На Лігурійському узбережжі Італії у Санремо діятиме нова громада УГКЦ

Такими рядками розпочинається «Дим» відомої української поетеси Лесі Українки, який вона написала в італійському Санремо в січні 1903 року. Уже за кілька днів вона надішле його разом із віршем «На Земмерінгу» до видавців альманаху «На вічну пам’ять Котляревському», але його не опублікують через царську цензуру. З її біографії відомо, що українська поетеса потерпала від тяжкої недуги і в різні періоди із 1901 по 1903 роки перебувала в Санремо. Подорожі Лесі Українки до теплих країн були пов’язані з її невиліковною хворобою. Жінка потребувала полегшення болю. Клімат курортного Санремо, на Лігурійському узбережжі Італії, тимчасово лікував її кволе тіло. Про це місто Леся писала в листі від 2 листопада 1902 року: "Взагалі проти Австрії мені Італія, а надто Санремо, здається вдома". У 1999 році в Санремо встановлено меморіальну дошку – на віллі "Наталія" - "Адріана". На дошці італійською та українською написано: "На цій віллі в 1901 – 1903 роках жила поетеса Леся Українка, палка виразниця українського національного духу".

За офіційними даними мерії Санремо, у місті, не включаючи його околиць, проживає 254 українці. Як розповідає о. Іван Гобела, священник УГКЦ, який розпочинає тут своє душпастирське служіння, крім українців, в місті чисельно присутні марокканці, албанці, румуни і росіяни. До речі, російська спільнота в місті є дуже активною, Московський патріархат має два храми. Також, за словами священника, єпархія Вентимілья-Санремо РКЦ ще за попереднього єпископа подарувала румунській православній спільноті чудовий храм, майже в центрі міста. «Очевидно, деякі наші вірні відвідували православні спільноти через відсутність рідної їм церкви. Тому Церква сама сьогодні приходить до них, щоб їм якнайкраще послужити і таким жестом показати, що вона про них не забула, їх пам’ятає і не покидає», - каже ієрей.

Додамо, о. Іван Гобела ще в 2011-му, одразу після свого пресвітерського рукоположення, був скерований митрополитом Львівським Ігорем на навчання до Рима, де спочатку здобув науковий ступінь ліценціату, а згодом, у грудні 2018-го, -  докторський ступінь із літургійного богослов’я. «Під час моїх римських студій  я душпастирював у нашій маленькій громаді в містечку Орвієто, недалеко від Рима, якою колись опікувався владика Василь, правлячий архиєрей Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ. Із цією громадою і досі мене пов’язують теплі спогади, - розповідає він. –  Саме в цій громаді я усвідомив істину: священник навчає своїх вірних, але і не менше вірні навчають свого душпастиря. Мене, ще молодого священника, відразу після рукоположення, без душпастирського досвіду, скерували на навчання до Рима. Завдяки Божому промислу під час навчання я став капеланом української маленької громади в Орвієто. Пригадую, на Пасху, якщо було 70 людей, то я почувався, як у соборному храмі. Я щиро дякую Богу за цей досвід душпастирського служіння нашим людям, бо саме вони мене навчили людяності, доброти, "бути насамперед людиною", як навчав світлої пам’яті Блаженніший Любомир», - поділився споминами о. Іван. Він пригадав, що коли розпочинав там служіння, то моління відбувалися в дуже вологому храмі, від якого ніхто не мав  ключів. Він почав писати листи-прохання до місцевих єпископів про заміну храму. У листопаді минулого року громаді все ж таки вдалося перейти в інший храм. Однак, варто зазначити, що українські віряни ділять і до сьогодні цей храм із італійцями.

Згодом виникла ідея організувати українську спільноту в лігурійському кутку Італії, що простягається від Санремо до Вентімілья, де є чимало українців, однак вони тут не організовані в жодну спільноту, зокрема парафіяльну. Отець Іван розповів про те, як вдалося заснувати парафію УГКЦ в Санремо, а, головне, як вдалося дістати храм у користування для проведення богослужінь для українців: «Одного разу мені пощастило служити тут із правлячим єпископом Вентімілья-Санремо, владикою Антоніо Суетта. Єпарх  одразу мені сказав, що хотів би, щоби його єпархія черпала духовність також із багатства Східної Церкви, розуміючи, що я є українцем-греко-католиком. Я взяв собі це до уваги. Коли священник однієї єпархії іде служити в іншу на певний період, то між єпископами відбувається підписання т.зв. контракту. І от мій єпископ, митрополит Ігор,  надіслав лист вдячності владиці і, між іншим, попросив люб’язно не забувати, що я є священником Церкви свого права, та згадав, що на території цієї єпархії можуть бути українські греко-католики, яким я щиро можу послужити. За деякий час я ще раз зустрівся із єпископом і йому пригадав, що тут присутні українці, яким я можу служити. Владика радо відгукнувся і сказав, що подумає про храм. Для мене це було дуже приємною новиною». На празник Усікновення голови Івана Хрестителя (11 вересня) о. Івану особисто зателефонував місцевий єпископ і попросив приїхати до курії. Священник радо погодився на зустріч: «Владика Антоніо сказав мені сісти із ним в машину і поїхати з ним. Мовляв, він хоче мені щось показати. Я вже подумав, що щось  сталося…. А з'ясувалося, що їхали ми до храму Святого Костанца, який розташований у старій, але мальовничій частині міста». 

Тоді між ними виникла така розмова:

 - Отче, тобі подобається цей храм? - запитав архиєрей.

-  Ваше преосвященство, та в Італії, як і в Санремо, усі храми гарні, - відповів йому на це отець.

- Я тебе питаю, чи тобі цей храм подобається? Для українців підійде такий храм? – вів далі єпископ.

-  Владико, який храм поблагословите, такий буде, навіть якщо виділите якийсь храм лише із певними годинами служіння в ньому, - несміливо відповів душпастир.

-  Ні, так не можна… Цей храм – ваш. Я усе підготую і повідомлю, коли буде передача храму, - сказав владика Антоніо.

Отець зізнається, що цей день був для нього одним із найбільш радісних у житті: «Я вельми вдячний Господу, що веде свій народ в такий спосіб. Донині в цьому храмі служили наші брати, римо-католики, тобто це повноцінно діючий храм. Владика посприяв, що італійська громада без нарікання, з послуху до свого архиєрея, віддала для нас цей храм, щоб українці мали де молитися». Тож 20 жовтня о 15.00 відбудеться перше богослужіння в новозаснованій парафії Зішестя Святого Духа УГКЦ. Додамо, храм Святого Контанца знаходиться в старій частині міста, недалеко від храму Сан Джузеппе і Сан Стефано, відразу біля відомого парку Реджіна Елена.

«Дуже важливо зрозуміти, що все, що відбувається в Церкві, особливо благі справи, стається за діянням Духа Святого, бо саме Він усе подає. Він, як нас навчають Отці Церкви, пророків посилає, священників удосконалює, неграмотних мудрості навчає,  єднає всю церковну спільноту. Тому просимо Його всеосвячуючої благодаті, щоб Він надихав і провадив цю ще маленьку громаду, яка поручена Його діянням, щоб скріплював і зрошував у вірі і рясних благодатях тих, що вірують в Його ім’я», - додав о. Іван. Богослужіння відбуватимуться в неділі і свята, а в навечір’я празників - Всенічне чування. «Нашою головною метою є навчити людей молитви, бо вона тут, на чужині, є великою опорою і підтримкою. Можливо, нас на початку буде не дуже багато, але за дією Духа Святого, переконаний, розвиватимемося як спільнота тих, що вірують і хочуть слухати Слова Божого. Свого часу мій святитель, митрополит Ігор, сказав мені дуже гарні слова: "Отче, ми мусимо працювати не на кількість, а на якість". Тому для мене першочерговим завданням є наповнити храм молитвою, щоб люди знали, що є їхня Церква, в якій їх чекають».

В організації парафіяльного життя громади допомагають римо-католики, а також українці, які вже зголосилися посприяти придбанню найнеобхіднішого: євхаристійного посуду, Євангелія, риз і кадила. Храм дотепер використовувався в римо-католицькому обряді, а щоб його пристосувати до візантійського обряду, потрібно, практично, усе. «Вірю, що з Божою поміччю, молитвами і підтримкою наших людей і всіх людей доброї волі нам все вдасться», - додає ієрей.

Розмірковуючи про життя українських мігрантів, о. Іван зазначає, що ще 20 років тому наші заробітчани, зокрема жінки, самі просили прислати їм священника. Таким чином вони були ініціаторами заснування парафій там, де були присутні українці. Однак тепер дещо знизилася активність наших людей. З чим це пов’язано? «Годі відповісти, чому так… Але для нас, священників, це не повинно мати значення, адже ми маємо йти за людьми, шукати, скликати їх і дійсно відкривати для них живого Бога. Ми, як Церква, справді будемо глобальною і ефективною, коли зуміємо вийти поза межі Галичини і йти до своїх вірних там, де їх навіть є незначна кількість. Ми також повинні бути відкритими до всіх людей доброї волі, не тільки до греко-католиків, але до всіх тих, хто знаходить у нашій Церкві підтримку і розраду, а найбільше - самого Бога. Це надзвичайно важливо. Блаженніший Святослав завжди нам нагадує і нас навчає, що ми є глобальною Церквою. Глава Церкви заохочує нас, священників, здійснювати належну і ефективну душпастирську опіку для наших вірних, щоб вони її відчули саме від своєї Церкви. Ми мусимо рухатися за нашими людьми, не чекати, коли вони прийдуть до нас, але йти за ними, навіть якщо їх є мало. Бо дуже легко прийти там, де вже все впорядковане, однак набагато важче починати все спочатку. Проте з Божою допомогою це все можливо подолати», - розмірковує о. Іван.

Як зазначив ієрей, у серпні наступного року Блаженніший Святослав, Предстоятель УГКЦ, скликає Патріарший собор у Львові на тему: «Церква є завжди і всюди з тобою». «Дякувати Богу, маємо вже екзархат УГКЦ в Італії, утворений нещодавно, який відкриє нові можливості для того, щлб краще можна було послужити нашим вірним на цих теренах, - вважає о. Іван. – Ми сьогодні хочемо сказати всім нашим вірним і всім українцям, людям доброї волі, зокрема тим, для яких засновуємо громаду УГКЦ в Санремо: "Церква є з тобою завжди, вона про тебе не забула, вона приходить до тебе, як добра мати, яка хоче тобі, брате і сестро, принести люблячого і живого Бога, який світить до тебе своїм обличчям милосердного і всещедрого Отця, Подателя всіх благодатей"».

Руслана Ткаченко для Департаменту інформації УГКЦ