Проповідь Блаженнішого Святослава у неділю перед Різдвом

Якже сповнився час, Бог послав свого Сина,
що народився від жінки... (Гал. 4, 4).

Всечесні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Ця неділя, яку ми називаємо неділею Святих отців, остання перед Різдвом Христовим. Нинішнє Боже слово, апостольське і євангельське читання, яке ми щойно чули, проголошує нам про завершення очікування та приходу повноти часів.

У Різдві Христовому звершується час Старого Завіту. Це означає, що всі події в історії світу, які відбулися до народження Спасителя, були підготуванням, дозріванням людства до таїнства воплочення – моменту, коли сам Бог прийде у світ, взявши на себе людську істоту. Оце входження Сина Божого у світ, творення Творця як людини в лоні Пречистої Діви Марії, Боже слово називає повнотою часів. Ось як описує це автор листа до євреїв: «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина, якого зробив спадкоємцем усього і яким створив віки» (Євр. 1, 1-2).

У священних текстах цієї неділі ми бачимо начебто дві лінії руху людства до повноти часів. Одну лінію вимальовує нам апостольське читання. Воно відкриває в динаміці наростання взаємин між Богом і людиною. У цих взаєминах простежується рух від ідолопоклонства до пізнання єдиного та істинного Бога в історії патріарха Авраама, процес творення Божого народу через усвідомлення необхідності ексклюзивного і вірного стосунку людини до Бога отців наших, Авраама, Ісаака та Якова. Так віра Авраама перетворюється на вірність Мойсея Божому Законові та стає силою, яка руйнує царства і є сильнішою за зброю, багатство і могутність ворогів. Ця генеалогія віри, як дозрівання у стосунку між Богом і людиною, веде до повноти – єднання Бога і людини, народження Бога в людському тілі. 

Книга родоводу Ісуса Христа, яку ми читаємо сьогодні в Євангелії від Матея, розкриває нам плід і наслідки цього боголюдського стосунку, віри і цілковитого довір’я людини до свого Бога – Творця і Спасителя. Цей родовід є чимось більшим і глибшим від монотонного чергуванням поколінь. Кожна особа, про яку сьогодні чуємо, є плодом віри старозавітних отців, що їх пам’ять сьогодні вшановуємо. Ми добре знаємо, що стосунки між людьми мають свої правила, динаміку та шлях дозрівання. Це дорога від першого знайомства через взаємне пізнання до рішення бути разом, від пошуку упевненості одне в одному до повної самовіддачі тому, кому готовий присвятити своє життя. Зрілість стосунку робить його плідним. Саме тому євангелист Матей називає початком родоводу Ісуса Христа народження Ісаака, який сином Авраама за Божою обітницею, як про це навчає св. апостол Павло: «... Авраам мав двох синів: одного від рабині, а другого від вільної. Та той, що від рабині, народився за тілом, а той що від вільної – за обітницею» (Гал. 4, 22-23). Отож повнота зрілості стосунку між людиною і Богом є тією метою, до якої Господь скеровував усе людство через плідність у вірі отців Старого Завіту.

Цікаво, що така сама динаміка ставлення до Бога і Його обітниць розкривається нам сьогодні в історії Йосифа Обручника, як безпосередній контекст підготування до Різдва Христового. Праведний Йосиф пройшов той самий шлях дозрівання і плідності у вірі, про який ми чуємо на прикладі старозавітних отців. Почувши про вагітність своєї зарученої, він спочатку сумнівається, але потім, послухавши слово ангела, що зачате в Діві походить від Святого Духа, довіряє Богові та Його Промислові і в повноті віри дарує своє батьківство самому Божому Синові, приймає Марію і Її Дитя та відкриває людству шлях до Різдва.

Дорогі в Христі! На прикладі дозрівання старозавітного людства до повноти часів і святого Обручника Йосифа до повноти Різдва Божого Сина спитаймо себе сьогодні: що означає для нас святкувати Різдво Христове?

Слово «святкувати» має тепер приземлене і навіть порожнє значення. Ми часто пов’язуємо з цим поняттям якийсь набір розваг чи вражень, відпочинок чи поринання у світ ілюзій, щоб забути про щоденну реальність. Тому коли кажемо, що хтось «святкує Різдво», то зазвичай маємо на увазі якусь світську вечірку, прикрашену певними «ритуалами». Таке «святкування» в кращому разі здійснюємо в контексті наших людських стосунків із рідними, друзями чи знайомими. Таку «різдвяну вечірку» можна влаштувати навіть кілька разів на рік за усіма стилями і календарями. Але чи це справжнє святкування Різдва Христового? Скажімо собі правду: ні!

Святкувати Різдво Христове означає для нас, християн, пережити повноту та плідність нашого стосунку з Богом. Святкувати Різдво Христове – це разом з Авраамом, Ісааком та Яковом пережити вершину плідності нашої віри в Христа, який приходить, щоб народитися в моєму житті. Святкувати Різдво Христове – це продовжити генеалогію Ісуса Христа в сучасному нам людстві, у його радощах та смутках, звичаях та інтелектуальних пошуках, культурі та мистецтві. Святий Максим Ісповідник навчає, що Господь повсякчасно продовжує здійснювати таїнство воплочення в Тілі своєї Церкви і вершиною такого святкування є причастя Тіла і Крові нашого Спасителя на різдвяній Божественній Літургії, коли ми особисто зможемо долучитися до вселенської, космічної прослави новонародженого Спасителя і заспівати: «Небо і земля нині торжествують!».

Ось чому до Різдва ми так довго готувалися! Бо це ми, люди, потребуємо сповнення часу, повноти часу дозрівання від відчуження і скептицизму до слухання і довіри, від зосередженості на собі до відкритості до Бога та Його Слова. Це ми потребуємо дозріти до того, щоб поєднатися з нашим Богом і Спасителем у Святих Таїнствах Сповіді та Євхаристії. Це ми потребуємо повноти часу для молитви і посту, щоб почути голос не ангела, а Духа Святого, який відкриває наші очі і дає нам можливість побачити Творця, присутнього у своєму створінні, Джерело Премудрості серед невчених пастушків, Всесильного у безпомічному новонародженому, Бога Предвічного, що прийшов із небес, щоб спасти люд свій весь. Бо це ми, люди, потребуємо побачити, почути сповнення часу – і утішитися! Амінь.

Фото з архіву

† СВЯТОСЛАВ