«Повернення додому: шляхи реінтеграції» – зустріч мігрантів та їхніх родин у Дрогобичі

«Повернення додому: шляхи реінтеграції» – це тема для обговорення на черговій зустрічі родин мігрантів, яка відбулась у Дрогобичі 25 грудня 2010 року у приміщенні благодійного фонду «Карітасу» Самбірсько-Дрогобицької єпархії з ініціативи Пасторально-місійного відділу УГКЦ.

У молитві за родини, котрі роз’єднані відстанню і часом, за тих, хто повертається на Різдвяні свята додому, переживаючи десь глибоко в душі радість і водночас страх перед зустріччю з рідними, за тих, хто в силу обставин змушений залишитися на чужині – об’єдналися душі людей, кого безпосередньо чи опосередковано зачепила ця проблема.

На Літургії, звертаючись до прикладу Ісуса, о. Ігор Швед, підкреслив, що «день Ісуса був доволі насиченим, де можна було достатньо змучитися, аби бути розбитим, однак Євангеліє говорить, що, незважаючи на це, Ісус вдосвіта вставав і молився. Це був час, коли Він міг прийти до тями. Багатьом, хто повертається із заробітків, з огляду на ті труднощі, які там пережив, а також обставини, з якими зустрівся тут, потрібен якийсь час, щоб отямитися. А це означає віднайти спокій. У тій ситуації, коли ми не дуже можемо впливати на події, великим помічником для нас мала б бути хвилина усамітнення, єдності з Богом, котрий єдиний може дати мир і спокій. Не біймося витрачати час на молитву! Хай Бог підніме нам руки і підбадьорить наші серця!»

Допомагаючи зрозуміти проблеми адаптаційного періоду мігранта, родинознавець Максим Бондаренко серед проблем, пов’язаних з поверненням, виділяє емоційний страх, наслідком якого є стрес, агресія, хибні рішення. Пройшов час, за який людина була вирваною із того середовища, яке залишила. Під впливом пережитого там вона тепер думає по-іншому, але безрезультатно намагається при тому стати такою, як була, коли покидала Україну. Це створює неабиякі труднощі у взаєморозумінні з близькими. Як розв’язку цього п. Максим пропонує прийняти тверде рішення про власну зміну, що допоможе їй насправді змінитися. Велике значення має ставлення родини: «Я люблю тебе таким, яким ти зараз є, я люблю тебе не за те, що ти надбав за цей час».

Родинознавець наголосив, що час і відстань, неусвідомлення власних емоцій (забування про те, що я зараз відчуваю), непроговорені ситуації є факторами, які загострюють стосунки. Він порівнює цей стан із раною, якій потрібен час, щоб очиститися, лише потім можна її омити сльозами і бути почутими чуйним серцем близьких за духом людей.

Люди виливали свій біль у зворушливих розповідях, які викликали сльози. Одна молода жінка розповіла: «Мій чоловік упродовж 10 років живе і працює в Іспанії. Дитина уже в підлітковому віці. За цей час він лише 4 рази приїжджав додому, рідко телефонує до дитини. Через її благальне щоденне запитання: «Чи телефонував тато?» - у мене крається серце. Ці телефонні розмови зводяться до двох реплік: «Як у тебе справи? – Нормально. – А у тебе? – Теж нормально». Наші нечасті зустрічі тут, в Україні, це суцільне нерозуміння пріоритетів і вартостей одне одного, це небажання, розчарування і беззмістовність обох що-небудь міняти».

Інша учасниця зустрічі свідчить: «Моя донька втупила власними силами у ВНЗ, однак не сказала мені, що це буде платне навчання. Коли прийшов час їхати на навчання, вона розплакалася і зачинилась в кімнаті. Дізнавшись про ситуацію, я відправила її на навчання, а сама виробила документи і поїхала в Італію. У свої 54 роки я зіштовхнулася із закордонною дійсністю. В Італії доглядала стару жінку, у котрої був склероз. Щоночі спала на столі у кухні (під головою куртка, ноги в целофановому мішку), позаяк в одній кімнаті з нею неможливо було перебувати через фізичну недугу, якою страждала ця бідна жінка. Декілька разів на ніч вставала, щоб відповісти на її часто неадекватні прохання. У той час і в самої зі здоров’ям було не все гаразд. Щоб зателефонувати додому, мені доводилося зачинятися у ванній кімнаті, пускати воду і розмовляти так, щоб не чули господарі. Я дякую Богові, що ці півтора року моєї праці і служіння там завершилися, що моя донька може навчатися. Я зараз є дуже щасливою людиною тут, в Україні, у своєму маленькому містечку!»

Важко описати ці розповіді словами, їхні очі треба бачити. Ці люди мають велику потребу в тому, щоб їх просто слухали і чули. Про те, що болить, не завжди можна сказати навіть там, де ти живеш: рідним, друзям. Часом хочеться відгородити їх від зайвого хвилювання, часом бачиш, що тебе не зрозуміють, але від цього біль чи почуття якоїсь провини перед дітьми, рідними, та й перед собою не зникає.

Організатори розповіли, що сенс цих зустрічей в тому, щоби люди, яких єднає подібний досвід, знаходили в собі сили максимально «нормально» влитися і поводитися на своїй батьківщині після повернення: не боялися і не соромились говорити, вчилися постояти за себе, не закривалися зі своїми ранами, докладали зусиль, можливо, переступали через себе. Нехай це і психологічно важко, але може бути етапом, який допоможе змінити певні стереотипи в нас, якщо будемо робити це з Богом, котрий є підставою правди і свободи».

Для Департаменту інформації повідомила Іванна Рижан