився доволі живучим – близько 100 священиків були рукоположені на душпастирство у таких спільнотах.

«Тепер англіканці вже не мусили перепливати Тибр, щоб бути в єдності з Римом, а на тому боці їх чекала ще й окрема кімната», – каже Андрій Бабинський. Цікава деталь: на виданнях цих англіканців-католиків часто є логопип з мостом через Тибр.

«За словами богослова Айдена Ніколса, єдиним прикладом приєднання без поглинання є на сьогодні Греко-Католицькі Церкви. І в 2005 році він висловив необхідність для англіканських католицьких богословів окреслення богословської літургійної спадщини, яка мала б стати підставою для окреслення такого ж статусу для Англіканської Церкви, який мають Східні Католицькі Церкви. Попри все, він вірив, що Англіканська унійна Церква може стати Церквою sui juris», – пояснює доповідач.

І у 2009 році папа Бенедикт XVI проголосив конституцію Anglicanorum coetibus, яка продовжила логіку норм Івана Павла ІІ для парафій у США, хоча й не поклала початок Церкві sui juris. Тепер це не просто окремі парафії в рамках Латинських дієцезій, а групи парафій, об’єднаних у персональні ординаріати із вікарної владою, яка діє від імені понтифіка. Це – парафії Римо-Католицької Церкви, які мають певні літургійні особливості та духовність.

«На перший погляд, проводити паралелі з Берестейською унією видається зайвим, – зауважує доповідач. – Але при всій відмінності – як у масштабах цієї «англіканської» унії, так і у статусі УГКЦ і персональних ординаріатів, кілька паралелей, все-таки, є. Обидві конституції – і 1595, і 2009 року – були відповіддю Риму на бажання з боку спільнот, руської чи англіканської відповідно. Шлях до цієї єдності у випадку обох спільнот тривав десятиліттями. Безпосереднім поштовхом, який зумовив рішучі кроки в обох випадках, була внутрішня криза у спільнотах».

«Сучасний етап католицько-англіканського діалогу та утворення персональних ординаріатів для англо-католиків є цікавим прикладом, аби поміркувати – а чи є альтернатива унії? – каже Андрій Бабинський. – Загалом, цей діалог показує: будь-який діалог про єдність, якщо її щиро бажають, закінчується тим, що сторони сідають і прописують конфігурацію цієї єдності, виходячи з узгоджених у процесі діалогу принципів. Так було в історії, і навряд чи буде по-іншому у майбутньому. Проте унію не слід сприймати як одномоментний акт, статичне явище – це, радше, динамічний тривалий процес. Момент укладення унії – це старт у взаєминах, а не фініш. В подальшому обидві сторони зазнають змін, які відбиватимуться і на характері унії. Інколи унійні Церкви називали мостами між Сходом і Заходом. Алегорія не надто вдала, бо вона нівелює суб’єктність цих Церков, цілком їх інструменталізуючи. Думаю, алегорія мосту дуже добре підходить для самої унії. Мости з часом змінюються, модернізуються, розширюються. І сама унія також повинна піддаватися ревізії – це динамічний процес. Зрештою, один із титулів Римського понтифіка – «той, хто будує мости», а ми йому у цьому маємо допомагати».

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ