Соціальні проєкти Церкви в м. Надвірна

Невеличкі будинки. У центрі міста розташувалася пам’ятка архітектури –дерев’яна церква Водзвиження Чесного Хреста (1835) – споруда гуцульського типу. Надвірна – місто з великим історико-культурним потенціалом, привабливе для туристів, особливо через матеріальну спадщину – давні церкви та покутську вишивку. 

Восени 2018 року команда Львівської освітньої фундації познайомилася з місцевим священником о. Андрієм Будзаком і його помічниками з громади, які успішно пройшли навчальну частину нашої Школи відповідального служіння та презентували соціальний проєкт. Надвірнянці, відкриті до потреб незахищених категорій своєї громади, навчилися виявляти ці потреби, з допомогою наших тренерів розкрили свій потенціал і беруться за реалізацію омріяного волонтерського хабу, який стане місцем зустрічі та планування майбутніх ініціатив для волонтерів. А для молоді з особливими потребами – ще й місцем праці, адже в одному з приміщень центру вже зовсім скоро функціонуватиме соціальна інклюзивна кав’ярня.      

Отець Андрій Будзак народився у м. Надвірна. Проте в дошкільний період разом із батьками та старшим братом проживав у м. Тобольськ (Сибір, Росія). З дитинства відчував покликання до священства. У 10 років залишився без батька. Тоді сім’я повернулася до Надвірної, і малий Андрій почав прислуговувати біля сьогодні вже покійного о. Григорія Сімкайла в церкві Воздвиження Чесного Хреста. Дотепер залишається на цій парафії сотрудником. Загалом священничий шлях о. Андрія розпочався зі здобуття вищої духовної освіти в Івано-Франківській семінарії УГКЦ. Згодом отець продовжив студії у Люблінському католицькому університеті Івана Павла ІІ. У 2003 році одержав священничі свячення з рук владики Павла Василика і був призначений парохом церкви Священномученика Йосафата у смт Битків Надвірнянського району (7 км від м. Надвірна). В о. Андрія за плечима 16 років священничого служіння, велика сім’я (він батько 7-ми дітей) і керівництво Благодійним фондом «Карітас» у Надвірній.                 

У нашому матеріалі дізнаєтеся, як греко-католицький священник своїм прикладом гуртує людей навколо добрих справ, як надвірнянці поширюють добро між собою та долучаються до змін у громаді. Це – ще один яскравий приклад взаємодії Церкви та громади, співпраця, яка помножує любов і віру, що кожен із нас «господар у своїй хаті», а місто – наша спільна домівка. 

Отче, розкажіть, коли Ви розпочали служіння у Надвірній? 

о. Андрій Будзак: Служіння у Надвірній розпочалося з моменту мого народження. Потім ми зі сім’єю проживали в Сибірі, у м. Тобольську. Мій батько трагічно загинув. Коли мені було десять, ми повернулися до Надвірної. Якраз 1990 рік – розвал Радянського Союзу, вихід УГКЦ із підпілля і я прийшов прислуговувати до нашої старенької церкви біля о. Григорія Сімкайла. Його рідний брат владика Микола, який заснував Карітас в Івано-Франківську, потім був єпископом у нашій єпархії. От я так і розпочав своє служіння у Надвірній. Одружився, маю сім дітей.  

У 2003 році висвятили на священика. Моя парафія за сім кільметрів від Надвірної, у селищі міського типу Битків. Коли я туди прийшов, то була побудована лише капличка, але релігійної громади як такої ще не було. Я її організував і так уже там шіснадцять років. Село велике. Є три греко-католицькі церкви. Церква Священномученика Йосафата розташована на присілку Битківчик, де близько сто тридцять номерів. Дуже гарна парафія. Вони мені допомагають. Були навіть часи, коли парафіяни збирали кошти і допомагали нам тут, у Карітасі, оплачувати світло. Буває, що передадуть на нашу їдальню для безхатченків продовольство (при Карітасі вже три роки функціонує їдальня для людей, які опинилися у складних життєвих обставинах – Авт.). Мене тішить те, що люди об’єднуються навколо нашої діяльності, а ми даємо їм варіанти, куди можна долучатися. Мої діти в цьому повиростали і дуже мені допомагають. Ми відійдемо, а воно все залишиться.

Як Вам удається поєднувати всі ці обов'язки: велика сім'я, душпастирське служіння, Карітас? І це, мабуть, ще не весь перелік. 

о. Андрій Будзак: То не моя заслуга, а Божа, адже саме Він дає нам сили. Інколи сам дивуюся, коли воно все вдається. Господь дає здоров’я, сили, Дух Святий – розуму це все провадити. Скільки даватиме сили, стільки працюватимемо. Якщо Господь бачить, що людина щось хоче, що їй це добре вдається, то благословляє. Молитва й добрі діла та праця додають їй оптимізму, енергії, запалу. Тоді людина має сили, може рухатися. Я мав добрий приклад священників – владики Миколи Сімкайла, о. Григорія Сімкайла й інших, від яких набрався досвіду. 

«Школа була необхідна для склеювання людей та їхніх ідей».

Поділіться як Ви з командою надвірнянців стали учасниками Школи відповідального служіння (далі – ШВС)?

о. Андрій Будзак: Найперше ми проходили навчання за проєктом «Клуб успішного батьківства». Я з Уляною Варварук були учасниками програми «Студії живої парафії». Опісля нам запропонували стати учасниками Школи відповідального служіння. У нас дуже консервативне середовище і нам тяжко впроваджувати щось нове. Тому школа була необхідна для склеювання людей та їхніх ідей. Напевно, тоді ще не всі, хто хотів, взяли участь, але ми зібрали тих, хто мав можливість виділити час на навчання. Але зараз, після школи, до нас приєднується багато людей, готових допомагати, ті, які допомагають матеріально, ресурсно, порадами.

Опишіть ідею проєкту в межах ШВС.

 о. Андрій Будзак: У нас було дуже багато ініціатив у процесі навчання. Одна з реалістичних – відкриття волонтерсько-ресурсного центру-хабу. Чому ми запропонували саме цей проєкт? Щоб мати простір для реалізації наших наступних ідей. Це – майданчик для старту. Думаю, всі ті ідеї, про які ми говорили, якщо буде свідома громада, реально зробити. Ми порадилися, тренери нам підказали і було вирішено, що спершу потрібно реалізувати маленький проєкт, об'єднуючий. У приміщенні Карітасу є багато місця, де можна розвивати різні ініціативи, де можна всім збиратися. Тепер бачимо, що перші кроки дають результат, бо тут ми об'єднуємося: маємо заняття з дітьми, літні табори. Повноцінно працюємо фактично лише рік. Те, що Ви бачите, напрацьовано лише за цей час (заняття з молоддю із неповносправністю; три зміни дитячих літніх таборів – Авт.). Ще в нас діє їдальня для безхатченків, але то вже добрих три роки. Все фактично з неї і починалося. І поступово набирає потужних обертів. Ми ще маємо багато ідей. Наприклад, хочемо відкрити спортивний гурток для дітей. Минулого року планували створити кімнату нічного перебування, але не вийшло. Спробуємо ще раз, бо маємо таку потребу. Плануємо роздавати їжу не тільки тут, при Карітасі, а й розвозити хворим, які не мають можливості собі готувати. Маємо партнерів по Карітасу з Чехії, що також нам дуже допомагають. Тобто тут спільне місце, де можна робити добре діло. Ми запрошуємо до цього всіх, хто хоче й має можливість долучитися. І люди долучаються. Також звертаюся до місцевих підприємців, які знають, розумію і готові допомагати. Збирати скарби треба буде на небі, а не на землі.      

Що Вам дала ШВС, окрім можливості реалізувати проєкт? 

о. Андрій Будзак: Ніколи не робимо проєкт заради проєкту – робимо це для людей. Коли починали, то покладалися суто на свої можливості. Не шукали проєкту – він сам нас знайшов (усміхається – Авт.). Ще на Школі відповідального служінням тренери нам добре пояснили, що не можна діяльність зав'язувати на собі. Відтоді почали формувати команду, і я поступово передаю повноваження, не боячись довіряти людям. Ти тоді можеш спокійно поїхати на Службу Божу і не думати, що приїхала гуманітарка і її треба роздати потребуючим. Чи ще щось інше. Тепер у цьому всьому допомагають мені люди.

Поки спілкуємося з о. Андрієм його команда помічниць проводить заняття для молоді з особливими потребами, а з великої зали лунають радісні голоси дітвори, яка має літнє таборування при Карітасі. До нашої розмови доєдналися волонтерки Уляна й Аня, які були учасницями навчальної частини Школи відповідального служіння.    

Що Вас мотивувало об’єднатися навколо ідеї створення волонтерського хабу? З чого починали?

Уляна, волонтерка: Чотири роки тому, коли цього приміщення Карітасу ще не було, а ми планували якісь заходи, було складно. Просили парафіяльний будиночок біля нашої старої церкви або ще десь шукали місце для зустрічей. Маючи приміщення, уже можна організовувати, але поступово. Для того ми і плануємо волонтерський хаб, щоб кожен міг прийти. В одній із кімнат висітиме дошка, поділена на три частини: наші можливості, потреби громади та волонтерський обмін. Кожен зможе прийти і на ній написати, що я електрик і можу комусь раз у місяць безкоштовно полагодити електрику, а я перукар і можу раз у місяць когось постригти. Тобто, щоби кожен мав можливість прийти і написати, чим може допомогти. Люди хочуть долучатися до цієї роботи, їм подобається бути тут, робити добро, але не кожен готовий першим встати і про це сказати, бо десь ще є страх, невпевненість і нерозуміння чим взагалі можу допомогти. Інколи людям бракує трохи мотивації, але ми намагаємося скерувати, підказати. І люди починають долучатися. Ми як та рушійна сила. Плануємо також створити комфортні умови для наших волонтерів, щоби вони могли не просто прийти раз у місяць чи коли ми їх кличемо, а щоби приходили в будь-який час і могли спілкуватися між собою.

Чи корисною для Вашої команди була участь у ШВС? 

Уляна, волонтерка: Школа відповідального служіння показала нам наші можливості. Це навчання нас згуртувало. Наше місто доволі консервативне, проте має дуже багато потенціалу. Але переважно кожен чекає, щоби хтось почав, а вже тоді долучаються. На школі ми разом думали з чого починати. Протягом навчального модуля проводили моніторинг громади. Вивчали потреби, потенціал, можливості. 

Одною з таких нагальних потреб було створення інклюзивної групи для молоді з особливими потребами. Саме для молоді, бо для дітей маємо паліативне відділення на базі Будинку дитини, а на базі Будинку творчості діє група для дітей дошкільного та шкільного віку з особливими потребами. 

Розкажіть про інклюзивну групу для молоді з особливими потребами?

Аня, волонтерка: Молодь з особливими потребами в нашому місті була закритою від суспільства. Зараз до нас на заняття приходять семеро підопічних. Двічі на тиждень збираємося по чотири години. Стараємося організувати різноманітні заняття, прогулянки, відвідування різних культурних закладів. Зазвичай наш день виглядає десь так: збираємося, маємо терапію (бісероплетіння, малювання), разом готуємо їсти – розвиваємо кулінарні здібності, тобто те, що їм у житті знадобиться, – практичні навички. Вчимо як себе поводити серед людей, як хлопці повинні поводитися з дівчатами, елементарні правила етикету. Ми бачимо результат: те, якими вони прийшли до нас і якими стають. Бог нам допомагає, а ми, люди, є лише інструментами в цій справі.

У волонтерському хабі має функціонувати соціальна інклюзивна кав’ярня. Розкажіть про ідею створення.  

Уляна, волонтерка: Ми розуміємо, що для нашої молоді, для її соціалізації, для того, щоб суспільство її не відкидало, щоби вона не була окремою ланкою громади, а повністю увійшла в життя громади, дуже добре було б, якби працювала хоча б годину в день. Саме така ідея створення соціальної кав’ярні, де б молодь могла працювати і сама надавати послуги населенню. Не тільки, щоб користувалася послугами, а й сама надавала.  

Що плануєте пропонувати відвідувачам? 

Аня, волонтерка: Тут можна буде посмакувати каву зі смаколиками. Ми вже знайшли людей, готових благодійно раз на тиждень пекти випічку. Плануємо, що в кав’ярні звучатиме християнська музика. Це буде місце не лише для неповносправних людей, а й загалом для зустрічі молоді, яка за здоровий спосіб життя.

Що вже вдалося зробити для реалізації проєкту? 

Уляна, волонтерка: Працюємо над дизайном, який уже тричі змінювся (усміхається – Авт.). Ще думаємо над назвою. Замовили стільці, кавову стійку... Стримує нас дитячий табір, який зараз проводимо. Ще один заїзд і продовжимо облаштування. Купили кавовий апарат. Виручені кошти плануємо залучати для утримання соціальної їдальні, а частину – на фінансування групи самодопомоги для молоді з особливими потребами.

Як надвірнянці реагують на молодь із неповносправністю? 

Аня, волонтерка: По-різному. Хтось не одразу готовий до спілкування, обережно, спостерігають. А хто має в родині таких дітей, то реагує нормально. Люди придивляються і зауважують, що ці діти дуже щирі, добрі. Відтак починають сприймати позитивно.

Як здійснюєте просвітництво громади?  

Уляна, волонтерка: У нас був храмовий празник у соборі Благовіщення. Перед тим зробили банери з фотографіями як молодь робить вироби. Коли прийшли на храмове свято, то наші парафіяни обходили нас, ніхто нічого не питав, лише дивилися, що відбувається. Після Літургії почали підходити і запитувати: «А хто це все робив? Що це таке?». І ми почали розказувати про нашу групу для молоді з особливими потребами, що ми це пекли самі та з допомогою волонтерів. До нас підійшло людей із п'ятдесят, обступили нас – їм було так цікаво, адже вони й не знали, що в місті є така потреба. Тому що цієї молоді в місті ніхто не бачить – вони закриті, ізольовані. Зараз стараємося їх водити всюди. Ми були в піцерії, в музеї, на озері, плануємо сьогодні йти ще на прогулянку в парк, щоби знайомитися, спілкуватися з іншими людьми.

Задумали інклюзивну кав’ярню, щоб люди, які приходитимуть на каву, бачили, що тут працюють не лише повносправні особи, а й з особливими потребами. Вони не просто працюють – їм це приносить задоволення і вони можуть працювати і не обмежені настільки, щоб нічого не робити.

«Ми стали відкритішими на потреби інших. Ми об’єдналися навколо спільної ідеї, змінилися самі й тих, хто поряд із нами, наше середовище. І ми в цьому укріплюємося».

Як Вам вдалося переконати батьків віддати дітей у групу?

Уляна, волонтерка:  О, це окрема історія. Отець Андрій має контакти батьків таких дітей, бо їм часто потрібна допомага (памперси, пеленки чи ще щось) і Карітас цьому сприяє, зокрема отець як керівник Благодійного фонду. Ми обтелефонували батьків – людей двадцять. Багато відмовляли. Вони, по-перше, не бачать у цьому потреби, не розуміли, що їхні діти можуть мати потребу в чомусь іншому, ніж телевізор та перебування вдома. Спочатку відгукнулося п’ятеро батьків, які прийшли зі своїми дітьми. Ми мали ознайомчу зустріч, на якій пояснювали, розказували що це таке, що робитимемо, для чого їх сюди приводити. Вони дуже насторожено дивилися на це все. Спочатку до нас ходило четверо. Потім долучилася ще одна дівчинка, батьки якої почули про цю ініціативу. Згодом – Тарас, який в отця на парафії у Битківчику допомагає дякові співати. За два місяці функціонування до нас доєдналася Оля. Зараз вони знають в який день і на котру годину мають прийти. Батьки вже просто не можуть їх  не привести. Вони між собою настільки здружилися, що кожного нового члена приймають дуже активно. 

Які бачите зміни в молоді з особливими потребами, що приходить на групу?  

Уляна, волонтерка: Найперше їхні батьки більш розвантажені. Романова мама дуже дякувала і тішилася, що дитинатут. Зараз він вже добре спить і вона задоволена. 

Коли вони лише почали приходити, то були дуже закриті, постійно мовчали, не спілкувалися між собою. Якщо було щось потрібно, то зверталися до когось із нас. Зараз ми практично стоїмо збоку, бо вони спілкуються між собою. Коли ми організували танці, то Роман запрошував Софійку, у якої також синдром Дауна. Вони вже не соромляться один одного. Тарас танцює гарно – запрошував до танцю всіх. Минулого тижня ходили на пікнік. Дуже  відкрився Роман. Мені аж самій було приємно дивитися, як він сам розпалив вогонь, сам накладав сардельки, дивився за ними, сам приносив, роздавав і йому це дуже подобалося.

Хто ці люди з громади, яких Ви об’єднали в команді помічників? 

Уляна, волонтерка: Більша частина громади і тих, хто проходив Школу відповідального служіння, залучені до наших ініціатив, може не весь час, але долучаються за потреби. Населення у Надвірні – двадцять дві тисячі. Спостерігаємо, що якось так кожен собі сам, «моя хата скраю», люди намагаються більше зробити для себе, а не для когось. Проте після наших ініціатив потрошки, поступово потреби особисті та громади вирівнюються. Наш отець на проповідях уміє гарно загітувати, пояснити, сказати, запросити до служіння. 

Що змінилося у Надвірній після впровадження Вашою командою ініціатив? 

Аня, волонтерка: Ми побачили, що насправді є чимало небайдужих людей, готових нам допомогти, – це нас об'єднує, змінює і ми бачимо результат на наших підопічних – їм це подобається, вони щасливі. Так нам відкриваються нові горизонти.  Ми стали відкритішими на потреби інших, об’єдналися навколо спільної ідеї, змінилися самі й тих, хто поряд, наше середовище. І ми в цьому укріплюємося. Мабуть, саме в цьому успішність містечка, країни. Бо все прекрасне починається із середини, з любові та добра.

Отче Андрію, трохи помрійте й уявіть діяльність Карітасу та Вашої активної громади за п'ять років? 

о. Андрій Будзак: Я би хотів, щоб у Карітасі двері не зачинялися ні вдень, ні вночі, щоб тут завжди був рух, щоб завжди люди могли отримати будь-яку допомогу, яку потребують. І щоб сюди сходилися ті, які хочуть допомогти. Щоб наш волонтерський хаб був майданчиком взаємної допомоги. Бо уявлення про рай, це завжди уявлення, де одні одних люблять. Щоб це була така маленька частичка раю на землі, де одні одним допомагають. Ті, які мають можливість, тим, які такої можливості не мають. Це – моя найбільша мрія: щоб людина прийшла з будь-якою проблемою і знайшлися люди, які допоможуть їй її вирішити. Бо я особисто не зможу залагодити проблеми всіх людей на землі, але Господь допоможе через когось з’єднати того, хто має можливість, із тим, хто потребує. І це – наше завдання.  

Натхненна розмовою та побаченою діяльністю громади в Надвірній, повернулася до Львова. Спокійна і впевнена, що завтрашній день і кожен наступний для надвірнянців розпочинатиметься маленькими та великими ініціативами тих небайдужих волонтерів, які мріють про зміни в місті та спільними зусиллями їх втілюють. Хай їм щастить! Далі буде...    

Розмовляла Марія Баглай