Дистанційне навчання показало, що українські вчителі не йдуть у ногу з часом

Дистанційна форма навчання – це зовсім інша форма навчання. Тут найважливіше є те, що і як засвоює дитина.

Оскільки в нас освіта масова, учитель не встигає проконтролювати, що і як дитина засвоїла.

І це зрозуміло, бо вчителі звикли працювати тільки офлайн, тобто напряму з класом, організовувати навчальний процес, комунікувати наживо. Тому несправедливо такого вчителя змушувати до онлайн-викладання без належної підготовки. Бо що таке дистанційне навчання? Це насамперед технологія як спосіб проведення уроку чи проведення проєктного методу. Цього можна навчитися і цього треба було вчитися.

Коли вчитель сідає перед екраном і просто веде лекцію в односторонньому порядку – це не дистанційне навчання. Це взагалі не навчання.

Інший метод, який здебільшого практикується зараз, – учитель скидає через мобільні додатки сторінки з книжки для самостійного вивчення та завданнями і передбачається, що діти їх мають виконувати з батьками. Як правило, батьки не мають часу цим займатися. А діти самі не мають мотивації та часто і умінь виконувати ці завдання самостійно. Тут нема жодного інтерактиву. Таким методом дітей важко зацікавити, часто діти просто відмовляються вчитися. Слід розрізнити, що переживає дитина в цій ситуації.

Церква ніколи не підтримуватиме таке навчання. Бо хоч там як, але людина завжди виховує людину. І ніколи людина не виховується сама.

Освіта – це не просто наповнити дитину певними знаннями. Як казав ще педагог просвітництва Мішель де Монтень, важливо не наповнена, а впорядкована голова. Важливо, щоб інформація, яку отримує дитина, мала якийсь сенс, щоб вона знала, як нею користуватися в житті. А це можливо тільки під час передавання людського досвіду.

Ще є психологічний момент. Діти бояться самостійно братися за матеріал, який передбачає присутність учителя.

У жодному разі я не беруся стверджуватися, що онлайн-освіта, яка зараз пропонується, має тільки мінуси. Ні. Вона також має і свої плюси, але їх не достатньо, аби дитина осягнула матеріал.

Один з мінусів цього онлайн-навчання – це те, що хтось із дорослих дома має виконувати завдання з дитиною. Але батьки так укладають своє життя, що освіту делегують закладу освіти, беручи участь щонайбільше в батьківських зборах, як показало соціологічне дослідження кілька років тому (Деталі цього дослідження тут і тут). Освітній процес має залучати батьків, однак, у доступних для них формах. Адже коли батьки віддають дитину до школи, вони наче винаймають послуги школи, яка має забезпечити навчальний процес.

З плюсів я б відзначила, що всі в тепер відчули, що роль вчителя є важливою, що освіта може бути доступна онлайн, але для цього потрібно створити умови. І що вчитель – це не той, хто має всю інформацію, а той, хто навчає засвоювати інформацію, тобто навчає вчитися.

Також сьогоднішня ситуація показала цінність приватних шкіл. Приватні школи були першими, хто кинувся організувати навчальну онлайн-платформу, підтримувати контакт учитель-учень, а не просто скидати завдання чи читати лекцію на камеру.

Американський досвід також показав, що приватні школи працюють продуктивніше. Наприклад, У США 30 відсотків учителів та учнів з державних шкіл підключаються раз на день до онлайн-уроків з вчителем. Натомість 66 відсотків – у приватних школах.

Онлайн-класи та онлайн-курси у державних школах відвідує 50 відсотків, у приватних – 82 відсотків. Відео переглядає 39 відсотків, у приватних – 80 відсотків. Тобто приватні школи є у великому плюсі.

Ця статистика, як на мене, говорить, що приватна школа більше зорієнтована на потреби клієнта – учня. Вона більш гнучка і йде більше за освітніми потребами учнів.

Наприклад, вчителька нашої католицької школи в Києві щодня має півтори години освітнього компоненту, хоча це перший клас. Потім вони роблять якісь дозвільні речі, щось там ліплять. Сестра молилася з ними вервичку онлайн…. Діти дуже тішаться цим. Вони вже навчилися вже надсилати свої звукові записи, відео…

Я не кажу, що лекція на камеру – це погано, але вона має бути коротка і з основним змістом. Не більше десяти хвилин.

Далі вчитель має організувати процес так, аби мати змогу перевірити завдання всіх учнів. Бо уявіть собі, як якісно перевірити завдання, коли двадцять батьків скидають фото різної якості виконаних завдань.

Тобто для цього мають бути справді організовані онлайн-платформи типу онлайн-класу, який забезпечуватиме інтерактивність. Онлайн-клас, на моє переконання, має використовуватися і в навчальному процесі за звичайних умов. Але наші вчителі виявилися не готові до дистанційного навчання в ХХІ столітті.

В онлайн-освіті дуже важливо, аби вчитель дуже чітко структурував навчальний матеріал. Це має бути відпрацьовано як сценарій. Не обов’язково вчитель сам має записувати відео. Для цього мають бути окремі люди. Учитель має забезпечити матеріал, який треба підібрати, спланувати шляхи засвоєння та супроводити процес засвоєння і запропонувати відповідне оцінювання. Бо зараз учитель мусить бути тим, хто монтує відео, хто записує, хто завантажує... А хто сказав, що вчитель це все має вміти.

Та якщо є вже готова платформа, то все це не потрібно робити. В онлайн- класах передбачено навіть онлайн-щоденник. Тобто цю платформу мала б запропонувати школа. Відповідно, на це потрібні кошти, бо це все є ІТ-продукт.

Отже, онлайн-освіта – це окрема технологія. І її потрібно вчителів спершу навчити. Таку ситуацію, яка сьогодні склалася, ніхто не міг передбачити. Це правда. Але онлайн-освіта повинна бути сьогодні невід’ємним елементом нормального навчального процесу.

Кілька років тому була статистика, що трохи більше ніж половина учителів користуються комп’ютером. То про які технології ми можемо говорити, якщо учителі тільки почали ІТ-освіту для себе?!

Поки що тільки Нова українська школа запропонувала для вчителів онлайн-курси. Тобто ті вчителі, які хотіли викладати в Новій українській школі, мали пройти онлайн-курси. Тому статистично кажучи, учителі початкових шкіл є більш готові для онлайн-навчання, ніж учителі старших класів.

І коли ми вийдемо з карантину, маємо серйозно переглянути наш підхід до онлайн-освіти.

с. Христофора Буштин, голова Комісії УГКЦ у справах освіти і виховання,
організатор першої католицької школи в Києві