Парафія УГКЦ Святого Михаїла в Арізоні: «Ми тут усе зробили своїм руками»

Українці вперше оселилися в Тусоні в 1960-х роках. Спершу їх було небагато, всього п’ятнадцять на початку створення парафії.

Пан Ігор Кунаш, ревний парафіянин, розповідає, що ця жменька людей була дуже працьовитою.

– Ми можемо показати своє українство і так само нашу релігію, – каже він.

Отець Андрій Чировський є парохом у парафії Святого Михаїла вже дев’ять років:

– Спершу наша парафія – це була місійна станиця, що залежала від парафії у Фініксі. Спершу ми не мали відповідного приміщення. І люди думали про те, щоб збудувати церкву.

Парафіянам трапилася нагода купити церкву, хоча вона ще потребувала рук.

Пані Христина Кікта розповідає:

– Ми її купили. Місяцями працювали по 8-10 годин. Але було дуже приємно, бо це було наше. І тепер громада має свій справжній греко-католицький храм. Маленький, але дуже гарний.

Пан Ігор Кунаш вважає, що сюди його привів сам Господь Бог:

– Бог на мене подивився і сказав: Кунаше, іди до пустелі і там працюй.

Пан Ігор за спеціальністю геолог. Він побував у різних країнах світу: у Чилі, Аргентині, Болівії, Тибеті, Китаї.

– Я побачив майже всі поклади литію у світі… Я народився у Франції в українській родині. Ми переїхали з родиною до Америки. Моя мама припильнувала, аби виховати мене в українській культурі, в українській традиції.

Дружина пана Ігоря Зеня Тарчанин-Кунаш пішла за своїм чоловіком, коли він вирішив на пенсії переїхати жити в пустелю. І живуть тут уже з 2000-го року.

Мабуть, аби парафія була справді живою, люди мають її щиро любити, а не просто ходити, бо більше ніде.

– Ми любимо нашу парафію, – каже пан Ігор. – Любимо наших людей. Вони працьовиті. То є піонери, які змогли зліпити ту парафію.

Отець Андрій почувається дуже комфортно зі своїми парафіянами:

– Тут є дуже добрі люди, дуже віддані. Їх всього 50 осіб, але вони здобули багато через свою жертовність і свою працю.

Парафіянин Богдан Гойнич відповідає за церкву, за будинок і все господарство. Служить ось так коло храму вже вісім років. Тут від природи стоїть часом нестерпна спека, така, що аж свічки потрібно тримати в холодильнику, щоб вони не топилися.

– Ми дуже тішимося своєю парафією. Бо ми тут усе зробили своїми руками.

Пан Богдан спорудив собі також вуджарню, де коптить ковбаси.

– Ця вуджарня відновила половину нашої церкви. Мене все питали, де я таку ковбасу дістав, у якому склепі? Кажу: та я сам зробив. То зроби нам, просили мене. І я роблю. А весь заробіток йде на церкву… Мені вже 80 років. Думаю, мене Бог тримає лише, аби тут щось робити.

Але не ковбасою єдиною. Пані Олександра Гонтівна-Терлецька зі своїм чоловіком захоплені іконописом:

– Я захопилася малюванням через мого батька. Він пройшов через цілу Україну з бандурою і фарбами. Писав ікони… Я завжди починаю працю з молитвою. Без молитви нічого не виходить.

Тут усі живуть як одна родина.

На погляд юного парафіянина Ігоря Борисевича, церква – те місце, навколо якого вони гуртуються.

– Ми тут сповідуємо нашу культуру і тут ми можемо розмовляти українською мовою.

У парафії також дбають про катехизацію та відвідують хворих.

– Це дуже важлива річ, – каже парох, щоб ті люди не почувалися забутими.

Отець часто провідує пані Стефанію Шубак...

– Якщо веземо святе Причастя до хворого, то тримаємо його коло серця. Це виявляє нашу пошану до Святих Таїн і любов.

– Наша Церква має універсальну вартість, – вважає священник. – Це ми бачимо навіть по тому, як неукраїнці приходять до української церкви.

Пан Девід з сім'єю прийшов сюди п'ять років тому:

– Хоча раніше ми ходили до римо-католицького храму, але прийняли рішення лишитися тут. Наші діти відвідують уроки з катехизації і ми всі почуваємося тут як удома.

Пані Христина Кікта вважає, що їхня парафія є найживішою в Західній Америці.

Отець Андрій:

– Разом ми будуємо частинку Царства Божого на землі.

Пан Петро Ферш:

– Ми молимося за Україну і живемо Україною.

Пан геолог Ігор Кунаш:

– Приїжджайте до Тусону. Українці, які тут є, вас тепло зустрінуть. Ми є свої люди.

 

Департамент інформації УГКЦ