Співробітники Державної кримінально-виконавчої служби України здійснили прощу до Унева

На свято Воздвиження Чесного і Животворящого Господнього Хреста, 26 - 27 вересня 2009 року, Свято-Успенська Унівська лавра приймала у паломництві працівників пенітенціарної системи України. Перемишляни й Унів розташовані на Львівщині на перетині доріг поміж Львовом, Івано-Франківськом і Тернополем. Тому саме представники Кримінально-виконавчої служби від Управлінь Державного департаменту у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях взяли участь у цій прощі. «Справедливість, віра, милосердя!» - це гасло було написано на хоругвах кожного з обласних управлінь ДКВС, віддзеркалюючи глибину християнського розуміння завдань цієї складної професії пенітенціарія. Проща розпочалася молебнем у церкві Св. Миколая у Перемишлянах – у храмі, де служив блаженний священномученик Омелян Ковч, в’язень концтабору «Майданек». У проповіді о. Богдан Манишин – нинішній настоятель храму, який приймав прочан – наголосив на важливості молитви в житті християн: «Оскільки паломництво є особливим різновидом молитви, то нею має бути освячена уся наша земна подорож, адже життя, сповнене спокус і хрестів, які неможливо збагнути й перенести без молитви.» Після освячення хоругв, паломники вирушили від Перемишлян до Унева. Серед прочан були також члени родин пенітенціарних службовців, в’язничні душпастирі, студенти Львівської й Дрогобицької семінарій. Поруч із своїми співслужбовцями йшло керівництво Управлінь Держдепартаменту: генерал внутрішньої служби Василь Ільницький та його заступник соціально-виховної та психологічної роботи майор Мирослав Демків (Управління ДКВС України у Львівській області); внутрішньої служби Василь Бурак – заступник з питань соціально-виховної та психологічної роботи (Управління ДКВС України в Івано-Франківській області); підполковник внутрішньої служби Руслан Вовк (Управління ДКВС України у Львівській області). Подорожуючих зустріли величні дзвони й ігумен монастиря високопреподобний отець Венедикт гостинно прийняв прочан. Святкова Вечірня з литією, акафістове моління перед Унівською Чудотворною іконою Богородиці, панахида на чернечій горі наповнили духовну програму прощі. На завершення прочани переглянули фільм «Парох Майданека» про Блаженного священомученика Омеляна Ковча та фрагменти документального фільму про Першу Всеукраїнську прощу ДКВС України до Зарваниці у 2008 році. 27 вересня у Свято-Успенському храмі була відслужена святкова Утреня та Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолив Владика Михаїл (Колтун), керівник Відділу у справах душпастирства силових структур України. На проповіді після Євангелія владика Михаїл сказав: «Нам слід черпати сили Божої для сповнення такої нелегкої служби, щоб нести її відповідально і гідно, ... силою Господнього Хреста долати гріх, що так утруднює наше життя... плекати людяне ставлення до покараних за злочини, адже добро опікає, очищує і освячує душі.» На завершення прочани подякували Церкві за нагоду поглибити розуміння свого християнського покликання і духовну наснагу, якої так потребує кожний пенітенціарний працівник. Вони звернулися з проханням зарезервувати щороку свято Воздвиження Чесного і Животворящого Господнього Хреста для прощі в лавру співробітників Пенітенціарної системи України на що радо погодився ігумен монастиря  високопреподобний отець Венедикт. «Бажаю вам миру у ваші серця, щоб ви та ваші ближні сповнені Божими Дарами повернулися додому» - сказав отець ігумен.

диякон Костянтин Пантелей,

референт УГКЦ з питань в’язничного душпастирства

Додаток

Фрагменти з

КОМПЕНДІУМУ СОЦІАЛЬНОЇ ДОКТРИНИ ЦЕРКВИ

ПАПСЬКОЇ РАДИ СПРАВЕДЛИВІСТЬ І МИР

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ ПОЛІТИЧНА СПІЛЬНОТА III. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА д. Каральна функція 402. Для захисту спільного блага легітимна державна влада має право й обов’язок визначати покарання, відповідно до тяжкості злочину [Катехизм Католицької Церкви, 2266.]. Перед державою постає подвійне завдання: класти край діям, які порушують права людини і фундаментальні норми громадського співжиття, та відновлювати через каральну систему порядок, порушений кримінальною діяльністю. У правовій державі функцію визначати міру покарання покладено на суд: «Конституції сучасних держав, встановлюючи відповідні відносини між законодавчою, виконавчою і судовою владою, гарантують останній необхідну незалежність у сфері закону.» [Катехизм Католицької Церкви, 2266.] 403. Покарання – це не тільки захист громадського порядку і запорука безпеки людей, а й знаряддя виправлення злочинця – виправлення, яке набуває моральної цінності спокути, коли винуватець добровільно приймає покарання [Катехизм Католицької Церкви, 2266.]. Так досягається подвійна мета: з одного боку, заохочується реінтеграція засуджених у суспільство, а з іншого – утверджується справедливість, що примирює, справедливість, здатна відновити гармонію в соціальних відносинах, підірвану скоєним злочином. У зв’язку з цим, діяльність, до якої покликані тюремні капелани, важлива не лише через свій специфічно релігійний характер, а й через притаманну їй функцію захисту людської гідності засуджених. На жаль, умови, в яких вони відбувають покарання, часто негативно позначаються на їхній гідності, а в’язниці стають місцем нових злочинів. І все ж, виправні заклади створюють нагоду вкотре засвідчити християнську турботу про соціальну сферу: «Я… у тюрмі був, і ви прийшли до Мене» (Мт 25, 35,36). 404. Діяльність інститутів, які визначають кримінальну відповідальність, завжди має особистий характер; вона повинна спрямовуватися на ретельний пошук правди і здійснюватись із цілковитою повагою до гідності і прав людини. Це означає, слід гарантувати дотримання прав що винного, що невинного. Необхідно керуватися юридичним принципом, згідно з яким не можна визначати покарання, якщо злочин ще не доведений. Під час розслідування необхідно суворо дотримуватися заборони застосовувати тортури, навіть у випадку тяжких злочинів: «Учень Христа відкидає будь-яке застосування таких методів, які нічим не можна виправдати і які жахливо принижують людську гідність як ката, так і жертви» [Іван Павло II, Звернення до Міжнародного комітету Червоного Хреста, Geneva (15 June 1982), 5: L'Osservatore Romano, English edition, 26 July 1982, p. 3.]. Міжнародні юридичні документи із захисту прав людини справедливо вказують на заборону тортур як на принцип, який не можна порушувати за жодних обставин. Також неприпустимий «арешт, єдина мета якого – отримати важливу для судового процесу інформацію»  [Іван Павло II, Звернення до Італійської Асоціації суддів (31 Березня 2000), 4: AAS 92 (2000), 633.]. Крім того, слід забезпечити, щоб «судові процеси проводилися швидко: їхня надмірна тривалість стає нестерпною для громадян і зрештою перетворюється на справжню несправедливість»  [[Іван Павло II, Звернення до Італійської Асоціації суддів (31 Березня 2000), 4: AAS 92 (2000), 633.]. Здійснюючи слідство, слідчі мають бути особливо обережними, щоб не порушити принцип презумпції невинності і право звинуваченого на конфіденційність. Зважаючи на те, що і судді можуть помилятися, закон має гарантувати адекватне відшкодування жертвам судових помилок. 405. Знак надії вбачає Церква в тому, що «громадська думка чинить все більший опір смертній карі – навіть якщо суспільство вдається до неї як до інструменту “легітимного захисту”. Цей опір постає з переконання, що сучасне суспільство спроможне успішно боротися зі злочинністю методами, які знешкоджують злочинця, але не позбавляють його остаточно можливості змінити своє життя» [Іван Павло II, Енцикліка Evangelium Vitae, 27: AAS 87 (1995), 432.]. Хоча традиційне вчення Церкви – за умови, що точно встановлено особу і відповідальність винного – не виключає смертну кару, «якщо це є єдиний можливий ефективний шлях захисту життя людей від незаконного агресора» [Катехизм Католицької Церкви, 2267.]. Однак, перевагу слід надавати безкровним засобам запобігання і покарання, адже «вони більш відповідні конкретним умовам спільного блага і гідності людської особи» [Катехизм Католицької Церкви, 2267.]. Збільшення кількості країн, які вдаються до заходів, спрямованих на законодавче скасування або тимчасове припинення смертної кари, свідчить про те, що випадки, коли злочинця конче потрібно стратити, трапляються «дуже рідко, а може, й ніколи» [Катехизм Католицької Церкви, 2267.]. Все більша відраза громадської думки до смертної кари і різні заходи щодо її скасування чи призупинення, – яскраве свідчення росту моральної свідомості.