Сестра служебниця Дарія Градюк відсвяткувала дев’яносто п’ятий день народження

Привітати ювілярку приїхали сестри з новіціятського дому Божого Провидіння, що в Жовкві. В дарунок вони заспівали для сестри Дарії пісню, а вона, зі свого боку, виконала пісню про новичок, яку знає ще з часів підпілля.

Під час святкування сестри мали можливість порівняти новіціяти – минулий і сучасний, а також збагатитися багатим життєвим досвідом с. Дарії, сповненим любов’ю і довірою до Господа.

Життєва мандрівка с. Дарії Градюк

У Кристинополі, у родині заможного господаря Антіна Градюка і Францишки з роду Яремчук, 21 жовтня 1925 року народилася дівчинка, яку при хрещенні назвали Михайлиною. Усього у сім’ї було п’ятеро доньок: Катерина, Ростислава, Ірина, Михайлина і Володимира.

Антін і Францішка були практикуючими християнами, щонеділі, а навіть і в будні, раненько йшли до церкви отців василіан на Службу Божу, а потім до праці.

Любов до Бога і церкви добрі батьки передали своїм донькам. Ще малою дитиною Михайлина зі своїми сестрами ходила до захоронки, яка була при Кристинопільському новіціятському домі Сестер Служебниць.

У 1939 році Михайлина закінчила семирічну школу у Кристинополі і склала вступні іспити до гімназії сестер василіанок у Львові. Але навчатися у гімназії дівчина не змогла, оскільки у вересні 1939 року розпочалася друга світова війна. У цей час захворіла мама Михайлини. Через війну її лікування було неможливе, тому 11 грудня 1939 року вона померла.

Дві старші сестри, Катерина і Ростислава, на той час були вже одружені. Михайлина з сестрами Іриною і Володимирою залишилися з батьком. Дівчата підтримували його, допомагали вести господарство, ходили разом до церкви. Михайлина дуже любила свою церкву св. Юрія, а особливу набожність мала до Кристинопільської чудотворної ікони Божої Матері. Дівчина належала до «Марійської Дружини» та «Апостольства молитви».

Із раннього дитинства Михайлина спілкувалася зі сестрами служебницями, бачила їх у захоронці, церкві, місті, любила заходити до монастиря. Молоду дівчину захоплювало чернече життя. Дві двоюрідні сестри Михайлини вже були у сестер служебниць, а рідний брат батька – о. Віталій Градюк – Василіянським ієромонахом, згодом він став Протоігуменом.

Молячись у стіп чудотворної ікони Божої Матері, Михайлина також роздумувала про те, чи її Господь не кличе до монастиря?

У 1942 році Михайлина вирішила вступити до монастиря сестер служебниць. Сестри, побачивши щире бажання молодої дівчини посвятити себе Богові, назначили день, коли мала прийти. Це було навечір’я Стрітення Господнього. 14 лютого 1942 року Михайлина переступила поріг Кристинопільського новіціятського дому і розпочала чернече життя. Вчителька новичок с. Ольга Дикун, настоятелька дому с. Моніка Болеста, усі сестри радо і привітно зустріли нову кандидатку. Наступного дня була неділя, і Михайлина разом із сестрами пішла до церкви на Службу Божу, почуваючись дуже щасливою.

Вдивляючись у чудотворну ікону Божої Матері, Михайлина дякувала своїй Небесній Матері за дар покликання і просила витривалості у посвяті.

Час кандидатури і новіціяту припав на важкі воєнні часи, були нестатки, непевність у майбутньому. Михайлина зауважувала, як сестри підтримували, заохочували і любили одна одну. На території Кристинопільського монастиря був великий сад, у якому стояла статуя Матері Божої Непорочно Зачатої, у стіп якої сестри часто збиралися на спільну молитву.

17 серпня 1942 року у каплиці новіціятського дому відбулися Облечини, під час яких Михайлина прийняла чернечий одяг та ім’я с. Дарія. На святі була присутня її родина.

Під час новіціяту новичка с. Дарія разом з іншими молодими сестрами вправлялася у різних домашніх працях, вчилася піклуватися про хворих, дбати про порядок у церкві.

Через кілька днів після Облечин с. Дарії відбулася ще одна дуже визначна подія - 28 серпня 1942 р. у Кристинопільському новіціятському домі урочисто святкували 50-літній ювілей від заснування Згромадження сестер служебниць.

Час початкової формації с. Дарії виявився важким через війну. У середині липня 1944 року під натиском радянських військ німецькі війська почали відступати з Кристинополя. Новіціятський дім сестер служебниць був атакований радянською авіацією, оскільки знаходився близько розташування німецьких військ. Сестри встигли заховатися до підвального приміщення, а порожній дім зазнав нищівного обстрілу та бомбардування.

18 липня 1944 року сестри стали очевидцями мученицької смерті с. Тарсикії Мацьків, яку застрілив радянський солдат. Про ці страшні часи с. Дарія згадує: «Дім наш горів, ми в пивниці душилися від диму, але вийти не могли, бо стріляли. Було дуже страшно, хоч ми всі молилися. Наш дім обступило російське військо, солдати перескакували через паркан, наставили на нас автомати, «Виходіть, бо будемо стріляти». Ми вийшли на подвір’я біля дому, нам наказали повернутися обличчям до стіни, і казали, що будуть стріляти». У цей час на допомогу сестрам прибігло багато людей, а також отці василіани. Вони почали просити солдат, щоб не стріляли у сестер. Побачивши вбиту с. Тарсикію, солдати відійшли.

Новіціятський дім був зруйнований, жити у ньому було неможливо. Тому сестри перейшли до бараку, де колись була захоронка, і до хати Якимовичів, що знаходилася навпроти монастиря. Настали дуже непевні часи. Вчителька новичок, отець-маґістр підготовляли молодих сестер до того, що буде переслідування УГКЦ. Тому, хто боїться, може йти додому. Хоч було важко, жодна сестра не хотіла йти додому. Сестри, яким закінчувався новіціят, складали свої перші обіти і роз’їжджалися по спільнотах. 17 серпня 1944 року новичка с. Дарія Градюк склала перші обіти в церкві Отців Василіян перед чудотворною іконою Кристинопільської Божої Матері.

У кінці жовтня 1944 року с. Дарія виїхала з Кристинополя: «Виїхали ми рано фірою. В обід були в Мостах у Сестер, а на вечір вже були в Жовкві на вул. Шевченка, 24. В Жовкві перебули день, а потім попутними машинами приїхали до Львова. Заїхали до дому Сестер на Пасічну. Там перебули кілька днів. В один із тих днів 5 листопада ховали Митрополита Андрея Шептицького. Ми стояли на вул. Коперника і дивилися на море людей, які супроводжували труну Митрополита. Після цього ми ще тиждень добиралися до Станіславова. Приїхала я приблизно в першій половині листопада до Сестер, які жили і працювали в духовній семінарії, тут також розміщувався Провінційний Заряд».

Недовго с. Дарія жила у спільноті, бо вже 11 квітня 1945 року у Станіславові заарештували єпископів Хомишина і Лятишевського, отця-ректора Бойчука і священиків, які працювали в семінарії. Семінаристів розпустили, семінарію закрили, а сестрам казали залишити дім, якщо не хочуть перейти на православ’я. Тоді сестри переїхали до свого дому на вул. Казимирівську, 96, де була захоронка і робітня для пошиття церковних риз. Декілька старших сестер працювали в лікарні. С. Дарія згадує: «Щоб могти вижити, нас п’ять молодих сестер пішли працювати до лікарні медсестрами. Вдень ми працювали, а ввечері ходили на медичні курси Червоного Хреста. В лікарні ми вчилися від наших старших сестер, які вже мали медичну освіту і великий досвід роботи».

У 1949 р. арештували настоятельку с. Інокентію Луцик і с. Іванну Козуб, яка працювала у лікарні медсестрою, а іншим сестрам дали наказ звільнити дім, бо вивезуть на Сибір.

Сестра Дарія переїхала до Львова, де проживала її родина. Було дуже важко прописатися і знайти роботу. С. Дарії вдалося влаштуватися на роботу медсестрою до психіатричної лікарні, а через пів року – до лікарні медінституту. Одночасно с. Дарія поступила до фельдшерської школи, у якій навчалася два роки. У відділенні отоларингології лікарні медінституту с. Дарія пропрацювала 33 роки, аж до виходу на пенсію у 1983 році.

Усі ці роки с. Дарія жила чернечим життям, була вірна своєму покликанню та Церкві. Вона ревно виконувала свої медичні обов'язки, допомагаючи людям у їх фізичному здоров'ї. Також с. Дарії приходилося допомагати людям, які часто зверталися за духовними ліками: охрестити дитину, приготувати її до першої Сповіді, висповідати хворого, дати шлюб, відправити похорон. Тому с. Дарія, ризикуючи потрапити до органів КДБ, шукала священників, проводила їх до потрібного місця, готувала людей до прийняття Святих Тайн.

У часи підпілля с. Дарія постійно спілкувалася зі сестрами, зустрічалася з ними на спільних молитвах, реколекціях, похоронах, під час церковних свят. Також зустрічалася з молодими дівчатами, які хотіли жити монашим життям.

У 1988-89 рр., коли УГКЦ почала виходити з підпілля, с. Дарія з іншими сестрами старалася про повернення домів Згромадження, які забрала держава. У 1992 році сестрам було повністю повернено провінційний дім у Львові, у якому с. Дарія відсвяткувала свій 50-літній ювілей богопосвяченого життя. С. Дарія згадує: «Цей рік був роком благодарення, подяки Господу Богу, що могла пережити цих 50 років і дочекатись цього дня, в якому могла знову повернутися до спільноти».

Цього ж року Згромадження сестер служебниць святкувало свій 100-літній ювілей. Мабуть із нагоди цього ювілею за ініціативою старожилів Кристинополя (тепер Червоноград), а саме пана Зеновія Войтовича, розпочато будівництво нового монастиря сестер служебниць на вул. Шевській, 42. Люди дуже хотіли, щоб сестри продовжували у місті працю своїх попередниць. С. Дарія часто приїжджала зі Львова, щоб допомагати у цій будові. У 1993 році будівництво було закінчене і с. Дарія переїхала до Червонограду, щоб зорганізувати спільноту сестер. Через рік с. Дарія стала свідком ще однієї дуже радісної для неї події – до Червонограду повернено Кристинопільську чудотворну ікону Божої Матері.

Про життя с. Дарії можна написати багато сторінок. Всюди, де б сестра не перебувала, які б обов'язки не виконувала, відчувається її посвята і любов до Христа, простота, радість і велика доброта.

Сьогодні с. Дарія проживає у домі Преподобної Матері Йосафати, у рідному місті, де зродилося її чернече покликання. Вона дуже любить молодих сестер, вміє їх підтримати, заохотити, дати добру пораду, чи розвеселити дотепним жартом. Її часто можна побачити в оточенні дітей, які відвідують захоронку сестер, або серед людей, які шукають духовної допомоги.

Департамент інформації УГКЦ
за матеріалами https://ssmi-ua.org