Завершується збір документів у справі проголошення блаженним отця Андрія Бандери

Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ завершує збір документів у справі проголошення блаженним отця Андрія Бандери, батька провідника ОУН Степана Бандери. Серед документів, зібраних для беатифікаційного процесу, сотні свідчень очевидців про життя о. Андрія, його діяль­ність і смерть. За різних режимів у Галичині священик проповідував слово Боже і зберігав україн­ський дух, культуру. До дня свого арешту отець Андрій не покинув своїх парафіян. У вирі соціальних трагедій душпастир сам виховав сімох ді­тей. Отець Андрій Бандера народився 1882 року. Мешкав у Стрию. Після гімназії навчався на богословському факультеті Львівського університету. Здобувши освіту, одружився з Мирославою Глодзінською, яка походила зі старовинної галицької родини священиків. 1906-го Андрій Бандера був рукоположений у сан священика митрополитом УГКЦ Андреєм (Шептицьким). Тривалий час служив в одній церкві зі своїм тестем у селі Угринів, що на Івано-Франківщині. А 1913 ро­ку став парохом сільського храму. Парафіяни відгукувалися про нього як про доброго пастиря, який нікого не скривдив, захищав бідних і не брав грошей за треби. Отець Андрій багато працював із вірянами, залучав селян до читання, надаючи книги із власної бібліотеки. Коли 1919-го було проголошено ЗУНР, отця Андрія призначили послом Української Національної Ради ЗУНР у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Він був духовним опікуном Української Галицької Армії. 1922 року пережив страшне горе – його 34-річна дружина померла від туберкульозу горла, залишивши вісьмох дітей. Невдовзі відійшла у вічність наймолодша донька, яка була ще немовлям. Отець Андрій залишився сам із сімома дітлахами. Життя не шкодувало його синів і доньок. Усі вони або загинули, або зазнали шалених страждань за життя. Однак непоправне горе і біль, який стискав серце отця через втрату дружини та доньки, не зруйнували його як духовну особистість і сильну людину. У кожному селі, де служив парохом, отець створював “Просвіту”, читальні, споживчі кооперативи, товариства “Сіль­ського господаря”. Двічі польська поліція заарештовувала священика. 1928 року разом із сином Степаном його ув’яз­нили за те, що відправив панахиду на могилах січових стрільців, але невдовзі цю справу закрили за браком доказів. Удруге отця Андрія заарештували 1930-го за підготовку зустрічі митрополита Андрея (Шептицького) з парафіянами. Односельці згадують про свого пароха як про правдивого душпастиря, який у будь-яку пору дня і року пішки долав десятки кілометрів лишень, щоб допомогти потребуючій душі. Після так званого “золотого вересня” 1939 року, коли в Галичину прийшла радянська влада, почалося нищення УГКЦ. Зрозуміло, що отець Андрій як батько провідника ОУН Степана Бандери та вся його родина були під пиль­­ним оком більшовицьких агентів. Кілька разів українські підпільники організовували для священика та його дітей нелегальний переїзд за кордон, у Мюнхен, де тоді перебував провідник ОУН. Однак отець Андрій так і не погодився на переїзд. Він не міг у скрутний час залишити своїх парафіян без пастирської опіки. “Розлучити мене з ними можуть тіль­ки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно – смерть!” – ці слова отця Бандери стали для нього про­рочими. 22 травня 1941 року священика та його доньок Марту й Оксану заарештували. Приводом стало те, що вони буцімто переховували нареченого служниці. Однак насправді всі розуміли, що справжня причина арешту – діяльність Степана Бандери. На п’ятий день арешту отця Андрія етапували в Київ, у третє управління НКВС УРСР. Слідство вів уповноважений тре­тьо­го відділу, молодший лейтенант держбезпеки Войцехівський. Допити були безконечними. З протоколів дізнаємося, що отець Андрій говорив про себе: “Офіційним членом ОУН я не є з релі­гійних мотивів. Погоджуюсь із принципом: “Кожна влада від Бога…” Я є симпатиком українських націоналістів. Сам ніякої участі в ОУН не брав, хоч мені відомо про практичну діяльність ОУН у західних областях України і за кордоном”. Допити вели напередодні та в перші дні Другої світової війни. “Енкаведисти” поспішали. Німці вже були в Галичині. 10 липня 1941 року отця Андрія Бандеру розстріляли. Лише 1992-го родина дізналася про долю свого батька. Цього самого року його реабілітувала прокуратура, тобто визнала невинуватим в інкримінованих йому більшовиками злочинах. Донині не відомо, де поховано останки отця. У Центральному історичному архіві у Львові зберігаються численні матеріа­ли про життя і діяльність отця Андрія Бандери, завдяки старанням митрополита УГКЦ Андрея (Шептицького). “Що буде моїй громаді, то буде зі мною, – говорив отець. – Не маю релі­гійного, духовного права і не маю права як патріот український залишати громаду…” І цих слів він дотримався.

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2009/09/04/38966/