Біженці та Церкви. Несподіване джерело надії та сенсу.

Мета симпозіуму полягала в тому, щоб обмінятися досвідом пастирської діяльності окремих церков на місцях, а також, щоб заохотити один одного до внесення пропозицій щодо подальшого розвитку пасторальної праці з мігрантами. Мова йде про сміливе звернення зі своїми пропозиціями до церковних ієрархів, відповідальних за мігрантів в тій чи іншій країні, до парафіяльних спільнот та до монаших спільнот, які готові до викликів міграції.

Опитування

Учасники зустрічі відштовхувалися у своїх міркуваннях від результатів соціологічних опитувань, проведених в Словаччині - Йозеф Жуфа (Dr. Jozef Žuffa, Теологічний факультет Університету в Братіславі), Чехії – Міхал Опатрни (Asooz.-Prof. Dr. Michal Opatrný, Теологічний факультет Південнобогемського Університету в Чеських Будейовицях) та Австрії – Пауль Цуленер (Prof. DDr. Paul M. Zulehner, Католицький Теологічний факультет Віденського Університету). Як засвідчують результати, навіть серед близьких до церкви людей немає одностайної позиції щодо біженців: це і відхилення, і скептицизм, і гостинність. Але порівняння досліджень показує помітну різницю в "східних" і "західних" країнах Європи.

Одним з важливих фактів, який в дискусіях часто забувають є, з одного боку, велика кількість біженців, які приїжджають з України через економічний стан цієї країни, через війну і, можливо, в майбутньому приїжджатимуть з екологічних причин. З іншого боку, останніми роками сотні тисяч східних європейців переїхали на Захід, в більшості молодь.

Відмінності є також у почуттях, які домінують серед населення. Почуття відхилення біженців, навіть серед ієрархів, набагато сильніше на Сході, ніж на Заході. Андраш Мате-Тот (Prof. DDr. András Máté-Tóth, Соціологічний факультет Університету Сеґед в Угорщині), відштовхуючись від теорії Джудіт Батлер, намагався пояснити цю різницю тою обставиною, що країни Східної Європи мають власну „історію поранень“ („Verwundungsgeschichte“), яка виливається у вищу ксенофобію. Східньоєвропейські країни повинні в цьому питанні більше працювати над власним зціленням, а західна Європа повинна сприяти цьому зціленню, проявляючи відповідну повагу.

Різниця у сприйнятті біженців пояснються також пануючим на Сході феноменом сильного "авторитаризму", який є своєрідною готовністю невпеного населення до підкорення. Десятиліття панування радянської влади залишили по собі тип особистості «homo sovieticus», яка часто сприймає спонукання до вільної європейської демократії, а також процеси євпропеїзації та глобалізації як надмірні, майже недосяжні, вимоги.

Сама з історичними травмами та авторитаризмом пов'язані багатоликі страхи (біографічні, соціального занепаду, втрати власної культури, підвищеної конкуренції). Чим вищий потенціал тривоги в людині та в суспільстві, тим сильнішими будуть бажання захистити себе від тих, котрі шукають пристановища. Страхи унеможливлюють консолідацію: також в міграційній політиці. Більш фатальним є те, що деякі політики популістськи поглиблюють страхи, замість того, щоб зменшувати їх, завдяки далекоглядній міграційній політиці. Завданням церковного пастирського служіння повинно бути усе, що зменшує страх. Це також включає в себе мужність церковного проводу, щоб переконати власні уряди, що лише відкрита на довіру до іншого політика може послабити суспільні страхи.

Іслам в Європі

На симпозіумі під заголовком “Мусульманські біженці – збагачення чи загроза для Європи" було приділено увагу страху перед ісламом. Мартін Клапетек (Ph. D. Martin Klapetek, Теологічний факультет Південнобогемського Університету в Чеських Будейовицях) та Агата Налборчик (Prof. Dr. Agata Nalborczyk, Інститут Європейського Ісламу Варшавського Університету) прочитали лекції з цієї теми. Страх перед ісламізацією є одним із аргументів багатьох урядів і в результаті, цього також церковних лідерів, щоб не приймати мігрантів, і якщо вже приймати (позиція Словаччини та Чехії), то виключно християн. Поширені стереотипи, що іслам проникне в Європу та візьме владу, були розвінчані, завдяки історичним та актуальним обставинам. Було показано, що іслам не є новим явищем в Європі, який вперше з'явився з імміграцією (гістьових робітників) у Західну Європу в другій половині 20-го століття. Багато людей також вважають, що це була ідея мусульман, щоб у такий спосіб прибути до Європи у 20 столітті; що всі мусульмани релігійні, одностайні, і утворюють однорідну релігійну спільноту. Насправді ж мусульмани жили в Європі ще до 20 століття, наприклад польсько-литовські татари проживали на території Польщі, Литви та Білорусі понад 620 років. Сьогодні багато мусульман у Західній Європі дійсно є нащадками робітників-заробітчан, привезених з ініціативи європейських держав. Мусульмани складають нині 4-5% європейського населення, проте автохтоні мусульмани серед них досі складають більшість. Серед мусульман також є різні групи, як етнічні (турки, боснійці, албанці, пакистанці, араби, помаки, роми, татари, курди та ін.), так і релігійні (суніти, шиїти, алевіти, ахмадія та ін.). Дедалі численішою стає група так званих “культурних мусульман”, в житті яких релігія не відіграє ніякої ролі (вони не належать до жодної релігійної організації, не вірять, не моляться, не дотримуються посту та не відвідують мечеті). Оцінка даної різноманітності та способу поведінки щодо неї є складною і часто незвичною.

Біблійно-богословcькі роздуми

Глибоко осмислену позицію представила Реґіна Полaк (Assoz.-Prof. Dr. Regina Polak, Католицький Теологічний факультет Віденського Університету), міжнародно визнаний експерт з богослов’я міграції. У своїй доповіді “Міграція – повернення до Бога та його cоціального порядку” вона зазначила, що етичний монотеїзм в основному постав саме у боротьбі між феноменом втечі та феноменом міграції, які були позбавлені сенсу та надії. Багато біблійних старозавітніх текстів навчають, що прокляття міграції стало благословенням: людину Старого Завіту виховували в переконанні тісного зв'язку віри та відповідальністі за справедливе суспільство. Навіть багато авторів Нового Завіту послуговувались цим міграційним нарративом, щоб надати богословське осмислення катастрофічним подіям свого часу, зменшуючи таким чином біль і переживання своїх сучасників. Про весь пережитий досвід міграції нагадувалося, оскільки з нього поставала сила протистояти іншим викликам.

Як колись біблійні автори, так і сьогодні Європа стоїть перед завданням, щоб у феноменах втечі та міграції віднайти несподіване джерело надії та сенсу. Це є релігійне, етичне та політичне завдання. Звісно, (Західна-)Європа – як економічно-політичний блок влади – стоїть не на стороні мігрантів, а радше на стороні “Єгипту та Вавилону”. Однак, якщо Європа разом з мігрантами навчиться сприймати внутрішню єдність усього людства в Бозі, а також універсальну справедливость і солідарність, тоді міграція зможе принести переваги та користь усім.

Офіційні заяви Церкви та практичні приклади

Мацієй Островський (Prof. Dr. Habil. Maciej Ostrowski, Папський Університет Івана Павла ІІ у Кракові) розглянув у своїй доповіді заяви Церкви щодо питання біженців та міграції, зосередившись на невідомому широкому загалу документі Святого Престолу від 2013 року “Прийняти Христа у тому, хто втікає та кого силою прогнали”. Спершу доповідач рефлектував над поняттям “біженець”, щоб допомогти широко представити богословські засади тих викликів, які несе з собою біженство. Серед причин, чому християни зобов'язані піклуватися про біженців, Островський називає біблійну заповідь приймати біженців, гідність кожної людини, єдність людського роду, наслідування Божої любові до людей. Найважливіший аргумент доповідача – це впізнання та прийняття Христа у біженцях.

Міхаела Гаштеттер (PD. Dr. habil. Michaela C. Hastetter, ІТІ, Ґамінґ, Австрія) присвятила свою доповіді питанню уділення тайни хрещення під час міграції. Даріуш Ліпєц (Prof. Dr. Dariusz Lipiec, Католицький Університет в Любліні) доповідав про прийняття мігрантів на парафіях.

Підсумок

1. Пасторальні богослови прагнуть, щоб церковні провідники сприймали міграцію як даний Богом “знак часу”. За такого прийняття даної ситуації люди, які шукають захисту, стануть для нас безвідмовним закликом до вчинків; стануть лакмусом нашої людяності та фактором, який зміцнить парафіяльні та монаші спільноти. Ми повинні вважати їх не тільки загрозою для нашого достатку та безпеки, але і нагодою для збагачення нашої культури та нашої віри. У той же час церковні лідери повинні заохочувати уряди своїх країн, аби ті заангажовували громадян на місцях робити свій внесок у справи, які важливі для людства. При цьому слід послуговуватися доступною світові мовою, мовою прав людини і єдності, артикулюючи також поняттями єдиного спільного дому і єдиного людства у ньому. Потрібно говороти мовою зростаючої справедливості і через неї забезпеченого миру. Додатковим завданням церкви повинно бути прокладання мостів між поляризованими групами та створення простору для їхнього діалогу, дискусій.

2. Слід заохочувати християн шукати особистих зустрічей з тими, хто шукає захисту, включаючи навіть мусульман. Такі зустрічі в силі подолати стереотипи про чужинців, біженців та про іслам; в силі впізнати в шукачі притулку перш за все людину, яка не тільки має право на притулок, але в якій у спасенний спосіб нам на зустріч йде Воскреслий Христос.

3. Оскільки страхи унеможливлюють солідарність, а без неї не буде ні справедливості, ні миру у світі, то пастральні богослови закликають засоби масової інформації та політиків позбавитися розпалювання страхів. Той, хто поширює страх, може виграти вибори, але програє можливість для справедливого та мирного майбутнього. Душпастирська допомога в місцевих Церквах і пасторальне богослов’я як наука повинні зосередитися на причинах страху, на зціленні, довірі та впевненості.

www.postnetzwerk.net

Для news.ugcc.org о. д-р Тарас Шаґала, парох парафії св. Варвари у Відні