Отець Любомир Яворський: «У військових дуже сильно зросла потреба духовного спілкування»

Капеланська мандрівка отця Любомира триває вже більше ніж десять днів. Спершу отець Любомир та інші капелани з Києва та західного регіону виїхали в Херсонську область, де були гарячі точки, щоб надавати духовну опіку нашим військовослужбовцям. Потім попрямували в Дніпропетровську, Сумську, Чернігівську області…

– Досі, – розповідає о. Любомир, – ми мали мало капеланів у східних областях України. Їх не було хоча б тому, що наших військових частин було менше. Ніхто ж не сподівався, що Росія з «братньої» країни перетвориться на прямого агресора. Тепер ситуація змінилася. І зараз ми посилаємо наших капеланів у східні, північні і південні регіони України.

Я не називатиму конкретні військові частини і де вони дислокуються, бо це таємниця.

Слава Богу, в Україні нема війни, але ситуація доволі напружена. Ми щодня живемо в стані: нападе Росія чи не нападе на материк. Звісно, у найбільшій напрузі перебувають військові, бо на них ляже основний тягар. Через таке напруження зросла потреба у священиках. Хлопці дуже потребують спокійного Вічного слова. Це дуже відчувається одразу, коли ми заходимо до військової частини.

Завдання священика – надати передусім душпастирську опіку. Але нині священики виконують також завдання таких собі зв’язкових військових з громадськістю

Ми залучаємо до капеланського служіння наших священиків, які служать на цих теренах. Вони не мають спеціальної підготовки, бо досі були простими душпастирями. Тому, звісно, ми зараз проводимо з ними спеціальний курс, навчання.

Наші капелани не живуть на території військових частин, а тільки об’їжджають їх. Проводять там певну кількість годин.

Завдання священика – надати передусім душпастирську опіку. Але нині священики виконують також завдання таких собі зв’язкових військових з громадськістю. Наприклад, громадяни роблять якісь збірки для військових, і коли наш священик їде в частину, вони завантажуть його цими збірками.

Сьогодні наші священики охоплюють практично всі регіони України. Ні, не можу сказати, що кожну військову частину, бо це було б перебільшення, але наш сегмент присутності є видимий.

З Національною гвардією теж працюєте?

Поки що йдеться лише про простих військових. Також відвідуємо і прикордонників.

У суботу, 5 квітня, перші військові Національної гвардії будуть складати присягу в селі Нові Петрівці під Києвом. І, гадаю, ми почнемо й з ними активно працювати.

Як на вас реагують військові? Адже вони зазвичай різних конфесій…

Кілька днів тому повернувся з Сумської області. Я був вражений, коли ми прибули в одну частину, відслужили Літургію, і там до сповіді приступило понад 20 людей. Ще один священик розповідав, що в іншій частині сповідалося більше ніж сто людей…

Тільки-но в частині військові бачать, що прийшов священик, вони одразу обступають його і кажуть: «А можна с вами пообщаться?»

Ми помітили, що зараз у військових дуже сильно зросла потреба духовного спілкування. Тільки-но в частині військові бачать, що прийшов священик, вони одразу обступають його і кажуть: «А можна с вами пообщаться?»

Ми знаходимо різні підходи у спілкуванні з військовими: обідаємо з ними, можемо навіть зайти з цукерками в курилку...

У нас немає конкретно виписаних правил чи взагалі системи у співпраці з військовими. Бо систему мало б запровадити Міністерство оборони, але досі цього не зроблено. Тому ми намагаємося вибудувати систему знизу.

Отче, але ж нещодавно Блаженніший Святослав, ви, владика Михайло (Колтун) зустрічалися з тоді ще Міністром оборони Тенюхом.

Міністерство оборони вже 20 років говорить про готовність до співпраці. Кожен міністр, який приходив на свою посаду, казав, що є така потреба, але потрібні вже і зараз конкретні кроки в цьому питанні з боку Міністерства оборони і Генерального штабу.

Соціальні дослідження показують, і ми самі це бачимо, що капеланство затребуване серед військових.

Які саме потрібні кроки з боку влади?

Скажімо, коли Міністерство оборони чи Генеральний штаб видає директиву, що священики-капелани, які пройшли навчання, мають право бути у військових формування, і коли командири мають відповідну директиву, то ми, капелани, вже не мусимо щоразу пояснювати їм, чому прийшли і хто ми такі.

А поки це відбувається так: я мушу прийти й пояснити, хто я і звідки… Мене інколи командири запитують, якої я конфесії. Але тоді це не співпраця, бо одразу відчувається якесь упередження.

Розмовляла Оксана Климончук, Департамент інформації УГКЦ