Об’єднання Церков. Є приклад

Минулого тижня в релігійному житті України відбулася визначна подія, яка чомусь не отримала широкого висвітлення у ЗМІ. Після довгих перемовин з Українською Греко-Католицькою Церквою Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ (о) на XXVІ єпархіальному соборі прийняла братні поради Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава і Синоду Єпископів УГКЦ щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдності. По суті, йдеться про приєднання УАПЦ (о) до українських греко-католиків. У важкі для України часи — це чудове рішення, яке має стати прикладом для інших українських православних церков.

До речі, днями Президент України Петро Порошенко також наголосив на необхідності створення єдиної, адміністративно незалежної від інших держав Церкви в Україні. «Очевидно, що в сьогоднішній ситуації багатьом віруючим важко погодитись із існуючим роз’єднанням українського православ’я. Звичайно, що я кардинально не допускаю, щоб держава втручалася — і я цього не допущу — в міжцерковні відносини. Це справа віруючих та Церков. Але й ігнорувати волю народу теж не гоже, так само як неприпустимо допустити втручання в ці процеси іншої держави», — цитує прес-служба Президента. Як зазначив Петро Порошенко, відповідно до недавніх соціологічних опитувань, більшість православних українців хочуть мати єдину помісну автокефальну Церкву, незалежну від інших держав.

У нещодавньому інтерв’ю із «Днем» Архиєпископ Харківсько-Полтавської єпархії Ігор (Ісіченко) також висловив своє бачення помісної Церкви (№52-53 за 25 березня 2016 р.): «Помісність — це не тільки інституційна незалежність від інших центрів, це також і збереження ідентичності церковної традиції. Я таким і бачу шлях інтегрування до Української Церкви: коли люди помічатимуть зв’язок між національним колоритом — вторинним у Церкві, й первинним — щирістю служіння... Я з пошаною ставлюся до Патріарха Філарета і його релігійної організації. Його кроки й еволюцію я розцінюю як подвиг, а в Київському патріархаті з’явилося багато атрибутів Української Церкви. Вважаю УПЦ (КП) політичним проектом, який має сенс, але щодо її перспективи творення духовно здорового організму, що поєднує місійну динамічність і закоріненість у національній традиції, у мене виникає ціла низка сумнівів».

Тож яке значення об’єднання УГКЦ та УАПЦ (о)? Про це «День» розмовляв із доктором філософських наук, професором, завідувачем відділу проблем релігійних процесів в Україні Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України Людмилою ФИЛИПОВИЧ:

— Думаю, обом церковним ієрархам — і Ігорю (Ісіченку), і Святославу (Шевчуку) — це рішення про своєрідну «мікро-унію» далося непросто і потребувало особистої сміливості з їхнього боку. Усе це, без сумніву, піддавалося глибокому аналізу — історичному, богословському, еклезіальному. Потрібно було вирішити кілька шарів проблем.

Ігор (Ісіченко) вже давно у добрих відносинах із УГКЦ — він постійно організовував паломництва прощі до греко-католицької святині у Зарваниці. Я також знаю, як він працював зі своєю паствою, які ідеї пропагував. Загалом владика Ігор досить відкритий для комунікування з іншими християнськими гілками. Тобто це людина західного виміру, в якій не було страху. Думаю, він без сумніву позиціонував себе як справжнього православного християнина.

Це також забезпечувалося колосальною інтелектуальністю владики Ігоря, який блискуче знається на загальнохристиянській історії та історії православної Церкви — в її вселенському та українському вимірі. Тож він вирішував питання, виходячи із західних підходів, базуючись на прагматиці та раціональності. Крім того, він дуже свідомий того, що сьогодні Україні потрібна єдність, і цим кроком він фактично демонструє одну із моделей такого об’єднання, в той час у нас існує маса православних юрисдикцій, сект, підсект, підцерков. Нехай Харківсько-Полтавська єпархія невелика, але Ігор (Ісіченко) продемонстрував реальний практичний крок, тоді як усі інші лише говорять про об’єднання.

Звичайно, для владики Ігоря дуже болісним є питання юридичного підпорядкування, оскільки він відійшов від центральної структури УАПЦ, намагався приєднатися до Константинопольського патріархату, куди його не прийняли. Але Церква не може бути незалежною, бо це не притаманно для історичних Церков. Звичайно, є парафії, які існують незалежно від цього ієрархічного підпорядкування, але вони почувають себе дуже незручно у цьому стані. Тож євхаристійне єднання для нормальної Церкви — абсолютно притомний крок.

Якщо ж дивитися на це об’єднання з точки зору Української Греко-Католицької Церкви, то це може виглядати як певна «провокація», щоб УГКЦ почали розглядати як сильний і єдиний центр. На жаль, на сьогодні він не обіймає всі греко-католицькі сили: ми знаємо особливий статус Закарпатської Церкви, яка безпосередньо підпорядкована не Києву, а Риму, ми знаємо внутрішні греко-католицькі секти, зокрема підгірських монахів, догналівців, ковпаківців, різні ордени та ін. Греко-католицька діаспора також дещо самостійна.

Але приєднувати до себе ще одну, хоч і невеличку, але «неприродну» силу, якою є УАПЦ (о), бо вона існувала поза «огорожею» даної Церкви, — це додаткові ризики. Саме тому в УГКЦ довго думали, радилися і вчинили не як політики, бо з політичної точки зору — це крок невпевнений, а як справжні християни, бо якщо до тебе стукаються у двері, ти не можеш не відкрити. Хоча, я переконана, вони прорахували реакцію римо-католиків та православних на це об’єднання.

— Як думаєте, чи узгоджували це питання з Римом?

— Думаю, в УГКЦ консультувались у цьому питанні з Римом, бо навряд вони могли ухвалити таке рішення самостійно. Рим має багато Східних Церков, із якими віросповідно вони є однодумцями, але за ними залишили право на обрядову неримську традицію: є Церкви візантійські, індійські, африканські та ін. Тож Римська курія зацікавлена у тому, щоб навіть така маленька одиниця, як Харківсько-Полтавська єпархія стала частиною їхньої Церкви, бо це працює на їх кафолічність, вселенськість і глобальність. Подивимось, як вони використають це приєднання.

— У пересічних людей, які не розуміються на тонкощах проблематики українського християнства, одразу виникає питання: чому Харківсько-Полтавська єпархія об’єдналася з УГКЦ, а не, скажімо, з УАПЦ і УПЦ (КП)?

— УАПЦ (о) та Українську Греко-Католицьку Церкву передусім об’єднує східний обряд, бо в цьому плані вони є майже ідентичними, за винятком регіональних особливостей.

Що ж до того, чому вони не об’єдналися з іншими Церквами, то це тому, що ніхто з ними об’єднатися не може. Ми вже занадто довго спостерігаємо за тим, як «об’єднуються» УАПЦ і УПЦ (КП), які оголосили, що восени таке об’єднання нібито має відбутися. Але віриться слабко, що це може статися. На сьогодні це пов’язано з лідерами цих церков. Ігоря (Ісіченка) — інтелігента, доктора наук, професора навряд чи може задовольнити предстоятель УАПЦ Макарій. Звичайно, можна було б проявити християнське смирення, бо всі апостоли Ісуса Христа були безграмотними, але, можливо, є певний гонор тощо.

З іншого боку, Ісіченко не приймає Філарета зі своїх політичних переконань, зокрема через те, що нинішній очільник УПЦ (КП) діяв під час тоталітарного режиму, а владика Ігор є колосальним борцем із комуністичним тоталітаризмом. Думаю, важливим моментом є й те, що УГКЦ має певну незалежність від держави, бо вони ніколи не входили з нею ні в які союзи, а Філарет просто таки марить статусом державної Церкви. Тож кожен обстоює свої принципи, і це добре, бо виявилося, що є більш серйозні гальма для об’єднання УАПЦ (о) з Київським патріархатом, ніж із Греко-Католицькою Церквою.

Звичайно, я згодна з Президентом, що Україні потрібна єдина помісна православна Церква, так само як і від 1054 року потрібна загальна єдність християнства. Але хто втілюватиме цю ідею? Доки Українські Церкви очолюють старі керманичі, жодного об’єднання не відбудеться. Але заяви про єдину помісну Церкву робити треба, щоб тримати у певному тонусі всіх православних, аби вони не перетворювалися на «хуторянські церкви» і розуміли цінність єдиного центру, сильної Церкви і влади.

Дмитро Кривцун, «День»