«Він сказав: у мене є один обов'язок», ‒ Апостольський нунцій про Блаженнішого Любомира

«Для мене його присутність була дуже близькою. Я знав його з 1985 року ‒ відколи почав працювати у Ватикані. Він дуже часто приходив у Конгрегацію для Східних Церков, коли був студитом (монахом Студійського статуту. - Ред.) у Кастель Гандольфо. Пізніше я став свідком відновлення його пастирської діяльності в Україні як єпископа.

Його присутність на цій посаді була дуже бажаною Святим Престолом. Я добре пам'ятаю ті дні і почуття, які відчували всі, зокрема святий Іван Павло II, а також кардинал Сільвестріні, який на той момент був префектом Конгрегації для Східних Церков.

У всіх було розуміння того, що відправити Любомира Гузара в Україну означало зробити великий внесок у відродження і розвиток Церкви в Україні.

Потім я був на його інтронізації, коли він став Верховним Архиєпископом ‒ на цій події я представляв Конгрегацію для Східних Церков.

Коли я став заступником секретаря цієї Конгрегації, він часто приїжджав до Рима, ми говорили про ситуацію в українській Церкві, про співпрацю й допомогу.

Наші відносини перервалися, коли мене призначили Апостольським нунцієм у 2001 році і відправили на Кавказ. А потім ми знову знайшли одне одного тут, в Україні, коли мене призначили Апостольським нунцієм в Україні.

Ми зустрілися як справжні старі друзі, ніби ніколи не розлучалися. Це було прекрасно, хоча стан його здоров'я тоді вже був дуже важким.

Я багато разів приїжджав до нього, щоб привітати з різними святами або порадитися з того чи іншого приводу. Одного разу він особисто приїхав у Нунціатуру, незважаючи на те, що йому було надзвичайно важко пересуватися.

Я завжди ставився до Блаженнішого Любомира як до людини високих моральних якостей. Його мова, глибина слів, мудрість думок ‒ усе це свідчило про глибоку чернечу основу.

Дуже добре пам'ятаю його виняткову доброзичливість і делікатність. Коли він звертався до мене з проханнями, вони завжди були сформульовані вкрай делікатно: «Якщо можна...», «Не могли б ви...». І щоразу, коли щось було зроблено, він дзвонив і щиро дякував за це. Після богослужінь, на яких я був присутній, він також завжди особисто дякував мені. Усе, що він робив, було пронизане величезною повагою до людей.

Ще один аспект, який мене завжди вражав у ньому, ‒ це його здатність говорити на історичні теми в контексті України. Він був людиною, яку дуже добре розуміли навіть невіруючі. Він був яскравим прикладом того, кого Папа сьогодні міг би назвати неклерикальною людиною. Його вирізняла безпосередність у спілкуванні з іншими, особливо щодо спільних цінностей.

Але найбільше мене вразила одна річ, яку він мені одного разу сказав. «Знаєте, я все менше розумію політичні речі в Україні. Але я відчуваю, що в мене є один обов'язок - молитися. Зараз у мене є багато часу. Я вже не можу робити багатьох речей, але ніхто не може відняти в мене можливості молитися за свій народ».

www.obozrevatel.com/ukr/