Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю Самарянки

… Дай мені, пане, тієї води,
щоб не мала я більше вже спраги (Ів. 4, 15).

Всесвітліші та всечесні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Христос воскрес!

Ми щойно чули в читанні Святого Євангелія дивну й глибоку розмову Ісуса Христа з жінкою-самарянкою. Властиво, та розмова, яка є доволі довгою, багаторівневою, зводиться до теми води і спраги.

Ми знаємо, що на Святій землі водопостачання має одну особливість – уся вода, яку п'ють люди, приходить із неба. Якщо небо закривається, як це було в часи пророка Іллі, усе висихає, криниці, річки... Тому ізраїльтяни від початку їхньої цивілізації, шукаючи воду, дивилися на небо.

У Святому Письмі образ живого Бога, який дає життя і становить джерело всього того, ким є людина та що вона має, відкривається в символі живої води. Цікаво, що жива вода – це вода, яка тече, рухається і передається. Як відомо, коли в теплому кліматі вода застоюється, то швидко стає непридатною для пиття.

І ось Бог, як джерело живої води, що відкриває себе людині, присутній у символі криниці Якова, до якої приходить Божественний Учитель. Ми чуємо, що в контексті тієї розмови Христос показує, що саме Він є справжньою криницею. Він прийшов, щоб зробити джерело доступним для людини. Бо те джерело, з якого виходить усе, є ніхто інший, як Отець наш Небесний. Ісус же носить Отця в собі так, як криниця Якова відкриває джерело спраглим людям. А вода, що виходить із того джерела, є Духом Святим, якого справді потребує людина, тому що відчує спрагу.

Ця жінка шукає води, щоб опівдні втамувати свою тілесну спрагу. Проте Христос починає говорити про іншу спрагу, відкриває нам істину, що найбільше прагнення, найглибша спрага кожного з нас – це спрага за Богом. Хто має Бога, той має все. Хто має доступ до джерела живої води, яким є Господь Бог, той не матиме спраги повіки.

У тій розмові Ісуса із самарянкою відкривається кілька важливих істин. Господь показує себе як той, хто приніс спраглій людині живу воду благодаті Духа Святого. Ми ось рухаємося до завершення П'ятдесятниці і очікуємо приходу до нас третьої Божої особи – Святого Духа.

Водночас Христос виявляє, що зміст Його місії (тому Він до нас прийшов, помер і воскрес на хресті) – щоб кожна людина мала доступ до живої води. Ісус Христос ламає все, що стоїть на заваді передачі цієї живої води, усі перешкоди, які людина сама створила у своєму стосунку до Бога. Жінка дивується, що юдей сідає коло неї і починає з нею говорити. Проте Христос у такий спосіб показує, що жоден народ не сміє приватизувати собі права Божої благодаті. Він ламає етнічні кордони між юдеями і самарянами. Ба більше, Ісус говорить до жінки (як відомо, стосунки між чоловіками і жінками в той час були суворо регламентованими). Тож Він відкриває доступ до живої води для тієї, хто є символом цілого народу. Адже у Святому Писанні жінка – символ спільноти людей. І в тій розмові самарянка перетворюється на символ новозавітної Церкви, нової Божої родини, яку Господь прийшов створити і влити в неї спасіння, яке походить від юдеїв, старозавітного Божого люду, але в Христі відкривається для людей усіх часів і народів. Примітно, що та жінка не була побожною і святою, але навіть її гріховність не стала на заваді того, щоб втамувати її спрагу.

У розмові із самарянкою Христос також відкриває природу  і завдання своєї Церкви. Показує, що Церква за своєю природою є місією, рухом передавання живої води Святого Духа всім людям.

Цікаво, що жінка прийшла до криниці із глечиком, але потім про нього забула. Вона сама стала посудиною для живої води, яку дав їй Христос, відтак повернулася до свого народу і привела до Нього, до криниці води живої, усіх мешканців того міста. Наприкінці люди кажуть, що вони вірують не тому, що почули розповідь жінки, а тому, що самі бачили і знають, що Христос – Спаситель світу.

Місія Церкви і кожного християнина – передати доступ до живої води кожній людині нашого часу. Лише тоді, коли ми ділитимемося своєю вірою, коли самі черпатимемо з джерела живої води, а відтак передаватимемо людям цю воду, не даватимемо їй «застоятися» в нас, – поклонятимемося Богові в Дусі та Істині. Таких поклонників, каже Христос, шукає собі Отець Небесний. 

Гадаю, що той, хто принаймні раз у житті намагався комусь щось пояснити, відкрив для себе, що сам більше починав розуміти те, у що вірить. Коли ми ділимося своєю вірою, то поглиблюємо її і перетворюємося на криницю Якова, про яку чуємо в Божественному Євангелії. Каже Христос: «Той же, хто нап’ється води, якої дам йому Я, – не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам йому Я, стане в ньому джерелом води, яка струмує в життя вічне!» (Ів. 4, 14).

Ці глибокі Христові слова про криницю, про живу воду, про спрагу якось по-особливому переживаємо ми, стоячи в цьому історичному місці. Цей маленький храм на Аскольдовій могилі в Києві – криниця Божої живої води. У ньому – особлива молитва. Тут Господь Бог глибше відкриває нам горизонти нашого минулого і зміст нашого сьогодення. Звідси, із цих святих Київських гір добре видно не тільки Дніпро, а й майбутнє нашого народу, Батьківщини і Київської Церкви.

Цього року ми спогадуємо 1140-ві роковини відходу до вічності першого християнського київського князя – Аскольда. Після Літургії в криптах храму ми освятимо надгробну фігуру цього князя – варяга, який прийшов до Києва як перший християнин, як той, у кому через Святе Таїнство Хрещення Господь Бог збудував криницю живої води. Каже Христос: «Хто вірує в Мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть!» (Ів. 7, 38).

Князь Аскольд під час хрещення взяв собі ім’я Миколай. І цей храм присвячений перенесенню мощів святого Миколая Миро-Ликійського з міста Мири до міста Барі в Італії. Як єпископ у Мирах Ликійських, він був носієм небесного помазання, яким помазаний кожен християнин. До сьогодні його мощі в Барі виточують оте дорогоцінне миро, яке італійці називають манною і яке є джерелом благодаті Святого Духа. Можливо, князь Аскольд також прагнув бути для київського люду джерелом світла Христового Євангелія, крицею благодаті Святого Духа для спраглої живого Бога людини.

Сьогодні також хочемо подякувати Господеві за тридцятиріччя відродження нашої громади на Аскольдовій могилі. Ми бачимо, що Він збудував тут особливу криницю Божої води, джерело благодаті Духа Святого, яке б'є з цього святого престолу. Скільки різних подій відбулося тут за тридцять років! Скільки людей втамували свою спрагу за живим Богом! Скільки врятованих душ! Скільки благодаті Святих Таїнств!

За дивним Божим промислом, саме цей храм був першим катедральним собором відродженої присутності у своїй колисці нашої Української Греко-Католицької Церкви в столиці України. Мій попередник Блаженніший Любомир не мав іншого храму, щоб увійти на свій київський престол, як саме тут, на Аскольдовій могилі. Тому це особливий Божий знак неперервності нашої традиції, який відкриває нам наше коріння, походження, отой важливий момент передавання живої води Духа Святого на святих Київських горах.

Нині ми також бачимо, що Аскольдова могила перетворюється на пантеон українського народу. Поряд із могилою князя маємо поховання наших Героїв Крут, Героїв національно-визвольних змагань ХХ століття, а також Героїв боротьби проти новітньої російської навали.

Аскольдова могила – це символ благодаті Духа Святого, який спочиває між нами на святих Київських горах і відкриває нам зміст нашого християнського життя, а також особливе покликання нашої Церкви в сьогоденні.

Для того щоб коріння було живим, воно має передавати нашим сучасникам, зокрема жінкам і дітям, соки, які витягує із землі, і приносити плоди. Ось ми, присутні, почуваємося плодами на тому 1140-річному дереві, яке тут черпає живу воду і відкриває її плоди для кожної людини, що шукає Бога.

Коли я відвідував цю громаду неповних два місяці тому, тоді як Київ переживав найтяжчі моменти облоги з боку російського війська, було приємно бачити, що тут життя і молитва не переривалася. Пригадую, як ми з отцем Ігорем зійшли в крипти цього собору і молилися на могилі князя Аскольда, чуючи звуки канонади довкола Києва. Ми відчули ковток живої води, про яку сьогодні мовиться в Євангелії.

Того ж дня я відвідував міського голову Києва. Ми говорили про роль і місце Христової Церкви навіть у часи російської облоги столиці. І він мені сказав: «Сьогодні більше ніж хліба й одягу ми потребуємо Божого слова, яке надихає, скріплює, усуває страх, дає сили для боголюбивих, тамує нашу спрагу за вічністю. Хто має доступ до цієї живої води – непереможний». 

Тому сьогодні, згадуючи нашу давню 1140-річну  і новітню 30-річну історію, ми вдивляємося в наше майбутнє і молимося за перемогу України, яка нарешті принесе мир нашому багатостраждальному народові. Просимо нашого Спасителя: дай нам усім ковток цієї живої води, щоб ми не мали спраги повіки, навчи нас тут, у Києві, поклонятися нашому Отцеві Небесному в Дусі та Істині!

Люди в усьому світі захоплюються мужністю і вірою українців. Мене запитували: ви маєте якусь надію в Україні? Я казав, що маємо, бо ми – християни. І сьогодні з цього джерела Київських гір ми можемо і повинні втамувати спрагу за Богом сучасної людини в різних куточках світу. Разом із князем Аскольдом і нашими Героями молимося: Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!

† CВЯТОСЛАВ