Проповідь Блаженнішого Святослава у 25-ту неділю після Зіслання Святого Духа

Іди і ти роби так само (Лк. 10, 37).

Всечесні отці!
Дорогі друзі, брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Насамперед прагну сердечно подякувати вам, що ми сьогодні можемо бути разом. Дякую, що ви потрудилися засніженими дорогами прибути до нашого Патріаршого дому у Львові.

Напередодні я думав про те, як звернутися до вас, друзів і добродіїв нашого Дому, і знайшов в апостола Павла фразу «домашні Божі» (Еф. 2, 19). Святий Павло вживає її в листі до перших християн міста Ефесу. Це слово дуже підходить до нашої сьогоднішньої зустрічі в Патріаршому домі. Цікаво, що в цьому приміщенні це перша від початку пандемії зустріч, на якій ми можемо побачити одне одного наживо, бути разом і слухати Боже слово, а також разом молитися і спілкуватися. Тому, домашні Божі, дуже дякую, що ви відповіли на наше запрошення і прибули до дому Глави Церкви у Львові.

Сьогодні Господь Бог посилає нам своє слово, особисто до нас промовляє. У церковному календарі на кожен день року припадає якась частина Святого Євангелія. Цієї неділі випала притча про милосердного самарянина, яку ми вже багато разів чули і над якою роздумували, навіть цим Божим словом молилися. Проте, хоч би скільки разів ми її читали, завжди чуємо щось нове. Ця притча складається з особливих деталей і кожна з них варта уваги.

Головна її думка – це пошук відповіді на питання: хто є моїм ближнім? Цією притчею Христос говорить нам, що бути ближнім – це зуміти наблизитися до людини, долаючи всі перешкоди, відстані та упередження, щоб чинити милосердя. Ближнім нас робить не фізична відстань, навіть не звичайна людська увага до іншої людини. Ми, люди третього тисячоліття, так вміємо відмежовуватися одне від одного і вимурувати між собою мури, що, мешкаючи в  багатоповерховому будинку, не знаємо свого сусіда.

Саме милосердя робить нас ближніми. Першим ближнім для кожного з нас є Господь Бог Ісус Христос, який начебто показує в образі милосердного самарянина свою Божественну місію, задля якої Він увійшов у цей світ, щоб донести до кожної людини Божу любов. Навіть більше, Спаситель бажає вилити на наші рани вино і олію, єлей Божої любові, яка загоює ці рани.

Зупинімося на одній деталі, яку часто оминають у коментарях до притчі. Самарянин не покидає пораненого чоловіка край дороги, а бере його на свій транспортний засіб і везе до заїзду, де особисто його доглядає. Ба більше, він згодом кличе власника заїзду, виймає два динарії і дає йому, поросивши доглядати за пораненим. Відтак запевняє господаря в цілковитій компенсації витрат, якщо він витратить на догляд більше отриманого.

Зауважмо, що той загадковий самарянин не просто перебуває разом із пораненим чоловіком у заїзді, а сам його доглядає, і відтак передає місію опіки господареві. Сам жест передавання цієї місії має надзвичайно глибоке значення: те, що чинив милосердний чужинець, переймає власник заїзду. Ба більше, самарянин передає засоби, бо два динарії – це дари, які він залишає, щоб господар продовжив догляд. І господар, виконуючи цю місію, ніколи не матиме збитку.

Що символізує заїзд? Ким є його господар? Яку місію він отримує? Цим заїздом, до якого милосердний самарянин звозить потребуючих: поранених, калік, сліпих, кривих – це Христова Церква. Свого часу святий Августин говорив, що Церква – це спільнота не досконалих, а зранених гріхом людей, спільнота праведних і грішних, які зцілюються від ран, завданих гріхом. «Не ті, що при добрім здоров'ї, потребують лікаря, лише – хворі, – каже Христос. – Я прийшов не щоб праведників кликати до каяття, а грішників» (Лк. 5, 31-32).

Кожен із нас може побачити себе в образі зраненого чоловіка, якого сам Господь приводить до спільноти. За словами Папи Франциска, спільнота Церкви сьогодні має вигляд військово-польового шпиталю (пор. Послання з нагоди XXVI Всесвітнього дня хворого). Ми всі приходимо до Христового храму, до спільноти людей, щоб зцілитися, отримати дар Божої любові і перебороти власну хворобу, особистий гріх.

Ким є господар цього заїзду? Щоразу, коли я ділився думками і запитував про це інших, то чув різні версії. Багато вважали, що господар заїзду – це священник, єпископ… Проте ранні Отці Церкви говорили, що господарем, якому Господь Бог доручає місію бути ближнім і лікувати зранених у межах Його Церкви, є будь-який християнин. Бо кожному з нас Господь Бог залишив своїх два динарії – заповідь любові: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю... Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 22, 37–39).

Ніхто з нас не може сказати, що не має ресурсів, щоб бути милосердними до ближнього. Господь Бог залишив нам для цього все необхідне. Кожний із нас має свої дари, вміння, таланти – усе те, що нам дав Господь і сказав: «Доглядай за ним» (Лк. 10, 35). Любити ближнього, бути милосердним до ближнього в повному розумінні цього слова означає доглядати ближнього.

Тож головне завдання християн у сучасному світі – доглядати ближнього в любові та милосерді! Це кардинально відрізняється від логіки цього світу, бо ми часом відмежовуємося від проблем інших, кажемо: це твій бізнес, а це мій бізнес, ховаємося перед бідою ближнього, бо вона нас занадто болить.

Пригадую одну з останніх проповідей священника підпільної Церкви, можливо, останнього мученика комунізму, отця Ярослава Лесіва, який загинув під час повернення з Києва і похований у Болехові Івано-Франківської області. Священник у проповіді просив вірних, щоб вони не боялися впускати у своє серце біль ближнього, бо цей біль спроможний зробити з людини справжнього християнина.

Боже слово про дари, які ми маємо, про місію християн у сучасному світі – доглядати ближнього, запевнення Бога в цілковитій компенсації витрат на ближнього, до мене по-особливому промовляє тут, у нашому храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці Патріаршого дому.

Цікаво, що сьогодні, 12 грудня, минає четверта річниця від дня освячення цього храму і дому. За ці кілька років склалася дивна Божа історія з нашим домом, бо він справді став заїздом, де Господь збирає дітей нашої Церкви з усього світу і лікує рани. Так, тут є резиденція Глави Церкви у Львові. Крім цього, тут проводяться Синоди Єпископів, різні вишкільні та реабілітаційні семінари. Ось, наприклад, синхронно з нашою зустріччю проходить реабілітаційний семінар для жінок, які постраждали від постабортного синдрому. Вони зараз із нами моляться, хоч перебувають в іншій кімнаті.

Під час пандемії коронавірусу наша Церква справді запропонувала весь свій простір: храми, доми, монастирі, семінарії – для тих, хто постраждав від цієї хвороби. Ви, можливо, чули, що в Патріаршому соборі в Києві відкрили центр вакцинації. А тут, у цьому домі, коли всі інші готелі були зачинені на карантин, перебували медики, які проходили в цей період обсервацію, бо, доглядаючи за хворими на коронавірус, не могли відразу повернутися додому. Вони були як в’язні вимушеної ізоляції, але водночас відчували любов своєї Церкви. Я розумів, що все те, що ми їм віддаємо, Господь Бог поверне нам сторицею.

Ми, як християни, Церква, мусимо бути спільнотою, ближньою до потреб сучасної людини. У день освячення храму ми особливо молимося за наших жертводавців. Багато хто з вас був тут чотири роки тому, я вас пам’ятаю. Дякуємо вам за те, що ви подарували нашій Церкві цей Божий заїзд. Відчуваємо, що між нами навіть у цій Божественній Літургії є сам Господь Ісус Христос. Він виллє на наші рани не вино, а свою Кров, торкне нас своїм Тілом у Святому Причасті.

Кожний із нас потребує Божого милосердя. І в цій Літургії Господь сам нам хоче послужити, тому ми називаємо її Службою Божою, а не службою людською. Адже не ми Богові служимо під час Літургії, а Він приходить, щоб нас доглянути, нам послужити. Однак по завершенні Його Служби кожен із нас покликаний перейняти цю місію самого Господа служіння ближньому, як це зробив господар євангельського заїзду. Зцілюймо разом рани ближніх у наших заїздах, доглядаймо разом зранену людину третього тисячоліття!

Останнім часом нас тривожить скупчення військ на кордоні з Росією, не знаємо, що чекає нас у майбутньому, не розуміємо, як нам правильно вчинити. Відповідь на це питання нам дає Блаженніший Любомир, який каже, що мало бути добрим, потрібно чинити добро. Бо коли ми чинимо добро – тоді ми дуже сильні і наші руки ніколи не будуть порожніми. Тому за прикладом милосердного самарянина почуймо Боже слово, скероване сьогодні до нас: «Іди і ти роби так само». Амінь.

+ СВЯТОСЛАВ