Десять думок Блаженнішого Святослава про світ, сім’ю, війну, освіту, Церкву

Де місце Церкви в посткоронавірусному світі?

Місце Церкви в посткоронавірусному світі – у людських стосунках. Нові обставини змушують нас сьогодні боятися іншої людини. Нині людські стосунки переживають непростий етап трансформації. Ми тепер часто живемо у віртуальному світі. Через пандемію входимо в онлайн-спілкування. Часом не до кінця розуміємо, наскільки важливими сьогодні є базові мережеві суспільства, які можуть допомогти людині знайти своє середовище і відчувати себе комфортно, бути собою. Власне, Церква є нині таким мережевим світом, мережею стосунків. І одним із актуальних завдань Церкви, за словами Папи Франциска, є допомогти людині залишитися людиною, не перетворитися на машину чи комп’ютер. Тому саме людські стосунки – це той особливий вимір, де Церква себе по-особливому сьогодні проявляє, адже Церква – це спільнота людей, які спілкуються між собою.

Церква – середовище надії

У нинішніх обставинах Церква дає життєві орієнтири, допомагає не загубитися, не впасти у відчай посеред тих хвиль, які одна за одною на нас накочуються. Церква – це спільнота людей, які мають надію, навіть у тих обставинах, які, можливо, викликають лише безнадійність.

Паводки в Карпатах. Що робить Церква?

Церква є матір’ю і вчителькою свого народу. Вона першою захищає своїх дітей. Тому сьогодні ми невідкладно мобілізуємо всі наші ресурси. Ми хочемо зібрати необхідну допомогу для постраждалих, дати їм речі, щоб вони могли пережити цей період, вижити в цих обставинах. В окремому зверненні я скерував свій голос із проханням про допомогу до міжнародних гуманітарних інституцій, які завжди були нашими партнерами в подоланні різних викликів. Я звернувся до нашої Церкви в діаспорі для того, щоби ми могли відчути біль тих людей і за них молитися, але також думати, як їм допомогти. Одне лихо нашаровується на інше, але ми зможемо вистояти в цих обставинах лише тоді, коли не залишимо один одного наодинці з бідою. Бо, якщо будемо лише шукати можливості самому собі дати раду, то нічого не зробимо. Солідарність, єдність, діяльна любов до ближнього є ключами до того, щоби подолати це стихійне лихо, яке сьогодні ми переживаємо.

Читайте також «Звернення Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ і людей доброї волі в Україні та в усьому світі з приводу паводків у Західній Україні»

А що з війною?

Потрібно насамперед сказати правду про війну самим собі. Народ України є жертвою несправедливої агресії. І доти, доки всі ми, навіть самі українці, не скажемо собі правди про цю війну, вона ніколи не закінчиться. На жаль, дехто вважає, що якщо ми забудемо, закриємо очі на цю війну, вона сама собою закінчиться. Однак це – небезпечна і хибна ілюзія. У духовному житті є таке правило: якщо зло не відкрити, не демаскувати – воно ростиме і помножуватиметься. Якщо зло відкрити, виставити його на світло правди – воно зникає. Лихом нашого українського суспільства є те, що ми звикли до цієї війни і живемо так, ніби її немає. Тому завдання Церкви – будити сумління і нагадувати про це.

Чому УГКЦ відправляє до війська своїх капеланів?

Наша Церква завжди була зі своїм народом. Саме наша Церква має безперервний досвід капеланського служіння в усіх військових формуваннях українського народу впродовж століть, на всіх етапах становлення нашої державності чи національно-визвольних змагань. Не було жодних військових українських формувань, де б наша Церква не мала своїх капеланів. Це наша традиція. Це наш досвід, наш скарб, який ми сьогодні активно приносимо в сучасні обставини.

Закон про військове капеланство. Треба чи ні?

Закон про військове капеланство є позитивним, вкрай необхідним плодом для того, щоби ми могли дати відповідь на запитання про місце і статус священника у Збройних силах України. Закон про військове капеланство допоможе підняти капеланське служіння на якісно новий рівен; щоб у війську були не лише священники-волонтери, хоча і вони дуже важливі, чи священники-туристи, які лише заїжджають подивитися, як там на передовій, а фахівці. Є й інша складова необхідності цього закону. Священники є такими самими людьми, як і наші воїни. Вони отримують такі самі поранення, психічні та фізичні, тому також потребують відповідної духовної і медичної опіки та реабілітації після завершення служіння на передовій. До цього часу усі згадані потреби забезпечувала наша Церква за допомогою доброчинців, але я думаю, що про військових капеланів повинна також подбати і наша держава.

Як вберегти сім’ю?

Сім’я, я хочу наголосити, не може бути лише монадою, ядром, яке сконцентроване на собі. Інакше вона загине. Сім’я потребує іншої сім’ї. Сім’я потребує суспільства… Сім’я потребує Церкви так само, як Церква потребує сім’ї. Сім’я потребує ширшої церковної спільноти, потребує ширшої громади. Лише тоді вона зможе вижити в сучасному світі, адже сім’я нині потребує захисту, підтримки. Сім’я також формується в суспільстві. Бо, щоби збудувати нову сім’ю, дівчина і хлопець мають десь зустрітися, мають десь познайомитися, мають десь обмінятися своєю любов’ю і збудувати нову сім’ю. Якщо цей вектор буде здоровим і збереженим, можемо говорити, що людство, суспільство, народ, держава матимуть майбутнє.

Як змінилася роль вчителів сьогодні?

У сучасному світі роль вчителя дуже змінилася. Вчитель перестав бути джерелом інформації для учня. Роль вчителя, викладача я б назвав нині роллю регулювальника на багатолюдному перехресті. Сьогодні справжній педагог повинен навчити студента орієнтуватися в інформаційному потоці, навчити свого учня, де є джерело певної професійної інформації на певну тему… Ми знаємо, що регулювальник – це той, хто показує дорогу, напрямок. У такому образі орієнтир є не лише на джерело інформації, а й на певні морально-етичні цінності… Тому в сучасних обставинах роль учителя є основною не лише в інформуванні, а й у формуванні учня.

Християнська етика в школах: зберегти не треба викинути!
Де тут поставити знак коми?

Роль Церкви у вихованні молодої особи – надати ціннісні орієнтири для її життя. Очевидно, ми хотіли б, щоби в українських школах їх надавали всі викладачі, однак особливо вчителі основ християнської етики, які мали би бути збереженими… Хочу надати, що християнська етика – це не конфесійний предмет, а морально-етичні орієнтири, без яких годі сформувати цілісну особистість у сучасному світі та в сучасній культурі… Я хотів би побажати українській школі, освітній системі, щоби в наших школах та вищих навчальних закладах учні та студенти могли здобути правильні істинні ціннісні орієнтири для свого професійного служіння і життя.

Приклад Українського католицького університету

УКУ є інституцією, яка відкрита для всіх, бо католицька освіта – це не конфесійна освіта. Сьогодні в нашому університеті дві третини студентів не є греко-католиками. Це інституція, яка дає інтегральне виховання і високопрофесійну, європейську освіту, а з іншого боку, передає базові цінності, які поділяють представники усіх релігій, конфесій і кожна людина, котра хоче бути людиною, хоче бути собою. Ось та ціннісна складова в нашому університеті є базою для життя його академічної спільноти. Тому наш УКУ – це унікальна інституція, яка дає можливість здобути освіту європейського рівня, не виїжджаючи за межі України. Двері УКУ відчинені для всіх.

Підготував о. Тарас Жеплінський