Проповідь Блаженнішого Святослава у 20-ту неділю після Зіслання Святого Духа

Він віддав його матері (Лк. 7, 15).

Преосвященний владико Йосифе!
Всечесні, всесвітліші та преподобні отці!
Преподобні браття і сестри в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Дорогі діти нашої Церкви в різних куточках країни і світу, які зараз у розпорошеному світі пандемії єднаються за допомогою цієї живої молитви через «Живе телебачення»!
Любі наші парафіяни, молоде, діти, які зібралися в нашому соборі!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Кожна неділя, як перший день тижня, є святом Воскресіння. У неділю ми збираємося на Богослужіння, яке завжди має пасхальний, воскресний характер. Адже саме в неділю ми славимо воскреслого Спасителя. Відтак усі наші Богослужіння оспівують Христове воскресіння.

Властиво, це висвітлює ранню місію Христової Церкви. Бо своїх перших учнів Христос хотів зробити не так носіями якогось вчення, мудрості чи думки, як свідками воскресіння. Те, що вони бачили, свідком чого були, потім і проповідували. Ту вістку, центральний зміст Христової віри, яка є вірою у воскресіння, рознесли по всіх кутках всесвіту.

Ми сьогодні теж співали з вами: «Спаси нас, Сину Божий, що воскрес із мертвих, співаємо Тобі: Алилуя» (Антифон воскресний). Що це означає? Який зміст має навіть сьогоднішня Божественна Літургія, яка зібрала нас тут?

Щоб відкрити нам зміст цього свята життя вічного, що на нього ми зійшлися, сьогоднішнє Євангелія розповідає історію, свідком якої стали Христові учні і всі мешканці міста Наїн. Ми чуємо, як Ісус наближається до міста, обнесеного мурами. З міської брами виходить похоронна процесія. Жінка-вдова втратила свого єдиного сина. Помер юнак, перед яким мало б ще ціле життя стелитися. Йому б ще жити і жити, але смерть видерла його з рук люблячої матері. Можливо, усе місто відчувало себе заручником цієї смерті.

Вдова, яка втратила єдиного сина, є тут образом міста, що не має надії. Усі присутні відчували, що їхні міські мури є пасткою, у яку їх загнала смерть. Тому вони так співчували матері та її синові і всі вийшли на похоронну процесію.

Ось Христос наближається, зворушується побаченим і – у момент зустрічі, як каже святий Кирило Олександрійський, Сина Діви, який є Життям і Воскресінням, із сином вдови, який є носієм смерті в цій події – зупиняє все.

Лука описує, як уся подія починає змінювати свій характер. З похоронної процесії перетворюється на свято життя. Чому? Бо там присутній Христос – Життя і Воскресіння! Він каже до матері: «Не плач». Звертається зі своїм словом до померлого, бере його за руку, підіймає з тих мар і, як розповідає Лука, повертає його живим матері.

Та фраза: «Він віддав його матері» (Лк. 7, 15) – не раз трапляється на сторінках Святого Письма. Ця околиця Святої Землі вже бачила подібний жест. Тими словами Лука начебто підкреслює, що Христос є здійсненням чи, радше, завершенням важливої старозавітної історії. Немовби пригадує нам місію пророка Іллі, як той прийшов у момент розпачу і безнадії Ізраїлю, голоду і смерті, до вдови в Сарепті, яка віддала йому свій останній прожиток. Вдова каже: «Я назбираю дров та піду приготую щось для себе і свого сина. Ми з’їмо це, а потім помремо» (1 Цар. 17, 12).  Проте читаємо, що олія в горщику ніколи не закінчувалася і борошна не зменшувалося. Однак в кінці помирає єдиний син цієї жінки і вона запитує пророка: «Навіщо ти зробив мені це, чоловіче Божий? Ти прийшов, щоб нагадати мою провину і вбити мого сина?» (1 Цар. 17, 18). Пророк взиває до Бога, вдихає в цю дитину життя, а відтак, тримаючи його на руках, воскреслим повертає матері.

Сьогоднішня подія – це, з одного боку, завершення того, що ми чуємо в історії про Іллю, а з іншого – провісник якоїсь майбутньої події. Воскресіння сина вдови є пророцтвом Христового воскресіння. Бо всі побачили, що між ними присутня не тільки смерть, а є життя і воскресіння. Христос бере за руку цього юнака і повертає його до життя, виконуючи жест, який ми бачимо на іконах Христового воскресіння. Якщо ви звернете увагу, іконою нашого Патріаршого собору є «Зішестя в ад», на якій ми бачимо, як Христос підіймає померлого Адама з гробу, тримаючи його за руку. Цікаво, що Він тримає його не за долоню, а за зап’ястя, де зазвичай лікар шукає в людини пульс. Ця подія «Зішестя в ад» відбулася в підземних глибинах смерті, а сьогоднішня історія сталася серед людей, щоб показати, провістити воскресіння самого Христа-Спасителя.

У момент дотику життєдайної Христової десниці до померлого похоронна процесія перетворюється на бенкет, на свято життя. Христос повертає матері не тільки сина, а й утрачену надію. Бо справді, надію в земному житті може мати лише той, хто вірить у воскресіння, хто може стати його причасником. Без присутності воскреслого Христа між нами наше земне життя перетворюється на постійний досвід вмирання. Без віри у воскресіння наша земна дорога завжди є похоронною процесією, яка не віщує людині доброго кінця. Надію може мати тільки той, хто вірить у Воскреслого і є причасником життя, яке Він нам подає.

Він віддав його матері (Лк. 7,15)

Бачите, як важливо нам, християнам, вкотре повернутися до центрального змісту нашої християнської віри. Одним із прикрих фактів є те, що, як показують соціологічні опитування, багато тих, які називають себе християнами, не вірять у воскресіння, у життя після смерті. Це свідчить про те, що в сучасному світі в нас крадуть надію. Тому Папа Франциск, звертаючись до молодих дівчат і хлопців, щоразу застерігає їх, щоб вони вважали, аби в них не вкрали надії, віри у Воскреслого.

Ми покликані не просто чути про воскресіння, а пережити його. Той Воскреслий, який торкнувся сина вдови з Наїну, присутній сьогодні між нами. Тоді Він торкнувся своєю життєдайною десницею як Творець, який покликає до життя своє створіння, а зараз той самий Господь хоче дотикнути кожного з нас. Він кличе нас під час Божественної Літургії стати причасниками Його Таїнства Тіла і Крові, цього воскресіння і життя. Живий Христос реально присутній у Євхаристії. Ми покликані не тільки чути про неї, а причащатися, бути причасниками життя і відтак носіями надії в сучасному світі.

Він віддав його матері (Лк. 7,15)

Щоразу, коли людина по-справжньому глибоко переживає зустріч із воскреслим Христом, то в цей момент Він начебто назад повертає людину їй самій. Коли ми відчуваємо, що життя є сильнішим від смерті, ми воскресаємо разом із нашим Господом, святкуючи неділю.

У сучасному світі зазвичай, зокрема під час пандемії, люди більше звертають увагу на смерть, ніж на життя. Усі ЗМІ говорять про смерть, стають її віщунами, вона привертає увагу. Смерть, яку людина не хоче зауважувати і від якої втікає, на жаль, стає найбільшим страхом сучасного людства, яке нараз побачило, що всі ми смертні.

Проте ми не тікаємо від цієї дійсності людського життя і здатні її по-християнськи пережити. Коли християни постають перед обличчям смерті, то завжди повинні пам’ятати, що вона вже переможена! Однак маємо долучитися до цієї перемоги, яку бачимо сьогодні в євангельській події, - перемоги життя над смертю, що про неї апостол Павло каже так: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кор. 15, 54-55). Ми, християни, повинні звернути увагу, свою і всього світу, на те, що поруч із нами сьогодні є Христос-Життя. Маємо стати будівничими культури життя в сучасному світі. Тому, як християни, повинні завжди захищати життя, особливо найслабше, найбільш вразливе і невинне, а також здоров’я, власне і своїх ближніх. Бо ми віримо у воскресіння, ми є носіями надії для сучасного розгубленого світу.

Нехай милосердний Господь торкне сьогодні своєю життєдайною десницею, своїм Таїнством присутності у Тілі і Крові в лоні Церкви кожного з нас, щоб ми стали причасниками Його воскресіння і повернулися назад: син до мами, донька до батька, самі до себе, носячи іскорку надії на життя; щоб ми стали свідками воскресіння в сучасному світі, бо це завданням християн – свідчити надію на життя вічне.

Нинішня історія закінчується тим, що про неї говорили в усіх містах Галилеї. Я б так хотів, щоб про воскресіння Христове не просто говорили, а в нього повірили всі ті, які сьогодні сумують і почуваються заручниками смерті. Нехай наш Патріарший собор Воскресіння Христового стане інструментом проповіді про воскресіння Христове, про його місце і значення в житті сучасної людини. Саме для цього ми його будували, щоб він був амвоном, із якого проповідується і несеться надія Україні і  світові,  дітям Христової Церкви, дітям Божим, які покликані до життя вічного. Амінь.

 † СВЯТОСЛАВ