А що буде з нами, коли закінчиться АТО?

Передову бачив. На передовій був і буваю. Не лякає. Неприємно, психіка трішки тремтить від тривалого перебування під розривами артилерійських снарядів, але саме там, у хаосі жорстокої деструкції, для сьогоднішнього українця відкривається якийсь значно глибший вимір людського існування.

Усі стають чесними: перед Богом, перед іншими, перед собою. Щирість допомагає людям ставати гарними... справжніми!.. Смерть не любить лицемірства. Вона працює на посаді радикального арбітра людської щирості.

От я й розмірковую собі: а якими ж станемо ми, коли не стане «зони АТО»?..

Гадаю, що кожен, хто тут побував, розуміє, про що я...

Сьогодні в нас ціла армія психологів невтомно трудиться над тим, аби допомогти чоловікам, які побували на війні, повернутися, реінтегруватися в круговерть життєвих буднів.

От коли б нам іще й батальйон психологів, які б з такою ж відданістю трудилися над тим, щоб вилікувати сьогоднішнє українське суспільство від якоїсь тривіальності, літеплості й млявості, байдужості й бездуховності, від якогось «недостресового синдрому», що позбавляє людей співчуття та солідарності, тоді, гадаю, і нашим ветеранам стало б простіше повернутися домів...

У Києві чесності бракує... Як і всюди, де бракує виклику нашій людяності. Що ж трапиться з нами, коли забракне спотвореного жорстокістю виміру нашого зцілення, зони суспільної та особистої автентичності?

Не страшно померти людиною, страшно жити несправжнім, страшно банально імітувати життя...

А вона ж таки має свої межі ота тричі проклята сльозами українських матерів зона. Колись її таки й не стане...

Головне, аби мої хлопці повернулися живими-здоровими ‒ найкращими у світі захисниками найкращої у світі Вітчизни!!!

о. Андрій Зелінський, ТІ,
військовий капелан