Амвон на нейтральній смузі

Помірно стурбований тон церковних звернень ще якихось три місяці тому — на початку акцій протесту — не випадав із цієї традиції. Хто б міг подумати, що доживем до "крещендо"?

Утім, багато про що три місяці тому ніхто й подумати б не міг.

Наприклад, про те, що "хресні походи проти євросодому" зміняться молитовним стоянням на "нейтралці", на лінії вогню між "Беркутом" і учасниками акцій протесту. Немає сенсу розбиратися, "кого вони прикривали" — "беркутівців" чи "майданівців". Ченці Десятинного монастиря, священики й миряни УПЦ протидіяли насильству — як могли. Тобто "прикривали" Божу заповідь. Так, один із учасників "стояння" потім із непідробною щирістю дивувався, що по той (майданівський) бік барикади — "теж люди". Але це не обурення має викликати, а радість. Такі "відкриття" дорогого варті.

Хто б міг подумати, що в "ніч перемир'я" УПЦ на "нейтралці" молитиметься з УПЦ КП — хай не разом, та хоча б поруч?

Важко було припустити, що влада оголосить війну УГКЦ. Історія з погрозами Мінкульту на адресу церкви набула продовження з переходом на особистості, — цього тижня розпочався суд над "священиком Майдану" о. Михайлом Димидом. Буцім "не зупинився на вимогу ДАІ".

Але хто, знаючи методи нашої влади, дасть гарантію, що це — не ще один привід для публічного шмагання? Причому це тільки найгучніший, але далеко не єдиний процес над священиками УГКЦ, які підтримали Майдан.

Я не припускала, що повернуться часи агресивних пікетів храмів. І що це будуть уже не фанатичні babushkas з іконами напереваги, а молодики спортивної статури з арматурою. Цього тижня "православні з дрючками" вимагали "повернути їм" храм на Аскольдовій могилі, який уже багато років належить УГКЦ.

А хто міг припустити, що священик УПЦ КП під час молебню отримає в око осколок беркутівської гранати? Адже він не був капеланом на лінії фронту. Чи був?

Ще недавно мені важко було уявити патріарха Філарета, який відмовляється від нового ордена або якогось іншого знака уваги з боку самого президента.

Що ж, не знаю, як це пов'язано з прийняттям "закону про маски", але, гадаю, всі ви помітили, як маски самі собою сповзають із облич. Інколи це супроводжується відкриттями — приємними чи не дуже. А інколи й не розбереш — чи була це тільки маска. Ось, наприклад, намісник Лаври митрополит Павло Лебідь зовсім нікого не здивував. Хоча його виступ на підтримку президента і запевнення в тому, що "УПЦ буде з ним до кінця", збентежили навіть досить поміркованих у судженнях священиків цієї церкви. Може, комусь просто не сподобався натяк на "кінець". Але більшість була неприємно вражена, що намісник Лаври говорить від імені всієї церкви, яка такими повноваженнями його не наділяла. Втім, від офіційних спростувань або коментарів із цього приводу УПЦ втрималася. Складається враження, що, доки митрополит Володимир хворий, давати офіційні оцінки в УПЦ ніхто не наважується.

Отож митрополит Павло просто тренується. У світлі останніх подій у нього чудові перспективи на Київську кафедру. Ще якихось два місяці тому припущення, що він стане наступним предстоятелем УПЦ, викликало посмішку, — неодноразово скомпрометований, занадто загруз у фінансових проблемах і політиці, майже смішний. А тепер він — найімовірніший кандидат у наступники митрополитові Володимиру. Тільки тому, що, мабуть, у всьому єпископаті УПЦ Банковій не знайти ще одну таку ж "свою" людину. Він зовсім як вони. Тільки в облаченні. До того ж на Банковій тепер у моді фріки. І цю моду щосили підтримує російське керівництво. Причому не тільки в нас — погляньте на оточення патріарха Кирила. Президента Путіна можна зрозуміти — якщо вже утримуєш цілий театр маріонеток, то хай вони хоча б будуть смішними.

Звісно, я не думала, що так скоро побачу навіть не згасання "Русского мира", а карикатуру на нього. І що РПЦ тут буде ніби й ні при чому. Просто бувають такі друзі, що з ними й ворогів не треба, — російське керівництво добре заплатило за те, щоб будь-який "російський проект" викликав в Україні ідіосинкразію. Не потрібно одкровень "джерела Відомостей у Кремлі", щоби зрозуміти, звідки взявся напад законотворчої епілепсії, який уразив парламентську "більшість". Це навіть не "безумний принтер" — принтери нам уже мати не можна. Нам залишили тільки ксерокс. І теж безумний. Не дивно, що всіма кольорами безумності тепер грають і "слов'янська єдність", і "канонічна територія", і навіть весь "Русский мир". Утім, яка різниця? Всі ці проекти тепер підпадають під "закон про іноземних агентів".

Немає нічого дивного в тому, що тон заяв церков — як ніколи частих — змінюється в міру нагнітання пристрастей. Останньою краплею стала загибель людей. У голосах предстоятелів прорізався метал. І навіть завжди дипломатична до нудоти Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій видала заяву, тоном більше схожу на розпачливий крик.

Усі ці заяви різними словами говорять про одне й те саме — про близькість громадянської війни та її неприпустимість. І чи не вперше в нашій новітній церковній історії заклики зберегти мир — адресні: до президента Януковича, лідерів опозиції, силовиків та учасників протестних акцій. Церква, здається, вперше за роки незалежності відчуває реальну небезпеку і свою відповідальність за те, що відбувається. Але вона все ще не відчуває в собі достатньо сили. І, доки є хоч якийсь шанс уникнути війни, владики церков з останніх сил дотримуватимуться обережності в словах. Сказавши "а", вони ніяк не зважаться так само чітко й прямо вимовити "б".

Ні, я не закликаю церковників проголошувати політичні гасла. Питання, чи перетинаються церква й політика, і де ця точка перетину, здається, досі залишаються без чіткої богословської відповіді. Але всі ми відчуваємо, що тепер ми якщо ще не в ній, то вже досить близько. Хай немає зараз серед нас ані священика, здатного відлучити від причастя правителя, винного у смерті громадян, ні правителя, здатного прийняти покуту. Але принаймні ми можемо розраховувати на те, що серед нас є люди, котрі не побояться називати речі своїми іменами? Навіть коли це дуже дорогі речі. Або дуже страшні.

Церкви роблять усе, щоб не стати на чийсь бік у цьому конфлікті. Залишитися над ним. Ширяти так високо над бійкою, як тільки можна. Вони готові виступити гарантом, майданчиком, посередником, кордоном — ким і чим завгодно, тільки щоб "миру-мир". І в жодному разі — з жодною зі сторін конфлікту. Щоб навіть не запідозрили.

Можливо, це правильна позиція. Але страх скомпрометувати свій нейтралітет примушує церковників мовчати про головне. Звісно, конфлікт — річ обопільна. Переговори — завжди пошук компромісу. Комусь чимось доведеться поступитися. Або стати причиною катастрофи. Але, щоб вибирати, чим можна поступитися, а чим — ні, потрібні орієнтири. Не політичні, ні. Найпростіші, базові орієнтири, які називаються звичайно словом "цінності". Ті, які не дають переплутати добро й зло.

Залишаючись на "нейтралці", церква просто не може дозволити собі називати біле — білим, а чорне — чорним. Навпаки, священнослужителі переконують нас не піддаватися цьому "спрощенню", пам'ятати, що "життя — не чорно-біле". Хоча й самі знають, що інколи воно саме таким і буває. І що було б краще, якби хтось, чия професія — відрізняти добро від зла, нам про це нагадав. Нам усім. І тим, хто стоїть на вулиці по обидва боки барикад. І тим, хто сидить у затишних кабінетах і готовий далі в них зручно сидіти, хай навіть ціною крові. Чужої, зрозуміло.

За останні два місяці церква набула сміливості і впевненості в собі більше, ніж за попередні 10 років. Оперетковість "лідерів Майдану", відсутність чіткої ідеології відкрили чудову можливість для церкви реалізувати свій — ще недавно суто теоретичний — моральний авторитет. Тепер вона може собі дозволити говорити без дипломатичних натяків і політичних еківоків. Може, але...

Не може.

Представників церкви можна зрозуміти. Якщо слово прозвучить, шляху назад не буде. Як і компромісу. Як і нейтралітету. У кожному разі, для тих, хто наважиться говорити. Хто наважиться назвати зло його справжнім ім'ям. Зло брехні. Зло вбивства. Зло корупції, що теж суть убивство. Зло беззаконня, яке в нас чомусь називають законом. Зло несправедливого суду. Зло жорстокості й безглуздого насильства — хоч би з якого боку воно метало гранати і пляшки з запалювальною сумішшю. І хто наважиться назвати справжнім ім'ям добро. Все те, чим Бог нагородив людину, Свій образ і подобу, — гідність, любов, правда, свобода, чистота серця. Все те, що не просто "є сенс", а необхідно захищати — людині і християнинові.

Ось тільки після цього "миру-мир" закінчиться. Добро й зло мають звичку час від часу сходитися на полі борні, — Сам Христос обіцяв нам меч, а зовсім не мир. Тим, хто готовий битися й заплатити, можливо, за найвищою ставкою в цій битві, треба допомогти зробити вибір. Для того, щоб давати такі — остаточні — орієнтири, потрібні чесність і величезна мужність. Але в кого ще шукати і те й інше, як не в тих, хто говорить від імені Христа?

Катерина Щоткіна
«Дзеркало тижня»