Глава УГКЦ: «Прощаємо і просимо прощення» – рецепт порятунку об’єднаної Європи

Сотні людей, а саме: студенти, викладачі, доценти, аспіранти, професори та представники львівської інтелігенції, зібралися разом в актовому залі головного корпусу Львівської політехніки, щоб послухати виступ Блаженнішого Святослава з нагоди тридцятиріччя початку українсько-польського церковного примирення.

Глава УГКЦ розпочав свій виступ з того, що українсько-польські стосунки є зараз болючою та важливою темою, про яку по-різному дискутують та розуміють у Києві, Варшаві та Львові.

Наводимо уривки із виступу Блаженнішого Святослава:

Політики та чиновник страждають на короткозорість

Наша українська громада у Польщі неодноразово мені говорила, що для українців у Польщі так тяжко, як сьогодні, не було вже давно. Ті особи, яким вже по 50 років, не пам’ятають такого важкого суспільного моменту у відносинах двох країн. Політики між собою полемізують, дипломати використовують щораз агресивнішу риторику. Але слухаючи цю всю полеміку, я себе завжди питаю: «А що я можу зробити за таких обставин, як українець, але насамперед як християнин? Що ми можемо зробити як християни, як українці?»

Ми дивимося іншими очима, ніж політики чи державні чиновники, на цю проблему. Адже політики та чиновник страждають на короткозорість. Живуть найближчими виборами і використовують пам’ять про минулий біль народу у своїх короткострокових владних цілях. Це діється, як у Польщі, так і в Україні.

Ми, як Церква, як християни – маємо від Бога дар дивитися далеко в минуле та майбутнє. Саме ми разом можемо добачити щось таке, що не добачають наші політикани.

Говорячи про українсько-польські відносини, мені особливо впало в око, що останнім часом ніхто не згадує і не говорить про роль Церкви у стосунках між українським і польським народами. Можливо, це навмисно? Вітер секуляризації намагається усунути Церкву із суспільного дискурсу, зробити її німою, не дати їй можливості говорити, не дати можливості формувати цінності народу. Це одна із проблем, нам бракує пам’яті в нашому діалозі. Не чекайте від мене політичних заяв, не питайте дипломатичних рецептів, бо я не знаю таких… Я розповім вам про історію церковного примиренням між Українською та Польською Церквами».

Прощаємо і просимо прощення

Цього року минає історична дата – тридцять років примирення між українським і польським єпископатами. Це відбулося у Римі, дві події – 8 та 17 жовтня у 1987 році. Тоді зібралися, з одного боку – наш український єпископат, хоча тоді Україна була ще за так званою залізною завісою, тому єпископів з України не було. З іншого боку – приїхав майже весь єпископат із Польщі, вони могли тоді вільніше виїжджати до Рима. Очолював з нашого боку блаженніший Мирослав Любачівський, а з польського – примас Польщі Юзеф Глемп. Ця історична зустріч була під натхненним проводом папи Івана Павла ІІ. Саме тоді прозвучали слова, які є ключем, гаслом, можливо, навіть лікувальним рецептом: «Прощаємо і просимо прощення».

Це був початок. Було багато інших зустрічей. У 2005 році під проводом блаженнішого Любомира був зроблений крок ще далі. Будучи натхненими тими словами й подіями під час візиту папи Івана Павла ІІ до України, формула примирення прозвучала також у літургійному процесі. Тоді у Варшаві десятки тисяч поляків під час Літургії відповіли на заклик до примирення, який прозвучав під час Таїнства Євхаристії, єдиним словом: «Амінь», що означає «Нехай буде».

Подібна акція відбулася і у Львові, на Сихові. Тоді велика делегація приїхала до нас із Польщі, і теж у літургійному, євхаристійному ключі, а Євхаристія – це Тіло Христове, найвищий знак примирення і поєднання між людьми і Богом, десятки тисяч львів’ян українців відповіли на цей заклик до примирення тим же словом: «Амінь».

Три кроки європейського примирення

Той рух, що започаткував і активно підтримував папа Іван Павло ІІ, був глибоко європейським рухом примирення. Адже українсько-польське примирення не є якимсь відокремленим дійством від інших подібних дійств у Європі. Це логічний крок вперед до єднання Європи, зокрема після трагічних подій Другої світової війни. На мою думку, українсько-польське примирення – це третій крок, щоб об’єднана Європа мала фундамент бути єдиною. Зараз поясню чому.

Започаткував цей процес примирення французький і німецький народи одразу після Другої світової війни. З одного боку був француз Роберт Шуман, ревний католик, а з іншого, німецького боку – Конрад Аденауер. Саме ці двоє людей очолили і започаткували глибоко християнський мотив – примирення обох народів, і це стало початком єдності всієї Європи.

Продовжило цей процес німецько-польське примирення. Та це були цілком інші обставини. Польща і Німеччина, де-факто, були за різними межами цивілізаційного кордону. Залізна завіса роздирали єдине тіло Європи. Європейський Союз, як проект миру, щоб більше ніколи у Європі не було війн, на думку тогочасних католицьких єпископів, треба було рухати на Схід. Тому 1965 року на заключній сесії Другого Ватиканського Собору, коли єпископи Польщі були дисидентами у своїй країні, саме вони, поляки, як жертви німецького нацизму і всіх звірств Другої світової війни, уперше пишуть листа примирення до німецького єпископату – «Прощаємо і просимо прощення». Польські єпископи йшли проти течії тодішньої влади. Бо одразу на них накинулася комуністична пропаганда.

Одним з ініціаторів цього примирення був архиєпископ Карл Войтила, майбутній папа Іван Павло ІІ. Серед підписантів листа із німецького боку був архиєпископ Йозеф Ратцінгер, пізніше – папа Венедикт XVI. Це ті люди, які могли стати над тим бурхливим, жорстоким сьогоденням, в якому їм довелося жити. Їхня християнська ідентичність дала їм можливість дивитися значно далі, ніж робили це тодішні політичні діячі.

Іван Павло ІІ – батько, у християнському сенсі, об’єднаної Європи. Потрібно пам’ятати і роль папи в цьому другому етапі примирення, польсько-німецькому, щоб зрозуміти його значення у третьому – польсько-українському. Поляки і українці пройшли трагічні події після двох українсько-польських воєн ХХ століття із своїми образами. Для того щоб зцілити пам’ять польського і українського народів, щоб ми могли жити у єдиному європейському культурному християнському просторі, Іван Павло ІІ впровадив нас до примирення.

Шукати те, що єднає, а не те, що протиставляє

Я пригадую 2013 рік. Того року польське суспільство згадувало роковини Волинської трагедії. Розпочалася тоді антиукраїнська істерія. І ми разом із нашими митрополитами на запрошення тодішнього президента Польщі здійснили офіційний візит до Варшави. Ми ще раз підписали документ примирення між українцями й поляками, усе було публічно та онлайн, усі найбільші телеканали Польщі це показували. Це був ще один крок у примиренні.

Але, знаєте, мабуть, ми тоді переоцінили наші здобутки. Бо вже на початку 2016 року відчули, що з приходом нової політичної сили до влади ситуація стала погіршуватися. Не хочу засуджувати когось, я хочу діяти в логіці святого папи Івана Павла ІІ і шукати те, що єднає, а не те, що протиставляє чи ділить нас.

У 2016 році я був запрошений на одну офіційну зустріч у Гнездо. Тоді святкували 1050-річчя Хрещення Польщі. У своєму виступі я намагався нагадати польському інтелектуальному світові всі ті моменти єднання та примирення, закликав не робити нічого такого, що б одним порухом пера могло зруйнувати десятиліття польсько-українського примирення.

Але тодішні представники влади сказали мені, що все це добре розуміють, але в них є свої зобов’язання супроти своєї політичної сили. Мені тоді було дуже гірко. Коли я повернувся до Києва, то намагався розрухати громадськість, зберегти якщо не на політичному, то на громадському рівні цей діалог примирення між обома країнами.

Наша ініціатива була підтримана різними Церквами і діячами культури та відомими політиками. Ми тоді написали відкритий лист до польської громадськості. Важливо те, що ми отримали відповідь від польської громадськості, яка заявила, що не хоче конфронтації, бо це згубно для наших обох народів. Однак у тому ж 2016 році польський Сейм визнав Волинську трагедію геноцидом проти польської нації, що спричинило подальшу конфронтацію між обома країнами.

Ми сьогодні бачимо певні тенденції, які, на мою думку, штучні і є маніпуляцією європейської свідомості. Роз’ятрюють те, що ділить, а не посилюють того, що єднає. Адже не тільки проти України, а й проти Європи ведеться гібридна війна навіть у тих країнах, які вже пережили цей процес примирення. До влади нерідко приходять крайні радикали, які виступають проти об’єднаної і мирної Європи.

На жаль, спільні документи, що ми підписуємо, залишаються на папері, бо ми думаємо, що підписавши щось – автоматично вирішуємо справу. Одначе так не є. Тому я пропоную, щоб ми зробили все, аби християнський клич, який збудував і може знову врятувати об’єднану Європу, був не лише гарною цитатою, а частиною нашої сучасної культури, нашого способу життя, діяння для кожного українця і для кожного поляка. Щоб це стало своєрідним антидотом проти різного роду отрут, які впорскує ворог України та Європи, намагаючись розпалити війну протистоянь, поділів через роз’ятрення ран минулого європейських народів.

Повірте мені, для того щоб сьогодні ми, як українці, стали рятівниками об’єднаної Європи, маємо залишатися християнами, бути вірними духовному заповітові папи Івана Павла ІІ – прощаємо і просимо прощення. Тому, коли в Римі ми відзначали ювілей тридцятирічного примирення і молилися на гробі папи Івана Павла ІІ, я урочисто проголосив цього святого покровителем українсько-польського примирення. Ця справа є дуже важливою для всіх нас.

Рецепт порятунку Європи

Міграція – не тільки українська проблема. Як мені розповіли, половина хорватів покинула свою країну. Більша частина лікарів Угорщини виїхали з Угорщини. Про подібну ситуацію розповіли литовці: також багато литовців виїхало. Це невеликі нації, і коли виїжджає 2-3 млн, то половина населення покидає свою країну. Це, можливо, елемент сучасної глобальної культури, бо все рухається: ідеї, гроші й люди. Але коли говоримо про міграцію українців у світ, зокрема, у Польщу, то бачимо велику проблему.

Хтось говорить про 1 млн 200 тис. українців у Польщі, хтось про 2 млн, хтось про ще більше. Багато з цих людей легко відмовляється від свого коріння і навіть соромляться в Польщі признаватися, що є українцями. Вони губляться, втрачають гідність. Навіть коли хтось із них має можливість іти до Української Церкви, то вибирає польський костьол. Мені, як Главі Української Церкви, соромно і прикро за це.

Ця формула «прощаємо і просимо прощення» не лише бальзам, який лікує рани минулого, але, на мою думку, – це рецепт порятунку Європи від розпадання у часи гібридної війни проти об’єднаної Європи. «За нашу і вашу свободу» – це старе гасло має бути одним з елементів пробудження українців і поляків. Поляки мають зрозуміти, що без незалежної України не буде незалежної Польщі. А українці мають зрозуміти, що братерський союз взаємного прощення і любов є необхідною умовою для того, щоб Україна вистояла як народ, держава і європейська нація.

Юра Мартинович,

IA ZIK